Філософія як духовне осягнення граничних підстав людського буття

     Вступ 

     Відомо, що філософія як духовне осягнення  граничних підстав людського  буття зародилася у середині І  тисячоліття до н. е. в стародавньому  світі. Відтоді процес філософування  зростав і ширився, долучаючи  до своєї орбіти все нові народи та культури. З якого часу ми можемо говорити про зародження філософії на теренах української культури? Якими особливостями відзначався український спосіб філософування? У чому полягав сенс тих ідей, що у своїй сукупності утворювали зміст філософської думки України на початковому етапі її історії? Чиї імена і твори можуть бути віднесені до кола творців української філософії? Яку роль відіграла українська філософська думка в розвитку українського суспільства, в становленні українського народу й української держави? На всі ці питання можна відповісти після дослідження проблеми курсової роботи – становлення української філософії.

     При дослідження проблеми нами були опрацьовані  першоджерела з філософії – твори  Іларіона Київського, І. Вишенського, Р. Оріховського, Г. Кониського. Ф. Прокоповича, С. Яворського, наукові доробки Ю. Федів та Н. Мозкової з історії Української філософії, Г. Волинки, В. Гусєва, навчальні посібники з філософії під редакцією П. Горського, І.Надольного, І.Бичка. Над проблемою працювали Я. Ісаєвич, що досліджував розвиток філософської думки у братських школах, В. Нічик, Я. Стратій, В. Литвинов, які простежили гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI — першої половини XVII ст.), визначили роль Києво-Могилянської академії для становлення філософської думки на українських землях, В.Микитась, що визначив роль українських філософів у розвитку європейської та світової філософії, Л. Ушкалов та З. Хижняк, які простежили розвиток філософії на Україні у період барокко.

     Хронологічні  рамки дослідження охоплюють  історію української філософської думки XI-XVII століття, тобто від філософії княжої доби до нового часу, а точніше до Г.Сковороди.

     Об’єктом  дослідження є розвиток української  філософської думки в означений  хронологічний проміжок.

     Предметом дослідження є погляди та філософські концепції представників української філософської думки, що творили українську національну філософію у цей період.

     Мета  роботи – дослідити процес розвитку української філософської думки  від появи перших філософських ідей на українських землях і до виокремлення філософії в цілісну систему філософських концепцій. (термін «наука» не вживаємо, не ототожнюючи філософію з першою).

     Завдання, які визначив автор для досягнення поставленої мети, є:

• простежити розвиток філософської думки на українських землях у період Китєво - Руської держави;
• охарактеризувати гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України (кінець XV- початок XVII);
• простежити розвиток філософської думки у Києво-Могилянськиій академії;

     Практичне застосування роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані для подальшого історії української філософської думки . Її можна використати для розгляду тем під час викладання філософських дисциплін у школі, під час викладання студентам предметів «Історія філософії», «Філософія» чи спецкурсів з філософських дисциплін.

     Методологічна основа дослідження – універсальні наукові принципи об’єктивності та системності. Під час наукових досліджень застосовувалися загальнонаукові та спеціально-наукові методи, у першу чергу, порівняльний, типологічний, системний тощо.

     Сподіваємося, що нагромаджений фактичний матеріал даної роботи, а також зроблені автором висновки сприятимуть подальшому поглибленому вивченню зазначеної тематики.

     Робота  складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

     Розділ  І. Зародження та ранні  етапи розвитку філософії  в Україні (XI-XV століття) 

     На  основі емпіричного досвіду і  міфологічної картини світу наші предки створювали своєрідну природну релігію, яка пізніше була названа язичницькою. У цій народній релігії основним предметом була природа, яка обожнювалась. Природне начало Всесвіту, філософія вічного життя були найвищою ідеєю цієї релігії. Українська міфологія як сукупність переказів про явища природи та соціального життя в образно-наочній формі ілюструвала прагнення людини пояснити і упорядкувати світ, який її оточував, розкрити єдність людини і природи [7, c.123].

