Філософія епохи відродження

Філософія епохи відродження

У міру переходу від  середньовіччя, економічну основу якого  складало сільське господарство, до міського способу життя і промислового виробництва все більше почала виявлятися особлива значущість людини, її своєрідність і творча активність. Властива для нової епохи, яка народжувалася, орієнтація на природно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилися співзвучним античним цінностям. Тому нову епоху назвали Відродженням (з фр. - період Ренесансу).

Формально філософи цього періоду за традицією в  центр світоутворення ставили Бога, але головну увагу приділяли не йому, а людині. Творча еліта цього часу - гуманісти звеличували людину як творця світу культури, обожнювали її як суб'єкта творчої діяльності, зближуючи з Богом. Людина в епоху Відродження вважається не пасивним «зразком і подобою Бога», вона стає «богорівною» істотою. Урів-нюють же людину з Богом дві основні властиві для неї якості - розум і свобода волі, які дають змогу людині перебирати нескінченну кількість можливостей для творчої само-реалізації. Звеличуючи людину, гуманісти водночас критикували схоластичну філософію, наполягали на необхідності виходу за межі «схоластичної науки» до неформального, життєвого, гуманістичного знання. В епоху Відродження розвиваються нові уявлення про Всесвіт, який постає не замкненим, обмеженим, скінченним у просторі, а нескінченним.

Ключові слова: антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, натурфілософія, естетизм, індивідуальність, особистість, утопія, геліоцентризм, секуляризм 

«Існує тільки одна велика мета і велика надія - визволити людей з безодні бідувань і привести їх до щастя».

Данте

ОСНОВНІ РИСИ АНТРОПОЦЕНТРИЗМУ РЕНЕСАНСУ

Поняття «Відродження»  виникло як найменування пошуків діячів цього періоду стосовно відродження цінностей та ідеалів античності. Епоха Відродження припадає на ХІУ-ХУІ ст. Це період ранньої кризи феодалізму і зародження буржуазних відносин. Характерним для епохи Відродження є такий епізод. Розповідають, що у 1485 р. біля однієї з старовинних римських доріг копали рів і знайшли мармуровий саркофаг, в якому лежала дівчина надзвичайної вроди, охоплена, здавалося, глибоким сном, її досконалість, усмішка ніби віщували повернення душі до нетлінної античної краси. Почалось паломництво, і ось Папа, побоюючись виникнення язичницького культу, наказав викрасти і перепоховати дівчину.

Відродження означало не реставрацію старого, повернення знову до античності, а пошук нового, адже в історії просто відхід у  минулу епоху неможливий. Здобутий, нагромаджений культурний потенціал  у будь-якому разі здійснюватиме  свій вплив, відкинути його неможливо, позаяк це є економічне і культурне середовище, в якому діють орієнтовані на нього люди. Цим набутим потенціалом, спадщиною для діячів і мислителів Відродження було середньовіччя.

За своєю суттю  Відродження протиставляє себе схематичним догматам церкви, але воно виникло як результат розвитку середньовічної культури і тому несе в собі багато її рис Найголовніше для мислення епохи Відродження — постановка проблеми світу і Бога, з якими пов'язано все інше: проблема істини, в якій виявився глибокий конфлікт між натурфілософією й ортодоксальною католицькою теологією; проблема знання світу і містичного використання цього знання; проблема ставлення натурфілософів цього періоду до релігії і церкви, адже жили вони в бурхливу епоху релігійних конфліктів та війн.

Саме в цю епоху  закладаються основи буржуазних суспільних відносин, дістає розвиток нове, експериментально-математичне  природознавство, змінюються відносини  між церквою і державою, формується ідеологія секуля-ризму та гуманізму, створюються передумови для виникнення філософії Нового часу.

