Григорій Сковорода – поет та філософ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                 Р Е Ф Е Р А Т

         з української  літератури

       “Григорій Сковорода – поет  та філософ”

 

             студентки 8-го курсу ВМК КДАМ

Антикової Юлії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ, 2004р

210 років , як пішов  з життя Григорій Сковорода (в 1794р). Народився він в 1722 році на Полтавщині в козацькій сім”ї . Мав від природи чудовий голос, пізніше вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, бандурі. В 12 років (1734р) талановитий юнак став учнем Київської академії.

Першоджерелами академії були Київська братська школа (1615р), яку в 1631 році Петро Могила об”єднав з школою Києво-Печерської Лаври та назвав “Києво-Могилянський колегіум”, що з 1694 року став називатися Київською  академією - першим вищим учбовим закладом України.

З історією Київської  академії , яка давала не тільки світську освіту, а й високе патріотичне виховання , тісно пов”язана вся українська культура – література, музика, живопис, архітектура.

Григорій Сковорода  – соліст  академічного хору , початкуючий  композитор, студент класу філософії,  відзначався в науках  та впевнено йшов до мети. Навчання Григорія в Київській академії перервав царський указ – в 19 років його призначають солістом придворного хору цариці Єлизавети , і лише в 1744 році він повертається з Москви в рідну академію.

 Але й на цей раз Григорію  не вдається закінчити навчання  в класі філософії: на посаді  півчого-уставника в складі Токайської  комісії він їде до Угорщини. Праця в Угорщині дає Сковороді  можливість мандрувати по Німеччині,  Словаччині, Польщі, слухати лекції німецьких філософів, вивчати мову, звичаї та культуру цих країн.

По закінченні угоди  через п”ять років (в 1750 році) високоосвічений  Григорій Савович повертається у  затінок рідних верб – тоді йому сповнилося 28 років. Сковорода прощається з батьківськими могилами та вирушає із рідного села в широкий світ з  непереборним бажанням відкрити людям правду життя, його суть.

Спочатку Григорій Савович викладає поетику в Переяславському колегіумі, потім робить останню спробу закінчити  академію (в богословському класі),  вивчає досконало німецьку, грецьку, староєврейську мови, але не закінчує навчання – їде працювати домашнім вчителем, мандрує по Росії – на деякий час зупиняється в Троїцько-Сергіївській Лаврі, потім повертається на Україну, де продовжує вчителювати. Він навчав, як жив, а жив, як навчав. Дивовижна послідовність інколи ставала трагедією Сковороди. Коли до мандрівного філософа прийшло кохання, в останню мить, уявивши, що зраджує вибраній долі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від сімейного щастя.

  Особливий період в житті Григорія Савовича – 1753-1758 роки, коли він живе на Переяславщині, проводить весь вільний час в полях і гаях та пише свої поетичні твори, які об”єднує в збірку “Сад божественних пісень”. Збірка є своєрідним ліричним щоденником. У поезії Сковороди є різні жанри – панегірики, епіграми, байки . Особливо цікаві  так звані “пейзажні” вірші:

...Стоїть явір  над горою,

Все киває головою,

Буйні вітри повівають,

Руки  явору ламають.

А вербички шумлять низько,

Заколишуть мене в снах,

Тут тече потічок  близько,

Видко воду аж до дна...

 

...Жайворонки  над полями,

Соловейки над садами,-

Той під хмарами дзвенить,

Сей же на гіллі лящить.

А коли зійшла денниця-

Свище в час цей всяка птиця.

Звуки музики в повітрі

Розчиняються  навкруг.

Тільки сонце  визирає-

Вівчар вівці  виганяє,

На сопілочку  свою

Грає трелі  по гаю...

                  

В 1759році Григорій Савович  починає викладати в Харківському колегіумі, а коли його пробують схилити  до чернецтва, він іде з міста і поселяється в в селі Стариці , де живе до 1762року,  потім знову повертається до Харківського колегіума, викладає там синтаксис, грецьку мову, катехізис (основи доброчинності), вчить співати по нотам у супроводі органа, але його вільнолюбство  спричиняє до звільнення з роботи.

За цей час він створює  збірку прози “Байки харківські”, пише притчі, афоризми та свої основні філософські твори.

