Контрольная работа по "Философии"

Гилозоизм логически отличается как от более ранних форм анимизма, персонифицирующего природу, так и  от панпсихизма, приписывающего определённую форму сознания или ощущения всей материи.

 

Сенсуализм (от фр. sensualisme, лат. sensus — восприятие, чувство, ощущение) — направление в теории познания, согласно которому ощущения и восприятия — основная и главная форма достоверного познания. Противостоит рационализму. Основной принцип сенсуализма — «нет ничего в разуме, чего не было бы в чувствах». Принцип сенсуализма относится к чувственной форме познания, в которую кроме ощущения, восприятия входит представление. Крупные философы-сенсуалисты:

Протагор — древнегреческий  философ, один из старших софистов.

Эпикур

Джон Локк

Этьен Бонно де Кондильяк

 

Эмпири́зм, эмпирици́зм (от др.-греч. έμπειρία — опыт) — направление в теории познания, признающее чувственный опыт источником знания и считающее, что содержание знания может быть представлено либо как описание этого опыта, либо сведено к нему[источник не указан 343 дня]. Противостоит рационализму и мистицизму. Для эмпиризма характерна абсолютизация опыта, чувственного познания, принижение роли рационального познания (понятий, теории). Как целостная гносеологическая концепция эмпиризм сформировался в XVII—XVIII вв. (Фрэнсис Бэкон, Томас Гоббс, Джон Локк, Джордж Беркли, Дэвид Юм); элементы эмпиризма присущи позитивизму, неопозитивизму (логический эмпиризм).

 

 

ПАНТЕИЗМ (от греч. pan — все и Teos — Бог) — термин,  введенный в начале XVIII в.  английским философом Д. Толандом. Этот термин стали применять для обозначения многочисленных учений, отрицавших личного Бога и приближавших его к природе (в противоположность деизму, поднимавшему Бога над ней) и иногда отождествлявших их.  Такое отождествление не  превращало Бога только в синоним природы, не перечеркивало его духовной сути, понимаемой как глубинное единство всего бесконечно сложного бытия, в которое органически включен и человек. В определенном смысле  пантеизм можно усматривать и в политеистических представлениях мифологии и религии, но более адекватно этот термин применим к монотеистическому пониманию Бога. В Древней Индии,  античном мире и даже в эпоху Средневековья с присущим ей господством религии личного внеприродно го Бога существовало множество пантеистических представлений и даже учений, обычно  оппозиционных церкви, «еретических». Такого рода учения обычно развивались в контексте органицизма и натурализма. В философии пантеизм впервые появляется у древних стоиков,  считавших, что Бог-логос неотделим от материи, присущ природе. В европейской философии Нового  времени на основе пантеизма были  разработаны такие глубокие системы воззрений, как учения Бруно и Спинозы. Весьма значительны элементы пантеизма в философии Шеллинга (особенно в его натурфилософии). Пантеистические мотивы  бесчисленны в мировой поэзии едва ли не всех времен.

 

Пантеїзм    Філософії Нового часу  XVII ст.  Західна  Європа  Спіноза

 Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. Допускав наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й не живої.

 

 

Пантеизм как специфическая черта натурфилософии Возрождения

В эпоху Возрождения философия вновь обращается к изучению природы. Интерес к натурфилософии усиливается к концу XV - началу XVI века по мере того, как пересматривается средневековое отношение к природе как несамостоятельной сфере. На первый взгляд происходит возвращение к космоцентризму античного мышления. Однако в понимании природы, так же как и в трактовке человека, философия Возрождения имеет свою специфику. Эта специфика прежде всего сказывается в том, что природа трактуется пантеистически. В переводе с греческого "пантеизм" означает "всебожие". Христианский Бог здесь утрачивает свой трансцендентный характер; он как бы сливается с природой, а последняя тем самым обожествляется и приобретает черты, которые ей в такой мере не были свойственны в античности. Натурфилософы Возрождения, например знаменитый немецкий врач, алхимик и астролог Парацельс (1493-1541), видят в природе некое живое целое, пронизанное магическими силами, которые находят свое проявление не только в строении и функциях живых существ - растений, животных, человека, ангелов и демонов, но и в неодушевленных стихиях. Парацельс устанавливает особую систему аналогий между различными органами человека и животных, с одной стороны, и частями растений, строением минералов и движениями небесных светил - с другой. Вся природа, по Парацельсу, должна быть понята, исходя из трех алхимических элементов - ртути, серы и соли; ртуть соответствует духу, сера - душе, а соль - телу. Подобно тому как в человеке всеми отправлениями тела "заведует" душа, точно так же в каждой части природы находится некое одушевленное начало - архей, а потому для овладения силами природы необходимо постигнуть этот архей; войти с ним в своего рода магический контакт и научиться им управлять.

