Автор работы: Пользователь скрыл имя, 24 Ноября 2011 в 21:34, реферат
Жан-Жак Руссо (1712 — 1778), яскравий представник пізнього Просвітництва у Франції, автор «Суспільної угоди», популярного сентиментального роману «Юлія, або Нова Елоїза», філософських та естетичних трактатів, кількох комедій, віршів, залишив по собі надзвичайно помітний слід в історії європейських літератур. З його ім'ям пов'язують зародження такого ідейно-естетичного і художнього руху, як руссоїзм, який охопив своїм впливом не тільки західноєвропейські літератури, де він виявився однією з органічних ланок в історії художньої свідомості на шляху до преромантизму та романтизму, а й слов'янські, які в кінці XVIII — на початку XIX ст. активно самостверджуються в загальноєвропейському літературному процесі.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Чорноморський
державний університет
імені Петра Могили
Інститут іноземної філології
Кафедра <
Теорії та їсторії літератури
>
Творча робота
На
тему:
«Релігія
сердця» Жан-Жака
Руссо. Творчість
Г. Сковороди
Студентка 245 групи
Явкіна
Ю.М.
Миколаїв 2011
Жан-Жак Руссо (1712 — 1778), яскравий представник пізнього Просвітництва у Франції, автор «Суспільної угоди», популярного сентиментального роману «Юлія, або Нова Елоїза», філософських та естетичних трактатів, кількох комедій, віршів, залишив по собі надзвичайно помітний слід в історії європейських літератур. З його ім'ям пов'язують зародження такого ідейно-естетичного і художнього руху, як руссоїзм, який охопив своїм впливом не тільки західноєвропейські літератури, де він виявився однією з органічних ланок в історії художньої свідомості на шляху до преромантизму та романтизму, а й слов'янські, які в кінці XVIII — на початку XIX ст. активно самостверджуються в загальноєвропейському літературному процесі.
В основі руссоїзму — ідея про принципову несумісність двох, з точки зору Руссо, протилежних начал: природного і протиприродного, які відповідно уособлюють людину і суспільство, що перебувають у стані безперервного і виснажливого протистояння. При цьому природне ототожнюється з реальним, сущим, суттєвим, таким, що існує об'єктивно і не створене людиною, а протиприродне — з надуманим, вигаданим, позірним. Перше втілюється в біологічній природі всіх живих створінь, насамперед у людині як природній істоті, а друге — в цивілізації, державі з її атрибутикою та символами — чинами, гербами, грішми та соціальною ієрархією. «Природна людина» для Ж.-Ж. Руссо є первісно доброю («вроджена доброта»), а відтак її слід захистити від згубних впливів соціальних інститутів і повернути в суспільство в первісній моральній чистоті та незіпсованості, оскільки «рукотворна» цивілізація не тільки деформує свідомість індивіда, а й нівечить його духовно. Оскільки все необхідне для життя людина може почерпнути з природи, яка не знає таких понять, як зло, розбещеність, лицемірство, шахрайство, то саму людину необхідно повернути до її первісного стану. Не дивно, що мислитель бачить ідеальну людину дикуном, який живе у повній злагоді з природою, керуючись такими почуттями й інстинктами, на яких згубно не відбилася цивілізація.
В цілому концепція «природної людини» для Руссо мала історичний смисл, оскільки повинна була стати тією необхідною моделлю людських відносин у суспільстві, спираючись на які індивід зміг би гармонійно побудувати своє життя в державі. Шлях до істини бачився як результат звільнення від панування цивілізації та всіх породжених нею явищ — станової нерівності, суспільних забобонів і вад. Джерелом і хранителем «природних» традицій є простий народ, насамперед селянин, що його цивілізація зачепила найменше. Щирі, безпосередні почуття людини, здатність не до інтелектуальної, а до емоційної рефлексії діставали докорінно інше поняттєве розуміння у порівнянні з раціоналізмом XVII ст. Тепер уже не розум оцінювався як єдиний правильний критерій дійсності та істини, а почуття, які вказують на близькість людини до природи. В цьому плані руссоїзм посутньо відбивав загальну тенденцію європейських літератур другої половини XVIII ст. на переорієнтацію художньої думки з «життя розуму» на «життя серця», що знайшло виявлення в такому літературному напрямі, як сентименталізм. У творчості самого Руссо це якнайпослідовніше відбилося в епістолярному романі «Юлія, або Нова Елоїза», де герої Юлія і Сен-Пре у всьому покладаються на голос власного «серця», оскільки у світі надто багато «таких речей, які можна осягнути лише почуттям і зовсім неможливо пояснити».