     Форми українських міфів мають одну характерну прикмету: вони дуже близькі  до природних форм. Ми не бачимо в  народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів з страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія. Український народ в своїх міфах держиться міри; його фантазія не любить - переступати за границі ненатуральних форм; вона любить правду і естетичність» навіть, можна сказати, вже геть-то описує красу міфічних образів такими фарбами, як в християнських акафістах описується краса християнських святих, так що вже автор не знає, й до чого прирівняти їхню красу і святе життя.

     На  жаль, відомостей про українську міфологію  занадто мало, через це дати їй повну  характеристику надзвичайно важко. Розвиток української міфології  був перерваний введенням християнства, і вона не змогла розвинутись в закінчену систему. У боротьбі з так званим «поганством» були знищені безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, а до нас дійшли тільки уривки з української міфології. Більшість матеріалу, яким доводиться користуватись, в основному вийшов з рук духовних осіб, котрі в цій справі не могли бути об'єктивними. Середньовічні хроніки, аннали, повчання, слова тощо мали, як правило, характер критики і засудження стародавньої віри українського народу. Саме тому великий інтерес представляють усні перекази, народні звичаї, легенди, пісні, в яких розкривається історія справжнього життя нашого народу.

     У міфі дійсність була образною і конкретною, схопленою схематично. Людина ще не мислила про світ, вона була ще вільною від розумового визначення речей, їх якостей і властивостей, ще не ставила ніяких питань стосовно достовірності предмета свого пізнання. Людина просто жила в середовищі, яке її оточувало. Розумове, абстрактне і чуттєве так тісно переплітались у міфі, що перевага однієї з цих сторін не усвідомлювалась. Для наших предків не потрібні були докази про живий взаємозв'язок і активну взаємодію всіх предметів, речей світу, про існування домовиків, русалок, водяників тощо. Все було всюди, і людина взаємодіяла, спілкувалась з усім. Але реальної людини міфологія ще не знала [3, c.125-126]

     Найбільший  матеріал для висліджування української  міфології дають колядки і  щедрівки, котрі співають на Різдво, проти св. Василя чи Нового року. На Білій Русі колядки співають і на Великдень; вони там звуться волочовними піснями і нічим не одрізняються од українських різдвяних колядок. Волочовні пісні на Великдень були і на Україні, як згадують наші літописи, і, мабуть, вивелись, а тепер зосталось тільки волочіння. Малі хлопці, а часом і парубки ходять на Великдень по хатах і славлять Христа віршами. Ті вірші подекуди на Україні і тепер звуться волочінням. Що таке слово коляда, до сього часу трудно довідатись. Трудно пристати на те, щоб воно вийшло од латинського слова calendae, як звались у римлян перші дні кожного місяця. Народ надто дуже глядить своїх звичаїв та ще й обрядових, щоб змінити давнє ім'я на нове, котре йшло десь здалека, та ще й з Рима.

     Великою пошаною в українській міфології користувалися звірі, особливо великі і сильні. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, захисниками певного роду чи племені, тобто були їх тотемами. Навколо кожного тотема об'єднувалась певна трупа людей (рід, плем'я тощо), і всі вони вважались родичами. В епоху тотемізму відбулась велика персоніфікація, уособлення звірів (лисичка-сестричка, вовчик-братик і т. п.). Багато легенд є про перетворення людини на звіра чи птаха і навпаки.

     Досить  розвинутою у наших предків була демонологія — віра в духів-демонів, які пов'язувались з явищами природи, побутово-господарським життям. Ці істоти одухотворювались, персоніфіковувались і були сильнішими від людини. Як правило, вони панували над певними своїми ділянками. Люди прагнули налагодити стосунки з ними, зрозуміти їх, щоб ті якомога менше шкодили. Одних задобрювали, проти інших проводили ворожіння, заклинання, свята, ігрища, використовували спеціальні знаки, амулети-обереги.