Такое магико-алхимическое понимание природы характерно именно для XV-XVI веков. Хотя оно и имеет точки соприкосновения с античным представлением о природе как целостном и даже одушевленном космосе, но существенно отличается от этого представления своим активистским духом, стремлением управлять природой с помощью тайных, оккультных сил. Не случайно натурфилософы Возрождения критиковали античную науку, и прежде всего физику Аристотеля, которая представлялась им слишком рационалистичной и приземленной, поскольку была почти полностью лишена магического элемента и проводила строгое различие между одушевленными существами и неодушевленными стихиями - огнем, воздухом, водой и землей. Гораздо ближе к возрожденческому способу мышления был неоплатонизм, тем более что он еще с XIII-XIV веков воспринимался как антитеза аристотелизма поздней схоластики. У неоплатоников натурфилософия заимствовала понятие мировой души, которое было отвергнуто в средние века как языческое, а теперь, напротив, все чаще ставилось на место трансцендентного христианского Бога. С помощью этого понятия натурфилософы стремились устранить идею творения: мировая душа представлялась как имманентная самой природе жизненная сила, благодаря которой природа обретает самостоятельность и не нуждается больше в потустороннем начале.

 

 

Пантеїзм (англ. pantheism, грецьке: παν — усе і θεός — Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це — вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.

Термін «пантеїст» запровадив англійський філософ Джон Толанд (1705), а термін «пантеїзм» — його противник, нідерландський теолог І. Фай (1709).

Пантеїзм є пануючою тенденцією в індуїзмі, даосизмі та дзен-буддизмі. Традиційні християнство та іслам його відкидають, водночас певною мірою  він присутній у містичних  течіях: відповідно, у споглядальному християнстві Майстера Екгарта та суфізмі. Фраза Спінози, яка прирівняла Бога до всесвіту, а саме — Бог чи природа (лат. Deus sive natura) була популярним формулюванням цієї ідеї, яка мала певне поширення серед філософів 19-го століття. Симпатиками пантеїзму були теж романтичні поети, особливо Вордсворт.

У пантеїстичних концепціях нерідко ховалися натуралістичні тенденції, що розчиняють Бога в природі і  підводили до матеріалізму, представляючи  собою вчення, опозиційні до панівного  теїстичного релігійного світогляду. Іноді ж у форму пантеїзму  вдягалися релігійно-містичні прагнення, що розчиняють природу в бозі. У 1828 німецький філософ К. Краузе для позначення своєї ідеалістичної системи, щоб відрізнити її від системи натуралістичного і матеріалістичного пантеїзму, ввів термін «панентеїзм» (від грец. Pán en theó — все в бозі). Відомі приклади химерного переплетення елементів обох типів пантеїзму у світогляді одного і того ж мислителя[1].

Пантеїстичні елементи були теж присутні в ранньому єврейському  хасидизмі, так що деякі ранні  історики хасидизму, особливо протягом епохи просвітництва, наполягали на характеризації хасидського вчення як пантеїстичного.Зміст 

Форми пантеїзму

Пантеїзм має такі основні  форми[2]:

теомоністичний пантеїзм наділяє існуванням тільки Бога, позбавляючи світ самостійного буття (див. Акосмізм);

фізіомоністичний пантеїзм, згідно з яким існує тільки світ, природа, яку прихильники цього напряму називають Богом, тим самим позбавляючи Бога самостійного існування (Оствальд, Геккель, Тен);

трансцендентний (містичний) пантеїзм, який зазвичай позначають як панентеїзм;

іманентно-трансцендентний  пантеїзм, згідно з яким Бог здійснюється в речах (Спіноза, німецькі ідеалісти, Ґете, Шлейермахер, Ейкен).

іманентний пантеїзм.

Історія пантеїзму

Пантеїстичні ідеї містилися  вже у давньоіндійських вченнях (особливо в брахманізмі, індуїзмі і  в веданті), в давньокитайських вченнях (даосизм), у давньогрецькій філософії (Фалес, Анаксимандр, Анаксімен). Але, оскільки в цю епоху політеїзму ще не було поняття Бога як єдиного світового духу, зазначені погляди були одним з проявів гілозоїстичного (див. Гілозоїзм) бачення всього світу.

