История философии

Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філософії. Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.

Так, близько 532 p. до н. е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (580—500 pp. до н. е.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число, але слід зауважити, що число для нас — це величина арифметична і математична, а для еллінів — величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.

Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об’єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1 + 2 + 3 + 4 = 10), яка для піфагорійців служила втіленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали: 2:1 — октава; 3:2 — квінта, 4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.

Піфагором був відкритий взаємозв’язок числа і звуку. Він встановив, що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гар­монія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.

Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос — це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у «переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з ученням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.

Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565—473 pp. до н. е.), Парменід (кін. VI—V ст. до н. е.), Зенон Елейський (490—430 pp. до н. е.).

Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.

Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда про суще.

Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов’язує його ні з чим конкретним.

У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулепо­дібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що «буття є, а небуття немає».

Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: «думка — і те, про що думка — тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізнання, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який базується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.

У цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізичного світогляду.

Послідовник і учень Парменіда — Зенон Елейський (бл. 490—430 pp. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв’язна суперечність).

Апорії Зенона Елейського такі:

1. «Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його немає».

2. «Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти
цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.

3. «Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий, час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.

4. «Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

5. Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається. Тоді половина дорівнюватиме цілому.

6. Апорія «проти простору». Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись в ще іншому «просторі», і так до нескінченності.

Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один, абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «аб­сурдної» уяви, нереальний.

7. Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, що падає»). Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.

Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.

Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософії Греції, звертаємо увагу на вчення софістів.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. е. Протагор (480—410 pp. до. н. е.), Горгій — 483—375 pp. до н. е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий. Будь-яка істина відносна.

Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати словами приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».

Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у тому, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.

Сократ (349—399 pp. до н. е.). Його внесок у розвиток філософської думки визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на пло­щах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав гово­рити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені в діалогах Платона. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визначення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.

Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.

Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.

Кініки (від грец. «kinos» — собака). Засновник школи — Антисфен (бл. 435—370 pp. до н. е.). Назву ця школа дістала за про­паганду способу життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно на природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та пересиченості. Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив вулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: «Шукаю людину».

Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кірени (бл. 435—360 pp. до н.е.). Сутність учення: «Людина схожа на місто в об­лозі, вона перебуває завжди у полоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали принципи одержання насо­лоди від життя (гедонізм). Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у Епікура та його послідовників.

Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегари (жив між 450—380 pp. до н. е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків основується на тому, що суще одне, але потрібно зважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Лисий», «Рогатий» і т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в тому, що якщо додавати по одній зернині, то з якогось моменту з’явиться купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по одній волосині, то з якого моменту людина стає лисою? «Рогатий»: ти маєш те, чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. Мегарська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.

Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Демокріт (460—370 pp. до н. е.) — один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів, учений-енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Атоми різняться за величиною, формою. Іншою реальністю усього сущого є пустота. Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. Якщо у досократиків головним було питання — «із чого» виникають усі речі, то у Демокріта — «з огляду на що». Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткненням їх.