     В українських народних казках, переказах, піснях, обрядовості змальовані різні  демонічні істоти, найчастіше з людською подобою, тобто наділялись антропоморфними рисами. Це русалка, відьма, диявол (чорт), вихор, вовкулак, песиголовець, домовик, змій тощо. У «Лісовій пісні» Лесі Українки, яка є шедевром у змалюванні міфологічної картини світу, є такі духи-демони, як Лісовик, Водяник, Мавка, Куць, Перелесник. Одні з них були носіями добра, інші — зла. У повір'ях українців значне місце займає образ Долі як втілення щастя, удачі. Але Доля може бути не тільки доброю, а й злою (Недоля, Лихо, Біда, Злидні тощо) [4, c.78-79]

     Протилежності „порядок-хаос”, „своє-чуже” осмислюються у відповідній символіці „світ-темрява”, „верх-низ”, „праворуч-ліворуч”. У давньоукраїнській свідомості переважає виокремлення „світу”, „верху”, „праворуч” – як цінністно переважаючи, що протистоять символам „темряви”, „низу”, „лівостороннього”. Простір впорядкованого космосу сприймається невід’ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядки в ньому. Досить показати щодо цього є притаманні міри довжини – п’ядь, лікоть, стопа, крок [4, c.81-82].

     Зазначені особливості мислення позначилися  й на характері уявлення про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого  протиставлення душі і тіла, так  характерного для типового християнського розуміння. Виявом цього є властиве слов’янській міфології уявлення про „множинність” душ.

     Відсутність чіткої антитези „дух-тіло” позначилось  і на розумінні слов’янами акту творіння, яке не мислилось як перетворення „ніщо” на „щось”, а розумілось у  вигляді акту впорядкування, під  час якого людині відводилось роль активного співучасника світових подій.

     У межах Києво-Руської культури склався  притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від  життя філософського теоритезування.

     Знайомлячись  з українською міфологією, варто звернути увагу на таку її особливість, як пантеїзм. У прадавній народній вірі українців природа, природні стихії обожнювалися, набували сакрального характеру. Людське буття було поєднане з природою, а відтак і з божеством. Як зазначав І. Нечуй-Левицький, «пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, говорячою й думаючою». Таке обожнювання всіх небесних світил та явищ природи призвело до того, що в уяві наших предків виникла ціла система різних богів, яким люди поклонялись, тобто для українського міфологічного світогляду був характерним політеїзм [4, c.90-91].

     Богів у наших предків було багато. Олімп  українських богів мав свою місцеву  характеристику. У різні епохи  були різні боги, кожне плем'я  могло мати власних богів, хоча й були загальні, які могли мати різні назви. Існувала своєрідна ієрархія богів, де були «найстарші» боги, а після них ішли вже нижчі рангом, У науковій літературі немає єдиної точки зору щодо однозначного визначення місця в цій ієрархії кожному з головних богів, особливо коли мова йде про «найголовнішого» бога. Називають Род, Сварог, Перун тощо.

     Релігійні вірування наших предків пройшли  певні етапи розвитку, перш ніж  розвинулись у бік абстрагування  та уніфікації образу вшановуваних сил. Якщо спочатку людина не цікавилась небом, воно для неї було дуже далеким від її жорстоких буднів, то пізніше «небесні ворота» стали початковими космічними питаннями про тайни існування, смерті, про закони природи, початок світу тощо. Своєрідна мудрість наших предків, їх досвід та життєва філософія сформували поняття неба як найвищу світову силу, територію вищих сил. А в земному житті йшла боротьба двох сил — добра і зла.

     Задовго до введення християнства нашими предками велось ще незрозуміле, але невпинне шукання єдиного Бога. Поступово складалось уявлення, що світом керує Вища Сила, а крім неї є багато другорядних і третьорядних сил, які керують різними сторонами природи. Сили природи розумілись подвійно — це були духи добра і зла в їх постійній боротьбі. Склалось і уявлення про другий світ — замогильний, потойбічний світ людських душ, а звідси і питання про посмертне життя, яке стало нерозривною частиною цілісності життя. Безсмертя душі, честь, мужність і воля богів ставали приводом для постійних роздумів наших предків, які виростали у людській гідності й Божому покликанні. Всесвіт, космос, в язичницькій релігії сприймався як надісторичний, в природі існував вічний колообіг, визнавалась астральна залежність. Досить розвинутим, був культ предків як важливий принцип соціальної детермінації [5, 132-133].