Философия жизни

       З таких позицій розглядав Ніцше  і мораль. Він заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. Цінність його, як й істини, виявляється  лише в тому, розкріпачує чи сковує воно потяг до влади. Отже, мораль повинна  бути спрямована на культивування сильної  людини. «Слабкі і невдахи повинні  загинути — перша заповідь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм в цьому», — проголошував він. На його думку, сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не перекладаючи це на Бога.

       Ніцше, будучи прихильником індивідуалізму та соціальної ієрархічності, осуджував  колективізм як стадність, різко  виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму. Вони, на думку Ніцше, культивують  дрібну усереднену людину. Демократія та соціалізм — прояв волі до влади посередності.

       Переоцінюючи  традиційні цінності, намагаючись вибудувати свою систему цінностей, Ніцше заявив: «Бог — помер», тобто цінності, які  сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкованого розумного  світу) втратили силу. Існуючу європейську  культуру він діагнозує як культуру занепаду, декадансу, оскільки вона спрямована проти цінностей життя. Відродження  Європи пов'язує з формуванням надлюдини, прообразом якого є іранський  релігійний реформатор VII—VI ст. до н. е., засновник зороастризму Заратустра. Коли Бог помер, то людині нічого не залишилося, як звалити на себе тягар, який вона раніше перекладала на нього, тобто взяти на себе відповідальність за власне життя. Але такою, на думку  Ніцше, є не сучасна людина, а надлюдина  майбутнього. Вона повинна утвердити  нові цінності — земні, здорові, мужні. Місце повинності в цій людині займає свободна воля (замість «ти  повинен» — «я хочу»). Надлюдина  — не раб загальноприйнятих думок  і цінностей. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.

       Ніцше — філософ і поет, його мова афористична, пристрасна, часто парадоксальна. Вона не так логічна, як емоційна, спрямована на формування певного враження у  читача. Це не мова філософа-вченого, який розбудовує систему і намагається  послідовно одну думку вивести з  іншої. Системність і послідовність  не властиві творчості Ніцше. Тому інтерпретації  його ідей такі різні, а часто й  протилежні.

       Переоцінюючи  цінності, Ніцше змусив європейців подивитись на себе, на свою культуру немовби  збоку, що є безперечною його заслугою. Внаслідок цього виявилось, що під  кутом зору вітальних (життєво-біологічних) цінностей, які сприяють виживанню  людини як біологічного виду, європейська  культура з її християнською серцевиною не є оптимальнішою порівняно, наприклад, з античною.

       Ніцше одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою. Нині очевидно, що культура, створивши  «парникові умови», загальмувавши природний  відбір, сприяла виникненню і поширенню  багатьох хвороб. Гуманізм проголошує право кожного, в тому числі й  слабкого, на життя і щастя. Біологічне ж виживання людства вимагає, щоб продовжували рід сильні та здорові. Це радикальна суперечність, від якої нікуди дітись. І чи не криється в  цьому помста природи розумній тварині, яка посміла повстати проти неї? Заслугою Ніцше є те, що він повів  мову про цю проблему з відкритими очима, не ховаючи голову «в пісок  ілюзій».

       Філософія Ніцше — це крайній індивідуалізм  з аристократичним (відраза до загалу як до натовпу) і водночас біологічним  забарвленнями. Він відчув всезростаючу індивідуалізацію європейського суспільства, про що, зокрема, пізніше засвідчив  крах тоталітарно-колективістських ідеологій  фашизму і комунізму, але надав  цьому процесу міфо-поетичної  інтерпретації: майбутнє Європи пов'язував не зі свободною особою в громадянському суспільстві, а з міфічною надлюдиною.

       Основа  життя , за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у  Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях :

       1) цінність життя є єдиною безумовною  цінністю і збігається вона  з рівнем “волі до влади”;

       2) існує природна нерівність людей  (“аристократичні” та “сіра  маса”) 

       3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не  зв’язує себе ніякими морально-правовими  нормами (Мораль та християнство  – мораль рабів). 

       Близькими до філософії життя були й ідеї найвидатнішого французького мислителя  останньої чверті XIX — першої половини XX ст. Анрі Бергсона (1859—1941). Основною категорією його філософії є життя, яке він  розуміє як «творчу еволюцію», «життєвий  порив». Саме концепцією «творчої еволюції»  увійшов він у світову філософію. Бергсон піддав критиці еволюційні концепції Дарвіна і Спенсера як механістичні й детерміністичні, в яких фактично знята проблема появи  нового, непередбачуваного. Справжня еволюція, на думку Бергсона, — це творчість нових непередбачуваних форм.