У Сковороди “філософія або любомудріє спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, якість думкам, як голові всього.”

У Сковороди Бог – це природа, розум, любов.  Пізнати самого себе, знайти в собі Людину закликає Сковорода:

“Збери всередині  себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині криницю для тої води,  яка зросить і твою оселю, і сусідську”.

“Перш за все  батька й матір шануй і служи  їм. Вони ж бо видимі портрети тієї невидимої  сили, якій ти стільки зобов”язаний”.

“Уподібнюйся  пальмі: чим міцніше її стискає  скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори”.

“Життя наше - це подорож,  а дружня бесіда - це візок, що полегшує мандрівникові дорогу”.

Останні 25 років свого  життя Сковорода був мандрівним вчителем. 72-річний поет, письменник та філософ помер 9 листопада 1794 року в селі Іванівка (нині Сковородинівка), в маєтку його друга Ковалинського.

На його могилі надпис “Світ ловив мене, та не спіймав”.

КІЛЬЦЕ

 ДРУЖНЯ РОЗМОВА ПРО ДУШЕВНИЙ СВІТ

(УРИВОК З ФІЛОСОФСЬКОГО ТВОРУ)

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА. САД  ПІСЕНЬ.ВИБРАНІ ТВОРИ.КИЇВ, ВЕСЕЛКА, 1983, С.126-130.

Стародавній мудрець  Едіп, помираючи,

лишив малому синові на спадок історію під назвою “СФІНКС”:

“Люб”язний  сину, ось тобі найкраща по мені згадка. Прийми невелику сю книгу з правиці  моєї: люби її, коли хочеш любити батька свого – пошануєш мене, шануючи її. Носи її з собою і май у серці своєму, лягаючи і встаючи. Вона собі той же плід принесе, що й  мені, тобто блаженний кінець життя.

НЕ БУДЬ НАХАБОЮ  і вискочнем, ступай потихеньку, життя  – то шлях небезпечний: привчай себе задовольнятися малим, не наслідуй розтратників свого серця для зовнішніх приваб. Вчись збирати розкидані думки свої і повертати їх усередину себе. ЩАСТЯ ТВОЄ В ТОБІ САМОМУ: ПІЗНАВШИ СЕБЕ –ПІЗНАЄШ УСЕ, А НЕ ПІЗНАВШИ СЕБЕ – ХОДИТИМЕШ У ТЕМРЯВІ І БОЯТИМЕШСЯ ТАМ, ДЕ СТРАХУ Й НЕ БУВАЛО. Пізнати себе вповні, пізнати і здружитися з собою – це невід”ємний світ, справдешнє життя і досконала мудрість. О, коли б я міг накреслити в серці твоєму  пізнання самого себе!  Але це світло починає сяяти в пізні літа, коли хто щасливий...

БУДЬ ДОБРИЙ ДО ВСІХ. Не образиш і ворога свого, коли хоч трошки спроможешся себе пізнати... Звичайно, пізнаєш самого себе, коли вникаєш міцно всередину  себе,- міцно-міцно... Лише це врятує тебе від щелеп лютого ката”.

   Він багато говорив, та хлопчик нічого не міг зрозуміти. Зросивши батьківську руку слізьми і приймаючи книгу, притискав її, мов батька, до самого серця; а батько, радіючи як синовому завзяттю, так і тому, що він розлучається з тілом своїм, заснув навіки з виразом радості на смертному лиці.

Добрий син, часто читаючи сю малу книжечку, майже напам”ять її знав. Написано в ній було,  що найлютіша і  найстрашніша потвора, на ім”я СФІНКС, коли ще був живий його батько, всіх, хто встрічався їй, без огляду катувала і вбивала. Лице СФІНКС мав дівоче, а все інше – лев”яче. А вбивав за те, що ніхто не міг розв”язати задачу чи загадку, що заховувала ПОНЯТТЯ ПРО ЛЮДИНУ.

Хто б не трапився йому , загадка була одна: “ЗРАНКУ –  ЧОТИРИНОГИЙ, В ПОЛУДЕНЬ – ДВОНОГИЙ, ВВЕЧЕРІ – ТРИНОГИЙ; скажи мені, що за звір?”