У середні віки, на відміну  від іудаїзму, християнства та ісламу, з визначальним для них теїстичним розумінням Бога як особистості, який абсолютно підноситься над природою і людиною, пантеїзм (зазвичай віднесений до філософії неоплатонізму) розвивав вчення про безликий світовий дух, який прихований в самій природі. Пантеїсти  європейського і близькосхідного  середньовіччя спиралися на неоплатонічні  вчення про еманації. На противагу  теїстичним уявленням про божественне  створення світу з «нічого», пантеїсти  розвивали концепції позачасового «породження» природи безособовим  богом. Релігійний пантеїзм яскраво  представлений в системі Іоанна Скота Еріугени. Одну з перших матеріалістичних формулювань пантеїзму дав Давид Дінанский, який стверджував, що матерія, розум і бог — одне й те саме. Опозиційні за відношенням до католицької церкви етичні та соціальні висновки з пантеїстичних поглядів, подібні до Еріугени, зробили на початку 13 ст. амальрікани. Містицизм, який тяжіє до пантеїзму, знайшов своє типове вираження в поглядах І. Екхарта.

 Микола Кузанський

Натуралістичні тенденції  пантеїзму з дедалі більшою силою  почали проявлятися в епоху Відродження. Одним з перших прийшов до пантеїзму  Микола Кузанський. Розглядаючи Бога як «безкінечний максимум» і наблизивши його до природи як «обмеженого максимуму», він сформулював ідею нескінченності Всесвіту. Розквіт пантеїзму в Західній Європі відноситься до 16 — початку 17 ст., коли він ліг в основу більшості натурфілософських вчень, що протистояли креаціонізму панівних монотеїстичних релігій (особливо у італійських філософів Дж. Кардано, Ф. Патріція, Т. Кампанелли, Дж. Бруно) . У цих вченнях бог, що залишався нескінченним незримим абсолютом, все повніше зливався з природою, поки не став по суті її псевдонімом у Бруно. Його тезу: «…природа … є не що інше, як Бог в речах» і вчення про єдину субстанцію, що лежить в основі як матеріальних, так і духовних явищ, слід розцінювати вже як матеріалізм.

 Борух Спіноза

З іншого боку, пантеїзм, «…місцями  дотичний навіть з атеїзмом» (Ф.Енгельс), склав основу світогляду вождя народної Реформації в Німеччині Т. Мюнцера, а також анабаптистів. Надалі, коли у ряді країн Західної Європи перемогли різні протестантські віросповідання, пантеїстична містика продовжувала залишатися основним руслом, яким прямувало невдоволення омертвілими формами релігійності. У Німеччині 16-17 ст. найвидатнішими представниками пантеїстичної містики були С. Франк, В. Вейгель, Я. Беме і поет-філософ Йоганн Шефлер (Ангелус Сілезіус). У Нідерландах 17 ст. існували секти, які тяжіли до пантеїзму. Найвпливовішими з них були меноніти і колегіанти. До останніх був близький Б. Спіноза, який, спираючись на традицію пантеїзму, розробив матеріалістичну філософську систему, в якій поняття «бог» ототожнене з поняттям «природа».

У 18 ст. пантеїстичні погляди  розвивали під впливом Спінози  і В. Ґете, і Г. Гердер, які, на противагу механіцизму французьких матеріалістів 18 ст., прагнули розробити органічно-гілозоістичні елементи спінозизму. Філософські системи таких німецьких ідеалістів, як Ф. В. Шеллінг і Г. Геґель, за словами Енгельса «… намагалися пантеїстично примирити протилежність духу і матерії»[3].« «Пантеїзм — перш за все, форма атеїзму» (Артур Шопенгауер).  »

 

[ред.]

Сприйняття пантеїзму

[ред.]

Релігійно-філософські течії, які визнають пантеїзм

Язичництво

Епікурейство

Стоїцизм

Суфізм

Масонство

Натурфілософія

Толстовство

Хлисти

Німецька класична філософія

Перипатетики

Агностицизм

Нью-ейдж

[ред.]

Мислителі, які визнають пантеїзм

Джордано Бруно Джуліо Чезаре Ваніні Давид Динанский Томмазо Кампанелла Микола Кузанський

Парменід

Йоан Скот Еріугена Бенедикт Спіноза Джон Толанд  Толстой Лев Миколайович Іммануїл Герман Фіхте

Філон Александрійський Людвіг Феєрбах  Фалес Сковорода Григорій Савич

Критика і заперечення  пантеїзму

Християнство Іслам Атеїзм

В 1865 р. папа Пій IX, автор «Силабуса» — «Списку найважливіших оман нашого часу», піддав пантеїзм анафемі.