       У цьому вона подібна до художньої  творчості. 
Згідно зі схемою цієї еволюції, все суще перебуває в безперервній зміні, пориванні, творчості, яка на кожному з етапів включає дві протилежні сторони — пасивну, що тягне вниз, й активну, що, відштовхуючись від пасивної, прагне піднестись вгору. Такою протилежністю є, наприклад, протилежність мертвої, інертної матерії і творчого життя. Піднявшись вгору, відштовхнувшись від матерії, життя, в свою чергу, роздвоюється на застиглу інертну форму (рослини) й активну (тварини). А тварини також роздвоюються на тих, що живуть незмінними інстинктами (комахи), і тих, що навчаються, мають інтелект, вищим виявом якого є інтелект людини. На стадії суспільства Бергсон також розрізняє нижчу, застиглу фазу — закрите суспільство і вищу, творчу — відкрите суспільство.

       В основу цієї схеми покладено життєвий творчий порив, який, долаючи опір пасивних, застиглих форм, піднімається до творення вищих, активних форм. Ця концепція  є ідеалістичною, оскільки рушієм творчого пориву визнає божественне начало. Безперечною її заслугою є спроба представити всі події у Всесвіті як єдиний потік творення все нових  форм. 
В основі концепції «творчої еволюції» перебуває своєрідна інтерпретація часу, яку поряд з інтерпретаціями часу засновника феноменології німецького філософа Едмунда Гуссерля й американського філософа-прагматиста Вільяма Джемса вважають важливим філософським досягненням XX ст. Вони внесли в розуміння часу ідею часовості людського буття (людське існування — це постійне співвідношення минулого досвіду, минулих переживань і сучасного; це і націленість на майбутнє, проект майбутнього).

       Якщо  у XVIII ст. мислителі акцентували увагу  на природі (просторі), у XIX ст. — на історії (зовнішньому часі), то в XX ст. вони відкрили новий вимір людського існування  — внутрішній час. Про нього вів  мову ще Августин Блаженний. Але тільки у XX ст. він привернув до себе належну  увагу. Ця ідея отримала яскраве продовження  не тільки у філософії (екзистенціалізм), але й у художній літературі (творчість  М. Пруста, Т. Манна та ін.). 
На основі нового розуміння часовості людського існування відбулося переосмислення часу як характеристики буття. Відмінної від уявлень класичної науки інтерпретації набула й ідея часу стосовно світу. Бергсон розрізняє час, яким оперує наука, і реальний час, представлений у конкретному акті свідомості. Час, яким оперує механіка, є, на його думку, просторовим часом (підміною часу простором). Цей час однорідний, складається із стандартних відрізків, подібних до лінії на поверхні, він повторюваний, зворотний. Справжній час, з яким людина стикається насамперед в досвіді, в діяльності свідомості, є потоком незворотної послідовності подій. У житті час — це неперервний потік, тривала незворотна плинність.

       Таке  розуміння часу співзвучне його розумінню  в синергетиці — новій науковій дисципліні, яка постала (вірогідно, не без впливу ідей Бергсона) в другій половині XX ст., обіцяючи здійснити переворот у формі наукового знання. У бергсонівському розумінні час як проста тривалість подій (саме так він функціонує в механіці, хімії, фізиці), час, змодельований на просторі, позбавлений таких суттєвих рис реального часу, як неперервність і незворотність. Механічні, фізичні та хімічні процеси членуються і можуть розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Вода, наприклад, безкінечну кількість разів замерзає і розмерзається. На основі цих процесів не можна вибудовувати час як щось неперервне і незворотне. Навіть зміни станів планети як матеріального тіла не дають підстави, на думку деяких дослідників, які наслідують Бергсона, для формування такого часу, оскільки вони не є принципово незворотними. Тільки виникнення життя, вважають вони, принесло незворотність у розвиток Землі. Життя за своєю суттю незворотне; перетворюючи неорганічну матерію, воно надало незворотності її формам. Тому тільки на основі життя можна вибудувати незворотний час.

