Педагогічні погляди Г.С. Сковороди

Міністерство  освіти і науки України

Національний  педагогічний університет імені  М.П.Драгоманова

Інститут української  філології

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

 

Педагогічні погляди  Г.С. Сковороди

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                    Студентки 5 курсу

Інституту української  філології

    Групи  53 мурос               

                                                                                                               Грищук Лесі

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ-2012

Просвітитель, філософ, поет і педагог Григорій Савич Сковорода – народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. У 1734–1753 рр, з перервами навчався у Київській академії. Студент Сковорода володів глибоким розумом, феноменальною пам’яттю, мав поетичні здібності, виключно музичний слух і голос, писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, малював. Із класу філософії його взяли в придворну хорову капелу до Петербурга. Дворічне перебування при царському дворі згодом вилилося у гнівне засудження тамтешнього деспотизму, в критику самодержавства.

Протягом п’яти років (з 1745 по 1750) Г. Сковорода навчався за кордоном – в Будапешті, Пресбурзі (нині Братислава), Відні, Венеції, Флоренції. Деякі дослідники стверджують, що три роки він студіював в університеті м. Галле (Німеччина), де слухав лекції відомого на той час філософа і фізика Вольфа.

Після повернення в Україну  його запросили до Переяслава читати поетику в колегіумі. Проте підготовлений  ним курс «Разсужденіе о поэзіі и руководство к искусству оной» місцевий єпископ заборонив. Восени 1751 р. Г. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), не закінчивши її і залишаючись назавжди “студентом”, розпрощався з академією. Блискуче знання мов, поетики й риторики, античної і нової філософії поєднувалося в Сковороді з неабиякями здібностями в галузі літератури і мистецтва.

З 1759 р. Г. Сковорода викладач Харківського колегіуму. Однак постійний  тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). У ці роки Григорій побував у Москві, в пошуках істини і правди пройшов всю Слобожанщину. 1768 р. його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав курс лекцій з етики. Але й тут концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною. Звільнений з посади (1769), він втратив можливість займатися педагогічною роботою, до чого мав великий хист і відповідні знання.

Г. Сковорода обрав образ життя мандрівного філософа і протягом останніх 25 років побував у багатьох містах і селах України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Усе його життя було пов’язане з народом, з його ідеалами та прагненнями. «Мой жребий с голяками», – стверджував він і рішуче відхиляв численні пропозиції з боку духовенства і світських правителів зайняти ту чи іншу високу посаду.

Свій високий моральний  ідеал Г. Сковорода втілював у  власному житті. Для багатьох він  був мандрівною академією. Його світогляд  відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох сучасників і нащадків.

Помер Сковорода 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він виразив словами, які заповідав викарбувати на могилі: “Мир ловил меня, но не поймал”.

 

Багатий досвід викладацької діяльності та життєвих спостережень Григорія Сковороди узагальнено на сторінках  підручника “Начальная дверь ко хрістіянскому добронравию”, у якому вперше викладено його погляди на моральність людини.

У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу  людині й її суті, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина («мікрокосм») і природа («макрокосм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Концепція “трьох світів” Сковороди виглядає наступним чином. Макрокосм (перший світ) включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний. Другим є малий світ - мікрокосм - світ людини. Третім з "трьох світів" є символічний світ, що ототожнюється Сковородою із Біблією. Біблії також приписується існування двох натур - зовнішньої і внутрішньої. Сковорода вважає, що представлені в Біблії легенди - це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, брехня, з одного боку, але в них закладене таємниче значення, корисне і повчальне знання - з іншого. Принцип двох натур мислитель відносив і до людини. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовянм», а зовнішню – просто «телесность».

Величезним  досягненням Г. Сковороди була ідея необхідності вивчення природних здібностей людини та їх вірного використання в системі суспільного поділу праці. Ця ідея отримала назву природного виховання.

Критично ставлячись до існуючої системи виховання і  навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности», як основі формування суспільно необхідної людини. Виховання, на думку Сковороди, повинно бути святим обов’язком батьків, на яких покладались «две суть главныя... должности» – «благо родить и благо научить». Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. «Воспитание и убогим нужно есть», – писав Сковорода. Обов’язком учителів він вважав врахування «природи» дітей, допомогу в удосконаленні уроджених здібностей. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г.Сковорода вважав принцип – навчити вдячності дітей батькам. Невдячність, на його думку, зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.

Своє становище  в суспільстві, на думку Сковороди, кожна людина зобов’язана визначити сама, відповідно «сродности» – природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, тобто «несродньїй труд», як вважав Сковорода, були причинові соціальної нерівності і зла.

Ідея Сковороди  про забезпечення всіх і кожного «сродним трудом» передбачала зміну соціального життя шляхом перетворення праці в найвищу насолоду людини. Праця мала бути її природною необхідністю, головним обов’язком і моральною потребою, а праця по «сродности» – джерелом і запорукою всенародного щастя, основою процвітання суспільства.

Соціально-професійну структуру суспільства Сковорода  розглядає статично: є набір “сродностей” і відповідних їм суспільних видів діяльності – професій, посад тощо.

 

Виступаючи  прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив  у безмежні можливості людського  розуму. «Не разум от книг, но книги  от разума родились», – писав він.

 

Все корисне  і потрібне людині Сковорода називав  прекрасним. Під красою ж розумів  не зовнішню сторону суб’єкта, а його внутрішню суть. В житті людей вважав красивими поступки, відповідні природні здібності. Мистецтво, поезія, музика повинні служити самопізнанню, а не бути самоціллю.

Найбільш мудрим вихователем людини Г. Сковорода  визнавав саме життя: «Взглянь на род человеческий. Он ведь есть книга, книга же черная, содержащая беду всякого рода, аки волны, восстающия непрестанно на море. Читай ее всегда и поучайся, купно же будто из высокия гавани на беснующийся океан взирай и забавляйся».

Світогляд і  просвітительська діяльність Г. Сковороди  віддзеркалювалися в його поетичній  творчості. Через пісні, кантати  і псалми він викладав свої філософські та педагогічні погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини.

Сковорода –  проповідник поміркованого способу  життя; він осуджує нагромадження  багатства, прагнення до фізичних насолод, бо жити зароди цілі “петь, пить и есть не есть дело”. Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на відміну від бджоли, котра “есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося”.

 

Важливою Сковорода  визначав необхідність надання освіти жінкам, що є радикальним поглядом у порівнянні з тогочасними традиціями суспільства. Але він наполягав на обмеженості жіночої освіти лише необхідними для існування і повсякденного спілкування знаннями.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Історія України в особах ІХ-XVIII ст. – Київ: Україна, 1993 р.
2. Історія культури у 5-ти томах. Т. 3. – Київ: Наукова думка, 2003 р.