• Найважливішою  характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на людину. Якщо в центрі уваги античної філософії було природно-космічне життя, середньовічної - релігійне життя і в його основі проблема «осмислення», то з XV ст. на перший план виходить світське життя, набуває значення діяльність людини в цьому світі та досягнення щастя. Інтерес до античної літератури, з трчки зору гуманізму, оцінюється як стимул і форма виявлення особистого відродження. Філософія ж повинна допомогти людині знайти місце В ЖИТТІ

Підсумком розвитку античної філософії був неоплатонізм з його схемою світу Єдине — Благо, Світовий Розум, Світова Душа, Космос. У середньовічній філософії неоплатонізм суттєво трансформується: на місце Єдиного — Блага було поставлено Бога, відповідно до цього під змістом Світового Розуму стали розуміти Христа, Світової Душі — Святого Духа, Космосу — взагалі всього природного. В античному світогляді панує універсалізм, космоцентризм і політеїзм, у середньовічному - геоцентризм і монотеїзм. В епоху Відродження було зроблено рішучий крок у бік суб'єктивного, і в центр світобудови було поставлено людину (антропос). Використовуючи методологію неоплатонізму, філософи епохи Відродження формально в центр світобудови ставили Бога, але по суті головну увагу звертали на людину. Тобто філософською основою ренесансного мислення стає антропоцентричний неоплатонізм.

• Філософське мислення цього періоду характеризується як антропо-центричне. У центрі - не Бог, а людина. Якщо Бог - начало світу, то людина - його центр. Вона у своїй діяльності та помислах нічим не обмежена, спроможна на все саме завдяки власним зусиллям. Формується певний рівень самосвідомості; визначальними є такі якості, як гордість, самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, життєрадісності та вільнодумства Завдяки цьому епоха Відродження дала світу видатних особистостей, різнобічно освічених, з яскравим темпераментом, вольовою цілеспрямованістю, величезною енергією.

«По суті, індивідуальність кожної людини значно важливіша за національність і в тисячу разів більше, ніж остання, заслуговує на те, щоб її брали до уваги».

А. Шопенгауер

Гуманістичний характер світогляду епохи Відродження проявляється в розумінні людини як вільної істоти. Бог, на думку мислителів того часу, створивши світ і людину, дав їй свободу волі, і тепер вона повинна діяти сама, визначати свою долю та відвойовувати своє місце у світі. Філософія цієї епохи орієнтує людину не на божественну «благодать», а на власні сили. Звідси - оптимізм, віра в свої безмежні можливості.

• Гуманізм - погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження гуманізм стає широким суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді. Одна з форм цього перевороту - критика схоластики. Суперечка була принциповою - про новий моральний ідеал і шляхи його втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину моральної досконалості в належності до Бога, в зв'язку з чим пропагується аскетизм, пригнічення природних прагнень людини.

На думку італійських  гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, А. Валла та ін.), природа людини є найвищим критерієм для оцінки людських пристрастей. На першому плані — світське життя, діяльність людини і досягнення нею щастя. Відроджуються ідеали античних епікурейців, але замість пасивності стверджується активність, благородство, доблесність духу, культ творчої діяльності. Все це потрібно не тільки для задоволення земних потреб, а й для самовдосконалення, створення нового світу.

Мрії про справедливе  влаштування суспільно-державного життя (для яких не було на той час  відповідних соціально-політичних умов) приводять до утопій (від англ. Utopia - неіснуюче місце). З утопічними теоріями виступають Т. Мор (1478-1535 pp.) і Т. Кампанелла (1568-1639 pp.).

Орієнтації гуманістів: критика догматизму і поклоніння авторитетам; доказ права людини на пошук істини; послідовний захист приватного індивідуалізму, відстоювання ідеалів помірного утилітаризму (вчення, в якому мета життя і доброчинність ототожнюються з корисністю); пропаганда любові та доброти як основи людських стосунків. Ідеологія гуманізму є найвищим досягненням філософської думки Ренесансу і надалі стане найбільш суттєвою характеристикою кожної філософської системи.