В Україні вже у XVIII ст. набувають поширення такі філософські, естетичні та художні ідеї, які виявляють типологічну близькість до руссоїзму. На це звернув увагу І. Франко, який наголошував на тому, що Г. Сковорода «подібно до свого сучасника Жана-Жака Руссо всім своїм життям проповідує відречення від гідностей і почестей світу, від ученої чи урядової кар'єри. І поворот до найпростішого, ніби природного життя».
Філософський антропологізм Сковороди, який увібрав автохтонну кількавікову кордоцентричну традицію української філософської думки, виявляє багато просвітительських і руссоїстських рис, які мислитель висловлював інколи в барокових формах. Якщо послідовно зіставити погляди з ідеями Руссо, то можна побачити, що ці два мислителі надзвичайно схоже схиляються до протиставлення природного і протиприродного. Якщо у Руссо це «людина» і «цивілізація», то у Сковороди — «мікрокосм» і «город багатий»! Український філософ, як і французький, обстоює необхідність нагального відокремлення природного від неприродного, що вилилося в етичний принцип його власної життєвої позиції: «Світ ловив мене, та не піймав». До того ж у природі Сковорода бачить порятунок від всеруйнуючого впливу цивілізації. «В город не піду багатий — на полях я буду жить»,— стверджує він. Самотній острів серед океану стає ідеалом для Ж.-Ж. Руссо, а еталоном природної людини — Робінзон і Адам, які, живучи поза суспільством, були далекі від його пороків.
Однак Руссо, розуміючи необхідність скасувати станову залежність одних Людай від інших і вірячи в природну рівність всіх без винятку, пропонує й інший вихід — «суспільну угоду». Згідно з нею людина, уклавши договір з усім суспільством, «втрачає свою природну свободу й необмежене право на те, що її приваблює і чим вона може заволодіти, одержує ж вона свободу громадянську та право власності на все те, чим володіє». Сковороду не цікавить структура державного устрою, оскільки української національної держави на той час фактично не існувало, а соціальна природа людини залишалася ще не відкритою і не пізнаною. Всі класи, стани і прошарки суспільства мислитель визнавав потрібними і корисними.
Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є людяність, благородство і вдячність.
Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. Виховання людини, вважав він, повинно бути спорідненим з її природою. Під природою людини розумів її обдарування, нахили. "Без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, більше заплутуєшся", – байка "Собака і Кобила". На думку Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя і служіння батьківщині.
У
думках Сковороди про виховання,
про природу дитини є багато такого,
що нагадує ідеї Руссо про вільне
виховання, за що його називали українським
Руссо. Він першим у вітчизняній
педагогіці поставив у центр уваги
почуття дитини, її стосунки зі світом,
її справи, її щастя. На відміну від
французького просвітителя, Сковорода
не розглядав природу, як засіб ізоляції
дітей від розтлінного
За
Сковородою, Бог і природа - єдине
ціле. Це дві натури одного Всесвіту.
Єдність натур утворює об’
Вивчення праці Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їх тілесних потреб; але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного - як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона - від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не кожна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про "сродну працю» його інтерес до вчення тих Філософів у яких етика має велике значення.
Філософія
"серця", вчення про сродну працю,
безумовно, мала дещо утопічний характер
в час поневолення українського
козацтва, приниження гідності людини,
яка перебувала у повній залежності
від пана. Годі й думати про те,
що проста людина вільно обирала рід
професійних занять, який би приносив
їй радість, задоволення і натхнення.
Кріпацтво і "сродна" праця
несумісні. Сковорода бачив, що у
суспільстві панують
Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сучасності.
Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщин великого українського мислителя вносить нові елементи в оцінку його життєвого шляху і поглядів.
Отже, не дарма нашого великого філософа Сковороду називають "українським Сократом" та "слов´янським Ж.-Ж. Руссо". Аристократ духу, він жив, як і античні філософи, за канонами свого вчення. "Світ ловив мене та не спіймав" - ці слова Сковороди стали лейтмотивом його життя. Сковорода всім свооїм життям проповідує відречення від гідностей і почестей світу, від ученої чи урядової карєри. І поворот до найпростішого,ніби природного життя.
Список використаної літератури