Філософія Стародавнього Китаю

Харківський національний університет  внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут прав та масових комунікацій

Смілянський навчально- консультативний  пункт

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна  робота

 

З дисципліни : «Філософія »

 

 

На тему: « Філософія Стародавнього Китаю»

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 1-го курсу

Групи ПЗ зм 12-3с

Володько Альвіна Олександрівна

 

 

 

 

 

 

Сміла 2012.

 

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….3

1. Специфіка Філософії в Стародавньому Китаї………………….........4
2. Основні школи давньокитайської філософії: конфуціанство, даосизм, легізм……………………………………………………………............8
3. Морально-правові погляди давньокитайських філософів…….........15

Висновок……………………………………………………………………...19

Список використаної літератури………………………………………………

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

       Філософія (грец. phileo - люблю і sofia - мудрість; буквально - любов до мудрості) - форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення корінних світоглядних питань, пов'язаних з виробленням цілісного погляду на світ і на місце в ньому людини.

      Актуальність теми: Проблема людини впродовж багатьох століть є однією з найбільш актуальних і фундаментальних проблем філософії. В її межах виокремлюється специфічне коло питань, яке формує власне гуманістичну тематику – питання цінності і самосвідомості людини, її гармонійного розвитку і самовдосконалення, самореалізації, реалізації гуманності та філософії ненасильства.

     Переосмислення гуманізму відповідно до реалій сьогодення має починатися з осмислення джерел гуманізму, його зародження і становлення, оскільки лише шляхом відновлення історичного зв’язку століть і континууму історико-філософської думки можливо зрозуміти особливості сьогочасної людини та сучасного тлумачення гуманізму. В кожну історичну епоху виникає своєрідне розуміння людини, її сутності, самоцінності та призначення, що відображається в гуманістичній думці тієї чи іншої епохи. Важливо простежити процес формування і становлення гуманістичної ідеї, починаючи з філософії Стародавності, проаналізувати історичні метаморфози суспільної свідомості, що дало б можливість глибшого розуміння природи сьогочасних цінностей, а також аналізу і оцінки всесвітніх інтеграційних процесів.

     Дана проблематика становить безперечну актуальність і для сучасної української філософії, в межах якої переосмислюються ціннісні орієнтири і морально-гуманістичні засади, проте, на жаль, доводиться констатувати малочисельність українських досліджень гуманістичної тематики, і тим паче історико-філософського становлення гуманістичної думки в філософії Стародавності та гуманістичного потенціалу східної філософії.

     Мета дослідження: розкриття історико-філософського змісту гуманістичної ідеї в філософії Стародавнього Китаю через виявлення відмінностей і подібностей гуманістичних тенденцій в філософських вченнях давньокитайських шкіл.

     Завдання досягнення поставленої мети:

• Визначити гуманістичні ідеї та зміст у філософії Стародавнього Китаю
• З’ясувати обумовлену соціокультурне середовище специфіку філософування у Стародавніх Індії, Китаї та Греції;
• Аналіз шкіл  філософів Стародавнього Китаю;
• Виявити особливості становлення гуманістичної ідеї Здійснити аналіз основних гуманістичних понять філософських учень Стародавності та розкрити їх зміст

 

 

 

 

1. Специфіка Філософії в Стародавньому Китаї

    Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ.

    Стародавня  філософія виникає у період Жаньго –  «золоте  сторіччя китайської філософії».

   В період існування династії Джоу панівним було релігійно-міфологічний світогляд. Воно з відмінних рис китайських міфів був зооморфний характер діючих у них богів і духів. Багато їх китайських божеств мали явну схожість з тваринами, птахами і рибами.

    Найважливішим елементом давньокитайській релігії був культ предків, який будувався на визнанні впливу померлих на життя і долю нащадків.

    У глибоку давнину, коли ще не було ні неба, ні землі Всесвіт представляв собою похмурий безформний хаос. У ньому народилися два духи-інь і янь, які зайнялися упорядкуванням світу.

   У міфах про походження Всесвіту в наявності дуже неясні, боязкі зачатки натурфілософії.

     Міфологічна форма мислення, як панівна, протрималася аж до 1 тисячоліття до н.е.

     Розпад первіснообщинного ладу і поява нової системи суспільного виробництва не призвели до зникнення міфів.

       Тому філософи, які жили у 5-3 ст до н.е., часто звертаються до міфів для того, щоб обгрунтувати свої концепції істинного правління і свої норми правильної поведінки людини. Разом з тим конфуціанці здійснюють історізація міфів, деміфологізацію сюжетів і образів стародавніх міфів. Раціоналізована міфи стають частиною філософських ідей, вчень, а персонажі міфів-історичними особистостями, використовуваними для проповіді конфуціанського вчення.

        Філософія зароджувалася в надрах міфологічних уявлень, використовувала їх матеріал. Не була винятком у цьому відношенні і історія давньокитайській філософії.

         Філософії Стародавнього Китаю тісно пов'язана з міфологією. Однак цей зв'язок мала деякі особливості, що випливали із специфіки міфології в Китаї. Китайські міфи постають перш за все як історичні перекази про вульгарних династіях, про «золотий вік».

 Китайські міфи  містять порівняно мало матеріалу,  що відображають погляди китайців  на становлення світу і його взаємодія, взаємозв'язок з людиною. Тому натурфілософські ідеї не займали в китайській філософії головного місця. Однак все натурфілософські вчення Стародавнього Китаю веде свій початок від міфологічних і примітивно релігійних побудов древніх китайців про небо і землю, про «восьми стихіях».

Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї  спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських  трактатів.

У трактатах "І-цзін" ("Книга перемін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. проглядаються такі філософські проблеми:

• про єдність і різноманітність речей;
• про дію протилежних сил в єдиній субстанції;
• про природну закономірність;
• про природність людської душі і свідомості.

