Философия Канта

1. Філософія Канта: вчення про антиномії, теорія пізнання, етика.

И.Кант нем.философ ученый, родоначальник нем.классич.идеализма. К.-основатель “критического”, или  “трансцендентального” идеализма. В 1770 состоялся переход К.к воззрениям “критического” периода; в 1781 появилась “Критика чистого разума”, за ней последовали “Критика практического разума” (1788) и “Критика способности суждения” (1790). В них последовательно излагались: “критическая” теория познания, этика, эстетика и учение о целесообразности природы. В работах “критического” периода К.доказывает невозможность построить систему умозрительной философии (“метафизики”, согласно принятой тогда терминологии)- впредь до предварительного исследования форм познания и границ наших познавательных способностей. Исследования эти приводят К.к агностицизму- к утверждению, будто природа вещей, как они сущ-т сами по себе (“вещей в себе”), принципиально недоступна нашему познанию: последнее возможно только относительно “явлений”, т.е.способа, посредством кот.вещи обнаруживаются в нашем опыте. Достоверное теоретическое знание имеется только в математике и естествознании.

К.считал, что с равной доказательностью могут быть обоснованы противоположные  решения: мир и конечен и не имеет пределов; существуют неделимые частицы (атомы) - и таких частиц нет; все процессы протекают как причинно обусловленные - и существуют процессы (поступки), совершающиеся свободно; имеется безусловно необходимое существо- и такого существа нет. Таким образом, разум по природе антиномичен, т.е.раздваивается в противоречиях. Однако, противоречия эти, по К., все же лишь кажущиеся. Решение загадки- в ограничении знания в пользу веры, в различении “вещей в себе” и “явлений”, в признании “вещей в себе” непознаваемыми. Так, человек одновременно и не свободен (как существо в мире явлений) и свободен (как субъект непознаваемого сверхчувственного мира); существование бога недоказуемо (для знания), и в то же время есть необходимый постулат веры, на кот.основывается наше убеждение в существовании нравственного порядка в мире, и т.д. Это учение об антиномичности разума, служившее у К.основанием для дуализма “вещей в себе” и “явлений” и для агностицизма, стало толчком для разработки положительной диалектики в нем.классич.идеализме. Напротив, в понимании познания, поведения и творчества это учение осталось в плену дуализма, агностицизма и формализма. Так, в этике К.провозглашал ее осн.законом безусловное повеление, требующее руководствоваться таким правилом, кот.совершенно независимо от нравственного содержания поступка могло бы стать всеобщим законом поведения. В эстетике он сводит прекрасное к “незаинтересованному” удовольствию, независящему от того, сущ-ет или несущ-ет предмет, изображ.в произведен.искусства, и обусловленному только формой. Впрочем, провести последовательно свой формализм К.не смог: в этике - вразрез с формальным хар-ом категорического императива- он выдвинул принцип самоценности каждой личности, кот.не должна быть приносима в жертву даже во имя блага всего общ-ва; в эстетике - вразрез с формализмом в понимании прекрасного - объявил высшим видом искусства поэзию, т.к.она возвышается до изображения идеала, и т.д. Прогрессивным было учение К.о роли антогонизмов в историч.процессе жизни общ-ва и учение о необходимости вечного мира. Средством к установлению и сохранению мира К.считал развитие международной торговли и общения с взаимными выгодами для различных государств. Изобилующее противоречиями учение К.оказало огромное влияние на последующее развитие научной и философской мысли.

(В это время был  создан переемственный ряд систем философского идеализма – Кант, Фихте, Шелинберг, Гегель и материализм Фейербаха).В философском развитии Канта различают два периода – “докритический” до 1770 и “критический”. В “докритический” период Кант признаёт, как они существуют сами по себе (“метафизика” согласно принятой тогда терминологии). Кант разработал блестящую для своего времени “небулярную” космогоническую гипотезу об образовании планетарной системы из первоначальной “туманности”, т.е. огромного облака диффузного вещества. (“Всеобщая естественная история и теория неба”). В “критический” период Кант отрицает возможность такого познания, на основе того, что наши познавательные способности имеют свои границы. Главные работы “критического” периода Канта : “Критика чистого разума” 1781. “Критика практического разума” 1788. “Критика способности суждения” 1790. Основу всех трёх критик составляет учение Канта о явлениях и о вещах, как они существуют сами по себе – “вещах в себе”. Познание начинается, по Канту, с того, что воздействуют на орган внешних чувств и вызывают в нас ощущения. В этой предпосылке своего учения Кант – материалист. Но в учении о формах и границах познания Кант – идеалист и агностик. Он утверждает, будто ни наши чувства, ни разум не могут дать никакого достоверного знания о “вещах в себе”. Вещи эти непознаваемы. Правда, эмпирические знания о вещах могут неограниченно расширяться и углубляться, но это не поможет нам познать “вещи в себе”. Основной для Канта вопрос – об источниках и границах знания. Кант рассматривал его на примере 3 главных видов знания: математика, теоретическ. естествознание, метафизика. Его интересовала возможность получения нового знания на основе имеющегося. При этом основным способом познания Кант считает чувственность, рассудок и разум. По Канту, хотя в основе наблюдений лежат “чистые” формы и понятия, но законы опыта и сами наблюдения принадлежат не природе, а рассудку, поэтому естествознание само строит свой предмет. Именно поэтому разум человеческий не в силах познать не только природу, но и явления, выраженные в понятиях души, бога, мира и т.д. понимая, что его критика ограничивает компетенцию разума, Кант полагал, что то, что теряет при этом познание, выигрывает вера. Так существование бога не может быть доказано, в него можно лишь верить. Вера в бога необходима, поскольку без неё невозможно примирить понятие добра и зла, объективно существующие по Канту. Важную роль в учении Канта играет понятие антиномий ( противоречивых, но равнодоказуемых ответов на вопросы – мир и конечен и бесконечен и т.д.) т.е. по Канту разум по самой своей природе антиномичен и диалектичен, но всё это субъективно, не выражает противоположности самих вещей. На основе результатов критики теоретического разума Кант построил свою этику: Всякая личность – самоцель и ни в коем случае не может рассматриваться как средство осуществления каких бы то ни было задач, даже задачи всеобщего блага. Основной закон этики – формальное внутреннее появление – категорический императив. В случае конфликта между чувствами и нравственным долгом, Кант требует безусловного подчинения пер. долгу. Противоречивое учение Канта оказано огромное влияние на последующее на последующее развитие философской мысли. Его критиковали и пытались на него опереться философы самых различных направлений. Двойственный характер философии Канта допускает критику “справа” и “слева”, т.е. и с позиций материализма и идеализма.