       Синергетика перенесла таке розуміння часу на еволюцію Всесвіту загалом, розглядаючи  весь світовий процес у незворотному розвитку. Незмінні закони і світові  константи (фундаментальні фізичні  величини, які вважались незмінними) вона розглядає лише як моменти в  еволюції. Час із скалярної (такої, що виражається лише числовим значенням) величини, якою він був у фізиці, перетворився на векторну величину. Це означає, що певні закони, фізичні  величини наявні лише на певному відрізку еволюції Всесвіту. Філософи повели мову про світову «стрілу часу», тобто  про певну спрямованість і  незворотність процесів у Всесвіті. Такий підхід заперечує механічне  уявлення про час як повторюваність одного і того ж. Таке розуміння часу, перш ніж втілитись у наукову  форму, було розроблено в концепції «творчої еволюції» Бергсона.

       «Творча еволюція» мислиться ним як недетермінований, тобто позбавлений причинної  зумовленості процес. Мислення за моделлю  «причина — наслідок» передбачає повторюваність. Насправді ж, на думку  Бергсона, де є повторюваність, там  відсутнє життя. Світовий процес неповторюваний, а отже, довільний, свободний. Свобода  є основою творчої еволюції подібно  до того, як вона є засадою художньої  творчості. Завдяки цьому концепція  творчої еволюції мислиться як процес недетермінованого (вільногo), неповторюваного і безперервного творення все нових і нових форм, кожна наступна з яких, відштовхуючи попередню, в якій згасла творча енергія, піднімається на вищий щабель.

       Відповідно  до такого розуміння буття Бергсон  запропонував власну концепцію пізнання. В пізнанні людини він розрізняв  інтелект і інтуїцію. Інтелект зводить  життя (процес, діяльність) до сукупності речей інертних і незмінних (подібно  до того, як рух у кіно представляється  через сукупність статичних кадрів). Він членує, класифікує, вираховує, передбачає, тобто спрощує життєві  процеси, щоб практично ними оволодіти. Мета інтелекту — оволодіння світом, а це легше досягти через спрощення, стандартизацію, огрублення. Так, на думку  Бергсона, діє і наука. Мета її не пізнання суті світу, а практичне  оволодіння ним. Для цього достатньо  виділяти, схематизувати і класифікувати  повторюваності. Сутність життя, на думку  Бергсона, не схоплюється інтелектом. Він, подібно до голови Медузи горгони, омертвляє життя. Його здатна схопити  лише інтуїція. Інтуїція, яка, на відміну  від інтелекту, є незаінтересованим  спогляданням світу, здатна проникнути в живе конкретне, активне життя. Метафізика, тобто філософія, на відміну  від науки, що прагне оволодіти світом за допомогою інтелекту, проникає в  сутність життя за допомогою інтуїції.

       Наука (інтелект) розглядає світ крізь  призму потреб, практичних інтересів  людини. Інтуїція вільна від такого інтересу, вона, образно кажучи, прагне побачити речі такими, якими їх створив  Бог (творча еволюція), безвідносно  до людини. Саме інтуїція і здатна, на думку філософа, побачити за фрагментами  реальності процес творчої еволюції.

       Соціальні погляди Бергсона викладені в  праці «Два джерела моральності  і релігії». Розглядаючи закрите і відкрите суспільства, перше він вважає подібним до мурашника, консервативним, статичним, яке прагне нівелювати індивідів. Друге, на його думку, прогресивне, передбачає максимум індивідуальних відмінностей. Мораль у закритому суспільстві тримається на утиску, примусі, звичці; у відкритому — на братерстві людей, вона добровільна і свідома, вільна і творча. Відповідно і релігія в закритому суспільстві є релігією раба, у відкритому — вільної особи. Таким він вважав християнство. Мораль і релігія відкритого суспільства рухливі, чутливі до змін, закритого — навпаки. Існування множинності закритих суспільств є перешкодою для еволюції людства.

       Погляди Бергсона справили вплив на розвиток прагматизму. У 20-ті роки XX ст. не без  впливу концепції творчої еволюції заявила про себе концепція емержентної (лат. emergere — з´являтися, виходити назовні) еволюції англійського вченого Конві-Ллойда Моргана (1852—1936) та його співвітчизника філософа Семюела Александера (1859—1938), яка в дусі, близькому до Бергсона, трактує появу нового як непередбачуваний процес, а джерело розвитку вбачає в духовному принципі. Певним продовженням концепції творчої еволюції є  вчення Тейяра де Шардена, філософські  погляди українського вченого Володимира Вернадського (1863—1945), зокрема його концепція ноосфери.