Філософcькі погляди Г.І.Сковороди

    Окремі  люди — ніби тільки відбитки «дійсної людини» в дзеркалі: «Чи був  ти коли в царському палаці? Чи стояв  ти посеред кімнати, де всі чотири стіни та двері були покриті дзеркалами?.. Стань на рівному місці та накажи поставити навколо себе сто дзеркал у колі. Тоді побачиш та переконаєшся, що твій тілесний бовван має сто постатей, і всі ті постаті залежні від нього. Коли дзеркала забрати, то всі копії заховуються в своєму початку і своєму оригіналі, як віти в їх зародку. Але наш тілесний бовван є лише тінь дійсної людини. Її всі наші боввани є лише дзеркалоподібні тіні, які то з’являються, то зникають...» Сковорода зве «дійсну людину» також «безодня» або «серце» людини. Ця «безодня» є «ширше усіх сфер та небес»: «О серце! безодне, усіх вод та небес ширша!.. Яке ти глибоке! Усе обіймаєш й утримуєш, а тебе ніщо не вміщує!» Все в «зовнішній людині» залежить від «серця»; «Думки серця... непомітні, ніби їх зовсім немає, але з цієї іскри постає велика пожежа, виникає повстання та руїна; від цього зерна залежить усе дерево нашого життя...»

    Ця  подвійність світу та людини з’ясовує нам те, чого ми не зрозуміли в  біографії Сковороди Ковалинського, — треба плекати в собі дійсну людину, що жиє в дійсному («невидимому») світі, та боротись проти зовнішнього світу та проти власної зовнішньої людини. Коли «дійсна людина» є «зерно» в нас, то треба очистити це зерно від лушпиння, від усього, що належить до «зовнішньої людини». Тоді виявиться в людині її «внутрішнє», її божественна природа. Це є обожнення людини, про яке вчили вже отці церкви та й старогрецькі філософи. Це обожнення є, як бачимо, разом із тим самоприниження, відмовлення від власної («зовнішньої») волі, — треба «вбити свою волю», й через цю «животворну смерть» зовнішньої людини внутрішня людина «воскресає» або «народжується вдруге» для обожненого буття.

    Людина  стає подібна Богові та зливається з Богом (містика!), знищується в цьому «святому джерелі»: «Люблю джерело та голову, ключ і початок, що точить вічні струмки із пари серця свого... Ріки проходять. Потоки висихають. Струмки зникають. Джерело вічною парою дихає, яка живить та прохолоджує. Джерело саме люблю та зникаю... О серце моря! О пречиста безодне! Джерело святе! Тебе єдиного люблю. Зникаю в тобі та преображаюся...»

    Але Сковорода не вимагає від усіх людей, щоб вони йшли тим самим шляхом. Навпаки, він припускає, що шлях самовдосконалення є в кожної людини свій власний. Люди не рівні один одному. Сковорода висміює «рівну рівність, яку дурні у світ ввести хочуть», та вчить про нерівну рівність — вираз, Що так підходить до його антитетичної філософії: «Бог багатому подібен фонтану, що заповнює різні посудини за їх обсягом. Над фонтаном напис; „Нерівна всім рівність“. Ллються з різних рурок різні токи в різні посудини, що стоять навколо фонтану. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що так само є повний». Дійсне призначення кожної людини — в ній самій, а не поза нею. Бог, царство Боже в нас самих: «Скрізь Бог... де ж його ближче шукати, як у тобі самому»; «море від нас далеко, а Бог наш у нас, у серці нашому...»

    Через своє покликання, через працю, що для  кожної людини є «природна», досягає  людина Досконалості та щастя: «Мертва  зовсім є душа людська, яка не віддана  своєму природному ділу, подібна до каламутної та смердючої води...»; «ліпше бути природним котом, аніж з ослячою природою левом».

    Сковорода вважає, що й сам він, обравши для  себе мандрівне життя, пішов за покликанням  Божим: «Світ подібний до театру: щоб  грати в театрі з успіхом та похвалою, беруть ролі відповідно до здібностей... Я довго міркував над цим, і по довгих спробах побачив, що не можу грати в театрі світу ніякої особи вдатно, крім низької, простої, безтурботної, самотньої; я обрав цю роль, узяв її та задоволений...»

    Ми  бачимо, що антитетична філософія  Сковороди є суцільна та викінчена система. Всі її думки в’яжуться одна до одної, а Сковорода здійснив їх у своєму житті. Тому ми з повним правом уважаємо нашого філософа за одне з найвизначніших явищ у духовній історії України. 
 

    Список  використаної літератури

    1. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - X.: Дельта, 1993. - 255 с.

    2.Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII cт.: Енциклопедичне видання / Упор.З.І.Хижняк.– К.: Академія, 2001.– 290 с.

    3.Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А.. Філософія. Підручник –Київ, Академвидав, 2007 – 592 с.

    4. Русин М. Ю. , Огородник І. В. Історія української філософії. Підручник - Київ, Академвидав, 2008 - 624 с.

    5. Щерба С. П. Філософія. Підручник -К.: Кондор, 2007 - 452с.

    6. www.uk.wikipedia.org/wiki/Григорій_Сковорода