Філософія Л.Фейєрбаха: атропологічний принцип та вчення про релігію.

Філософська система  Феєрбаха (1804- 1872)  закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

Головною справою життя  і філософії Л.Фейєрбаха була критика релігії. На противагу Гегелівській філософії релігії, Фейєрбах розглядав  філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного.На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки, як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А релігія завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту.

Фейєрбах вважав, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях , прагненнях. Звідси випливає: "Таємниця та істинний смисл теології є антропологія". Антропологія, гадав Фейєрбах, є прихованим смислом релігії. Адже. по-переш, релігія викликана такими почуттями і переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. По-друге, об'єкт релігії, її образи створюються фантазією. Психологія, на думку Фейєрбаха є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії.

Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення  релігії:

1. людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;
2. вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;
3. людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати.

Класична релігія, на думку Фейєрбаха,  паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству "нову релігію", засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її у любові.

Фейєрбах постійно протиставляє релігійному наперед  визначенню (приреченню) та смиренню активну  діяльність людей. Не в релігії, а  в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, ц творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на шляху до справжньої свободи.

Така своєрідна  критика релігії переросла у  Фейєрбаха в критику філософського  ідеалізму, яка завершилась переходом  до матеріалістичних тенденцій.

В розумінні  природи Фейєрбах був послідовним матеріалістом, розглядав її як цілісний організм. На відміну від Гегеля, який зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї філософії  людину і природу.

Керуючись антропологічним  поясненням явищ суспільного життя властивостями і потребами окремих людей) принципом, Фейєрбах не враховував того, що людина, будучи частиною природу, є в той же час продуктом суспільного життя.

Продовжуючи матеріалістичні  традиції Л.Фейєрбах вніс значний вклад  і в теорію пізнання.

Антропологічний принцип  Фейєрбаха в теорії пізнання виражається  у тому. що він по новому інтерпретує  поняття "об'єкт". На його думку, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування. Першим об'єктом для будь-якої людини є завжди інша людина.

Реальний світ за Фейербахом,є  дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання.

Фейербах заперечує існування  об'єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму (вчення, згідно якого людина не здатна пізнати сутність речей, не може мати достовірні знання про них).Вихідним в процесі пізнання вважав відчуття. Незважаючи на всі недоліки властиві філософії Фейєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки, стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.

Вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831) є вищим досягненням  німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем.

Вперше в  теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі.

Вихідний пункт філософ. концепції Гегеля - тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. (Панлогізм - доктрина про тотожність буття і мислення, згідно якої увесь розвиток природи і суспільства є здійсненням логічної діяльності ідеї. Визнаючи закони логіки єдиними законами рух матеріального світу, панлогізм ставить дійсні взаємовідносини буття і свідомості на голову.

Разом з тим у панлогізмі проходить думка про доступність  усього існуючого раціональному, логічному  пізнанню. Найбільш повно Панлогізм  розвинутий у філософії Гегеля).

Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першоступінь, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від  нижчого до вищого. Три етапи філософської системи Гегеля: логіка, філософія природи, філософія руху. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, яка (логіка) на думку Гегеля є вченням про сутність всіх речей. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення.

Система логічних категорій  Гегеля розпадається на підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття  включає категорії, якість, кількість, міра; сутність - відхиленість, тотожність, відмінність суперечність, основа, явище, дійсність... Поняття включає в себе два моменти: 1)перехід від суб’єктивного поняття (судження, умови від) до об’єктивного (механізм, хімізм); 2)перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).

Гегель сформулював основні  принципи діалектики:

- принцип переходу кількісних  змін у якісні і, навпаки  (Зміни буття є не лише переходом  однієї величини в іншу, а й  переходом якісного в кількісне  і, навпаки. Розвиток якості  приводить до збільшення, зростання кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією "міра". Міра, на думку Гегеля, як синтез кількості є завершеним буттям);

- принцип тотожності протилежностей (Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку).;

- принцип заперечення  заперечення (розуміння заперечення  заперечення органічно пов'язане і його з вченням Гегеля про  суперечність. Діалектичне заперечення ("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. "Зняття" включає в себе три взаємодіючих моменти. Перший - власне заперечення, усунення, подолання. Другий - збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій - це "зняття", перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза - антитеза (заперечення) - синтез (заперечення заперечення)).

Якщо логіка у Гегеля - це наука про ідею в собі та для  себе, то філософія природи є наукою про ідею в її "інобутті", в  її відчуженому стані. У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити  два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи (діалектика - розвиток).

Головні форми природного буття у Гегеля виступають: механіка (розглядає через простір, час, матерію  та рух), фізика (розглядає небесні  тіла, світло, теплоту і т.д.), органіка (дослідження питань геології, ботаніки, зоології).