Важливим складником гуманістичного світогляду є культ творчої діяльності. В античності панував елітарний підхід до людської діяльності, найвищою формою якої вважалися теоретичні пошуки - роздуми і споглядання, оскільки вони залучали людину до вічного, до сутності Космосу, а матеріальна діяльність (у тому числі мистецька) нібито занурювала в мінливий світ уявлень. Християнство вважало найвищою формою ту діяльність, яка веде до «спасіння» душі: молитву, богослужбові ритуали, читання Святого письма та ін. Усі види такої діяльності мали пасивний, споглядальний характер, що в результаті робило людину одномірною. В епоху Відродження особистість переважно є творчою, вона немовби переймає на себе творчу функцію Бога, уособлює творче начало в мистецтві, політиці, релігії, науці. Свої творіння людина реалізує в єдності духовного і тілесного. Людина епохи Ренесансу - це не просто творець, але й художник (живописець, музикант) і творець в естетичному розумінні. Так, Аеонардо да Вінчі (1452-1519 рр.) був художником і винахідником, Мікеланджело (1475-1564 рр.) - художником і поетом Разом з тим обидва зробили суттєвий внесок у розвиток філософії.

• Домінуючим аспектом філософії Відродження стає естетичне, оскільки прекрасне висувається на перший план. Причому на чільне місце ставиться не наслідування природи, а сама творчість художника. Об'єктом цієї творчості стає краса людського тіла. Для естетики Ренесансу характерне злиття духовного і особистісно-тілесного. Максимального естетичного ефекту можна досягнути двома шляхами: опорою на біблійні сюжети; зображенням самого себе, оскільки автопортрет найбільш яскраво виражає духовність художника, його ставлення до епохи.

Вчителем для художника  передусім повинен бути він сам, а для цього потрібно бути освіченим  у богослов'ї, філософії, математиці У мистецтві Відродження математика оформляє суб'єктивне, що особливо яскраво виявляється у виробленні геометричної концепції лінійної перспективи. Вона полягає в тому, що предмети зображуються на площині так, як їх бачить суб'єкт. Це відповідає особистісно-тілесному принципу ренесансної естетики: вся наочна інформація йде через очі й оцінюється з точки зору суб'єкта.

Творча, матеріально-чуттєва  діяльність людини в епоху Відродження  дає не просто задоволення земних потреб, а веде до створення нового світу, самовдосконалення. Важливим моментом переорієнтації світогляду стала реабілітація людської плоті: надавалося значення не тільки духовному життю, а й гармонійності тіла. Це не «ланцюги душі», які тягнуть униз, зумовлюють гріховні думки і прагнення. Тілесне життя саме по собі є самоцінністю. З цим пов'язується поширений в епоху Відродження культ краси. Живописці зображують насамперед людське обличчя і людське тіло. Краса, досконалість перестали бути виключно божественним привілеєм, - вони «олюднилися» і стали притаманні всім 3 точки зору творців Відродження світ, з його красою і насолодами, не потребує докорінних змін, слід лише глибоко його пізнавати і щиро любити його людей, які не є грішними. Натурфілософські погляди цього періоду були «поезією мислення», яка стосувалася природи, нерозривно пов'язаної з мінливістю світу, з пошуком нових понять, з емоційними імпульсами таких пошуків. Це дало поштовх, зокрема, виникненню й усвідомленню «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі як енциклопедії рухливого, багатобарвного, динамічного світу.

Поняття естетичного, краси не існує поза визначенням  істини. Тобто через поняття гармонії, краси відбувається поглиблення  філософського змісту гуманістичного світогляду, який протягом кількох століть був визначальним для європейської культури (якщо не брати до уваги широких онтологічних проблем). Розвинувши в першу чергу вчення про людину, висвітлюючи питання моралі, політики, естетики, гуманісти з необхідністю підійшли до проблеми ставлення людини до світу. Метафізичний дуалізм середньовічної свідомості було замінено завдяки ствердженню ворожого аскетизмові принципу поєднання природи і людини.