Вкінці було написано, що Едіп РОЗГАДАВ ЦЮ ЗАГАДКУ І ПОТВОРА  ЩЕЗЛА, І ЗАСЯЯЛИ У ДНЯХ ЙОГО РАДІСТЬ  ТА ЗЛАГОДА Розповідь цю тримав син  мудреця у своїм серці.

Подорослішав він, пристрасті його посилились, а світські приятелі       допомогли йому розбеститися. “СФІНКС – яка дурість, - казали йому, порожня байка! Забобон!..” Та й сам він мав уже не дитячий розум, знав, що сих звірів ані в

Америці, ані  в Африці самій, ні на Японських островах природа не творить, а в Європі їх і не бувало. Жодна історія  про них не згадувала: все вже він добре зрозумів, аби бути прозорливим кажаном.

Кажану – гострий  зір уночі потрібен, а неробі –  у злі. РОЗГУЛЬНЕ ЖИТТЯ ЗОВСІМ ПОЗБАВИЛО ЙОГО СЕРДЕЧНИХ УТІХ. І  тоді ПЕРШИЙ ЗАСІВ безглуздої історії  про потвору ЗОГНИВ У СЕРЦІ  ЙОГО, як гине старе пшеничне зерно, поховане на ниві.

Тридцяти літ ПОЧАВ  він входити у себе і ПІЗНАВАТИ. “ От нещастя! – казав він сам  собі.- Я зовсім змінився. ДЕ ПОДІЛАСЯ РАДІСТЬ МОЯ? Хлопчиком був я веселий, нині МАЮ УСЬОГО З НАДЛИШКОМ, ОДНОГО НЕМАЄ – ВЕСЕЛОЩІВ. Вони, правда, начебто і є, мене за веселого всі вважають, але то зовні, ВСЕРЕДИНІ Я Ж САМ ПОЧУВАЮ РУЇНИ, ЧОГОСЬ БОЮСЯ і весь повен сумнівів. Одно лише знаю твердо – убогий я. Яка мені користь із доброї в людей думки про мене?

Ось правдивий плід зневаженого мною заповіту і поради батькової!   Прибутки подвоюють у мені жадобу, а мої насолоди сторицею віддаються гіркотою. СФІНКС!.. Дивна річ... Звичайно, тут єсть якась таємниця... Мій батько був мудрий і людинолюбний, не брехав і жартома, бо не мав до цього нахилу, - не може бути, щоб він мене одурив. Звичайно, все це правда. І ЧИ НЕ ПІЙМАВСЯ Я ВЖЕ ЗВІРЕМІ ТОМУ: мучить мене щось, і я не можу зарадити цьому. Одне лише диво, що караюся тим, чого не бачу, і від того, кого не знаю... Нещадна заблуда! Докучлива тьма! Ти цілиш якраз у мене, в саму душу мою, перекинувши, як вихор, хату, як вихор, кедр. БЕЗГЛУЗДИЙ СВІТЕ, привабний і ЗВАБЛЕНИЙ!

ОТРУТА ПОРАД ТВОЇХ  – СЕ СІМ”Я СМЕРТІ СЕРДЕЧНОЇ, А  ТВІЙ ЛАСОЩ – СЕ НАЙЛЮТІШИЙ ЗВІР, ВІН НЕРОЗУМНИХ СТРІЧАЄ ЛИЦЕМ  ДІВОЧИМ, АЛЕ ПАЗУРИ ЦОГО  – ЦЕ ПАЗУРИ ЛЕВА, ЩО ВБИВАЮТЬ ДУШУ, і такими вбивствами кожне століття, кожна країна переповнена”.

 

 

Продовжувати не хочу. Почав  проростати з фальшивої історійки  НОВИЙ І ВСЕКОРИСНИЙ ДУХ.

Добрий син, всередині якого  вже 

 

ЗАЙНЯЛАСЬ ОСЯЙНА ЗОРЯ,  МАЛО-

 

ПОМАЛУ ПІЗНАВШИ СЕБЕ, З  ЧАСОМ 

 

СТАВ НАСТУПНИКОМ  ВИСОКОГО

 

БАТЬКІВСЬКОГО СВІТУ, ВМОСТИВШИСЬ 

 

НА ХРАМІ  НЕТЛІННОЇ ІСТИНИ, ЯК

 

ШАНУВАЛЬНИК СВОЇХ  БАТЬКІВ...