      Так, у Книзі перемін розвивається ідея про 5 першоелементів (метал, дерево, вода, огонь, земля), дається тлумачення понять, які стали вихідними для всієї китайської культури і визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю (“інь”, “ян”, “дао”).

      Давньокитайська філософія висунула і розвинула цілу низку філософських категорій, наприклад: небо (тянь), людина (жень), шлях (дао),закон природи (лі), буття (ю),небуття (у), предмет (у), життєві сили (ци),темне начало (інь), світле начало (ян),п’ять стихій (усін),сутність (ши),знання (чжи), дія (сін), форма (сін), дух (шень), довжина (чу), сучасність (цзинь), тотожність (тун), відмінність (і), добро (шань), зло (е),властивість (сін), штучність (вей), людинолюбство (жень), обов’язок (і), заслуга (чун), користь (лі) і т. ін.[4].

        Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил. які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одне одного. Одна сила потенційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку може перетворитися на свою протилежність.

   Ян - символ неба, енергії, світла, це є активний, чоловічий початок світу.

  Інь - символ землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль.

    Інь і ян пронизують все суте - небо, землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними залежить порядок у Піднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх, благополуччя і здоров’я людини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох сил називається дао (дослівно - “шлях”) - єдиний світовий закон, божественна основа всіх речей.

          Школи в класичний період (V-II ст. до н.е.) у давньокитайській філософії сформувалося шість основних шкіл: даосизм, конфуціанство, моїзм, фацзя, мінцзя, інь ян цзя [3,4]. Саме в цей період зароджуються ті проблеми, поняття і категорії, які потім стають традиційними для всієї подальшої історії китайської філософії, аж до новітнього часу.

             Два основні етапи розвитку філософської думки у Стародавньому Китаї:

• етап зародження філософських поглядів, який охоплює період 8-6 ст. до н.е., і етап розквіту філософської думки
• етап суперництва «100 шкіл», який традиційно відноситься до 4-3 ст. до н.е.

            Період складання філософських поглядів древніх народів, які заклали основи китайської цивілізації, за часом збігається з аналогічним процесом в Індії та Стародавньої Греції. На прикладі виникнення філософії в цих трьох районах можна простежити спільність закономірностей, за якими йшло становлення, розвиток людського суспільства світової цивілізації.

         Одночасно історія становлення та розвитку філософії нерозривно пов'язана з класовою боротьбою в суспільстві, відображає цю боротьбу.

Протистояння філософських ідей відображало боротьбу різних класів у суспільстві, боротьбу між силами прогресу і реакцією. У кінцевому підсумку зіткнення поглядів і точок зору виливалося в боротьбу двох основних напрямів у філософії-матеріалістичного і ідеалістичного - з тією чи іншою мірою усвідомлення і глибиною вираження цих напрямків.

         Специфіка китайської філософії безпосередньо пов'язана з її особливою роллю в тій гострої соціально-політичної боротьби, яка мала місце в численних державах Стародавнього Китаю періодів «Весни і осені» і «Воюючих царств». У Китаї своєрідний розподіл праці між політиками і філософами не було яскраво виражено, що зумовило пряму, безпосередню підпорядкованість філософії політичній практиці. Питання управління суспільством, відносини між різними соціальними групами, між царствами - ось що переважно цікавило філософів Стародавнього Китаю.

 І       Інша особливість розвитку китайської філософії пов'язана з тим, що природничо-спостереження китайських учених не знаходили, за невеликим винятком, більш-менш адекватного вираження у філософії, так як філософи, як правило, не вважали за потрібне звертатися до матеріалів природознавства. Єдиним виключенням є школа моістов і школа натурфілософів, які, проте, після епохи Чжоу припинили своє існування.

     Філософія і природознавство існували в Китаї, як би відгородившись один від одного непрохідною стіною, що завдало їм непоправної шкоди. Тим самим китайська філософія позбавила себе надійного джерела для формування цілісного і всебічного світогляду, а природознавство, зневаженою офіційною ідеологією, відчуваючи труднощі у розвитку, залишалася долею одинаків та шукачів еліксиру безсмертя.

        Єдиним методологічним компасом китайських дослідників природи залишалися давні наївно-матеріалістичні ідеї натурфілософів про п'ять первостихиям.

       Цей погляд виник у Стародавньому Китаї на межі 4 і 5 століть і проіснував аж до нового часу. Що стосується такої прикладної галузі природознавства, як китайська медицина, то вона і досі керується цими ідеями.

        Таким чином, відірваність китайської філософії від конкретних наукових знань звузило її предмет. У силу того натурфілософські концепції, пояснення природи, а також проблеми сутності мислення, питання природи людської свідомості, логіки не отримали в Китаї великого розвитку.

         Відособленість давньокитайській філософії від природознавства і нерозробленість питань логіки є однією з головних причин того, що формування філософського понятійного апарату йшло дуже повільно. Для більшості китайських шкіл метод логічного аналізу залишився фактично невідомим.

       Також відбувається зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини, створили умови для розвитку філософії.

        Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-Цзи (VI століття до н. е.), центральна категорія його філософії — дао, всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, їхнє джерело, першооснова.

          Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравали школи Ян Чжу, Ван Чуна.

           У більшості філософських шкіл Китаю переважала практична філософія, тісно пов'язана з проблемами моралі, пізнання природи і соціального управління.

         Cхідній думці властивий момент незацікавленого духовного самозаглиблення, невтомного прагнення шукати найцінніше у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця «зацікавлена відстороненість» — вічна таємниця східної філософії.

         Парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися у первісну порожнечу, первісну світову тишу.

         Герман Гессе, німецький письменник коментує це так[8]: