Покарання як правова форма реалізації справедливості

ЗМІСТ

Вступ            3

Покарання як правова  форма реалізації справедливості   5

Список використаної літератури       11

ВСТУП

Незаперечним є той  факт, що особи, які посягають на права і свободи інших людей, скоюють правопорушення. Тоді важливо  встановити, суспільні та біологічні джерела такої агресивної поведінки людей, їхні психологічні та соціальні акумулювання, визначити філософські та соціологічні концепції природи правопорушення чи злочину, де передбачене покарання.

Філософія покарання - це одна з важливих проблем людства. Адже карає людину теж людина, в якій проявляється суб'єктивізм, дія свідомості та почуття. Тому про справедливість в абсолютному відношенні не може йти мова. А відносна справедливість межує з порушенням або норм позитивного права, або норм духовного й морального права. Все це відноситься до безпеки життєдіяльності та вимагає певної пропедевтики.

Звичайно, духовне право  допускає прояви, елементів суб'єктивізму (зокрема, у юристів), але за умови усвідомлення цього самому, прощення вибачення і готовності до прощення чи нести покарання. Те саме стосується і тих людей, які скоюють злочини. Тут повинне діяти право покарання, зумовленість ефективності права характером покарань.

При правильному розумінні  цих понять не виникає суперечливості релігійного і правового розуміння природи і призначення покарання.

Студенти повинні знати  історію виникнення та розвиток інституту  покарання; «кровну помсту» як обов'язок сім'ї та функції роду; трансформацію  помсти в узагальнений правовий інститут покарання в діяльності держави; національно-історичну особливість покарань у різних народів.

Філософські підходи  до покарання винної людини ґрунтуються  на свобідній волі людини, на багатоваріантному  виборі можливостей зрозуміти свою провину, власне основою філософії покарання є:

1) для правопорушників  - усвідомлення неправильних своїх  дій і щире каяття;

2) для юристів - правильні думки (без жорстокості й агресії), щире бажання допомогти стати правопорушнику на істинний шлях, даючи йому можливість перевірити себе (у вигляді санкцій) на конкретних діях. Винувата особа повинна сприйняти справедливу санкцію як останній шанс для віри в себе, для виправлення, що виражається у спокутуванні.

Однак філософія покарання  не зводиться до позбавлення волі, адже ув'язнення призводить до побічних негативних наслідків. Оскільки в'язниця як зазначає П. Кропоткін, є вищою школою злочинності. Те саме стосується смертної кари як міри покарання. Бекарія вказував на її неефективність і невиправданість. Важко дати остаточну відповідь, але згідно норм кримінального (позитивного) права - це найвищий вид покарання. А як тоді розцінювати сам процес розстрілу? Хто буде його виконувати? Як можна назвати людину яка виконує такий суворий вирок? Так чи інакше ми маємо факт офіційного вбивства, під час якого забирається найвищу цінність, дану Богом — життя. Можливо і держава винна в тому, що допустила окремих громадян до такої поведінки, яка вимагає офіційної страти.

Отже, філософія покарання  людини виходить із духовних концепцій, екзистенціального зв'язку покарання, прощення, покаяння тощо. Але як зазначає I. Бентам, що покарання необхідне як умова існування правової системи, проте не слід забувати про суб'єктивний фактор у виборі типу покарання. В цілому у філософії покарання вбачається певний гарант безпеки життєдіяльності людини, оскільки вона (філософія) відіграє роль стримуючого фактору, націлює на розум і поміркованість.

Покарання як правова форма реалізації справедливості

1. Punitur ne peccetur. Покарання слугує — у кожному разі також — для того, щоб на майбутнє стабілізувати правовим чином організовану соціальну систему, й до того ж, щоб підтримувати функціонування правового регулювання поведінки, зокрема, унеможливити зазіхання на юридично гарантовані інтереси. На передньому плані громадської свідомості стоїть потреба в кримінально-правовому захисті від злочинів щодо життя, здоров'я, сім'ї, свободи, сексуального самовизначення, домашнього спокою, приватної царини, власності та іншого майна, а також захист надійності документів та показань свідків. Гідними захисту вважаються також стабільність державного порядку, важливі державні таємниці, коректність виконання службових обов'язків, гарантія державних джерел фінансування та захист довкілля. Очевидно, що не будь-яке зазіхання на будь-які гідні захисту інтереси може загрожувати покаранням. Для кожного законодавця в кримінальному праві постає питання, якої міри соціальної шкідливості повинен досягти вчинок, щоб його покарання було обґрунтованим. Згідно з правно-державними засадовими положеннями тяжке зазіхання, яке підлягає покаранню, повинне задовольняти принципи співвимірності та заборони надмірності. Але й до цього часу ще не визначено, що ж є взагалі поняттям та критерієм соціальної шкоди, — проблема, важкість розв'язання якої засвідчує, зокрема, приклад сексуального кримінального права.

Згідно з поширеним поглядом, істотне правове виправдання  покар полягає в тому, що воно слугує запобіганню майбутнім зазіханням на і захисту блага. Покарання, отже, були б зумовлені цією метою захисту й стосувалися б неї. Тому цей спосіб правового виправдання можна визнач як «відносний» (релятивний). Коротше кажучи, покарати, щоб у майбутньому не повторилося, рunitur —, ne peccetur (з лат. — покарати, щоб у і майбутньому не повторилося). Покарання можуть попереджати майбутні) ступки двома способами й таким чином слугувати стабілізації системи правовому захистові благ: через загальну та спеціальну превентивність.

Загальнопревентивний вплив полягає  в тому, що покарання проступків діє як мотивація до загальної правової слухняності, зокрема як загальне очікування покарання та побоювання його. Це очікування звернуте до всіх, кого це стосується, і, врешті-решт, покарання звернуте до всіх нас, оскільки всі ми є латентними злочинцями. Загальний застрашливий вплив покарання є тим сильнішим, чим швидше й невідворотніше покарання досягає злочинця. Й навпаки: ймовірно постає також взаємозв'язок між пом'якшенням і кримінального права та дедалі ширшою криміналізацією; принаймні при і калькульованих злочинах напрошується думка, що очікуване суворе покарання береться до уваги як чинник підвищеного ризику.

Спеціально-превентивний вплив покарання  полягає в турботі про те, щоб саме цей винуватець знову не піддався спокусі злочину. Згідно з цим аспектом покарання постає як інструмент, який слугує відверненню винуватця від майбутніх злочинів та його вихованню, і якщо винуватець, незважаючи на це, не «соціалізується», то воно постає як інструмент захисту суспільства від цього злочинця. Таку спеціальну превентивну мету сучасне кримінальне право переслідує багаторазово, використовуючи сподівання на винагороду. Прикладом цього є призупинення покарання для випробування. Через нього воліють убезпечити передусім тих, хто скоїв злочин уперше, через збіг обставин, від несприятливого становища установ, за яких відбувається покарання, й посилено стимулювати їх водночас (через загрозу продовження і покарання) до майбутньої правослухняної поведінки. Й саме здійснення покарання повинне бути спробою виховання винуватця, щоб стимулювати його вести соціально-відповідальне життя без злочинів. Цьому слугують праця заходи з професійного виховання. Якщо ж він не хоче соціалізуватися, то на перший план виходить інша функція соціальної превентивності — захист суспільства від кримінального злочинця.

Іноді трапляється погляд, згідно з яким кримінальне право взагалі повинне виходити з принципу превентивності й цілком відмовитися від положення про спокутування провини. Цим соціальне право перетворюється на «social engineering » (з англ. — «соціальна інженерія»). 3 цим іноді пов'язують сподівання, що у такий спосіб гуманна соціальна терапія може заступити місце відплати, яка вважається не сучасною. Кримінальне право, яке однобічно зорієнтоване на превентивні цілі, може з такою самою послідовністю здійснити поворот до драконівської боротьби з «ворогами народу», якщо у нього відсутній обмежувальний принцип, який міститься у думці про сумірність покарання для спокутування злочину. Щоб цьому запобігти, багато представників превентивного кримінального права дотримуються все ж таки вимоги відплати, проте з доповненням: сама провина слугує не для обґрунтування покарання, а тільки для його обмеження. Але хіба можна відривати одну від одної такі функції провини, як обґрунтування та обмеження покарання, якщо тяжча провина слугує обгрунтуванням того, щоб пересунути вгору межі покарання? Як бачимо, а провина також і в цій теорії є умовою покарання, сама превентивність є недостатньою підставою покарання, карають також «quia peccatum» (з лат. — тому, що є провина).

2. Punitur quai peccatum est. Згідно з «абсолютною» кримінальною теорією, сама відплата становить достатню підставу для покарання. Тут (на відміну від «релятивної» кримінальної теорії) функції покарання сприймаються, отже, у відриві — «absoluto» (з лат. — незалежно) — від прагматичних завдань. Підставу покарання шукають виключно в минулому — «punitur quai peccatum est» (з лат. — карають тому, що вчинив зло). Тому, згідно з цією теорією, покарання присуджується й тоді, коли воно не містить ніякої соціальної користі. Найвиразніше цю думку сформулював Кант: «Навіть якщо громадянське суспільство з усіма членами розпускається (наприклад, народ, який живе на острові, вирішив покинути його й розсіятися по цілому світі), то перед цим повинен бути страчений останній вбивця, який знаходиться у в'язниці, щоб з кожним відбулося те, на що він заслуговує за своїми діями, й щоб кревна провина не пристала до народу, який не наполіг на цьому покаранні, оскільки його можна розглядати як співучасника цього порушення справедливості». Тут покарання, отже, постає як справа самої тільки справедливості, без огляду на його користь, як спосіб вирівнювання («відплати») за порушення об'єктивного порядку, й це вирівнювання здійснюється таким чином, що злочинцеві, в свою чергу, заподіюється рівноцінне зло. Через відплату, яка згідно з поняттям є «пошкодженням пошкодження» (або «злом, завданим злу» знімається злочин.

Але наскільки швидко погоджуються з тим, що державна влада  застосовує покарання для захисту  громадян, настільки ж вагаються  назвати її виконавцем «абсолютної» справедливості. Який людський порядок може задовольнити такі моральні вимоги? Чи є серед нас не грішні? Хто насмілиться першим кинути камінь — бо ж «хто з вас без гріха — нехай перший на неї той камінь кине»? Хіба мало шахраїв також і серед чиновництва? Чи не має рації досвідчений Сенека: «nemo prudens punit, quia peccatum est, sed ne peccetur» (з лат. — ніхто досвідчений (або: жоден законодавець) не карає за провину, яка є, але для того, щоб ця провина у майбутньому не по« вторилася).

3. Mulla poena sine culpa. Згідно з обома розглянутими тут кримінальними теоріями, покарання передбачає провину. Провина знову ж таки передбачає, що людина взагалі могла діяти по-іншому, ніж вона діяла. Тому кримінальне право та право, що ґрунтується на спокутуванні провини, можливе лише за умови, що існує свобода волі при прийнятті рішень. Якби не було ніякого ігрового простору для вільного вибору між різними можливостями та мотивами, якби, отже, людські вчинки детермінувалися безперервно й суворо каузальними законами, то для закиду в провині залишалося б стільки ж мало простору, як і для особистого покаяння та відплати. Карати кого-небудь за його дії було б тоді так само безглуздо, як коли б його хотіли карати за спадкову хворобу. Для детерміністичної теорії, яка не може приписати покаранню функцію відплати, «кримінальне право» було б можливе лише як превентивне право. Загроза покаранням та його здійснення могли б мати функції мотивування майбутніх дій (теорія психологічного примушування). Така детерміністична теорія розуміла б передумови самоусвідомлення (досягнення певного життєвого віку, відсутність психічних хвороб тощо) лише як умови «нормального» мотивування. Під масштаб «нормальності» потрапила б при цьому переважна кількість дорослих людей. Коротше кажучи, без свободи у прийнятті рішень та провини таке «кримінальне право» було б кожного разу чистим «правом заходів».

4. Співвідношення  мотивів покарання. Вже дотеперішні міркування привели до висновків, що сама тільки мета захисту не є достатньою підставою для покарання. Лише покарання, яке не є суто превентивним заходом, а є водночас і відплатою, розглядає злочинця як особу, здатну до самоусвідомлення. Покарання як суто превентивний захід - у випадку загальної превентивності - робить із злочинця лише засіб для досягнення мети, а у випадку спеціальної превентивності —лише об'єкт для маніпулювання. Це відзначив уже Кант: «Судове покарання... ніхто не може використовувати лише як засіб для досягнення інших благ — для злочинця або для громадянського суспільства, — злочинця тільки тому необхідно будь-що ув'язнити, що він учинив злочин, оскільки людину не можна використовувати лише як засіб для намірів інших і поміщати її серед предметів майнового права, від чого її захищає притаманна їй особистість... Вона повинна бути спочатку покарана, й лише після цього можна думати про те, яку користь може здобути вона сама або її співгромадяни з цього покарання».

3 іншого боку, існують  думки також і проти того, щоб  в одній відплаті вбачати вже  достатню підставу для покарання.  Покарання видається лише тоді справедливим, коли воно водночас націлене на те, щоб перешкодити майбутнім правопорушенням. І все ж таки не наважуються провести послідовно цю думку до кінця: чи не зобов'язана держава, наприклад, задовольнити вимогу близьких родичів убитого (й, можливо, не тільки їх), у яких вона відняла приватну помсту, навіть і тоді, коли цього не вимагається для превентивних цілей? Чи може вийти безкарним націонал-соціалістичний писар-злочинець, який, здійснюючи державні вказівки, посилав тисячі євреїв у табори знищення? Необхідності в спеціальній превентивності немає, якщо злочинець пізніше став доброчесним бюргером, не схильним до злочинів, як і кожний інший. Про загальнопревентивну функцію покарання можна, мабуть, дискутувати. Проте якщо навіть її заперечити у зазначеному випадку, було б не легко відмовитися від покарання, й це була б тоді якраз відплата заради неї самої.

Правова надійність вимагає, щоб кожний міг передбачити наслідки своїх дій. Тому визнано за правовий принцип, що будь-кого можна карати за проступок лише тоді, коли караність цієї дії на час її здійснення вже була визначена законом: nulla poena sine lege praevia (з лат. — ніякого покарання без попереднього закону). Не можна, отже, кримінальність певної дії обґрунтовувати або посилювати, доводити за аналогією заднім числом. Заради правонадійності правові закони повинні формулюватися настільки точно, щоб винятки не відігравали головної ролі й щоб якомога точніше точно визначалося, які вчинки підпадають під загрозу покарання.

Принцип правової визначеності покарання слугує також для втілення в життя засадового положення рівності: за однакові вчинки визначається однакова міра покарання.

Нарешті, те, що покарання  визначене законом, звільняє суддю  від моральної відповідальності. Не він приймав рішення про принципову караність певних різновидів поведінки, за нього це наперед визначив закон. Він не із суб'єктивного авторитету засуджує поводження іншої людини, а лише здійснює присуд для окремого випадку, який у загальному вже «запрограмований». Ускладнення, пов'язані з необхідністю ухвалювати присуд про покарання інших людей, полегшується для нього тим, що закон уже засудив дію.

Список використаної літератури

1. Безопасность человека и преступность (Международная научно-практическая конференция) // Государство и право.- К., 1995.- № 12.-С. 108-131.
2. Біленчук П.Д., Гвоздецький В.Д., Сливка С.С. Філософія права: Навчальний посібник / За ред. П.Д. Біленчука. – К.: Атака, 1999. – 208 с.
3. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення.- К.: Україна. - 1997.-170 с.
4. Нерсесянц В. С. Философия права. Учебник для вузов.- М.: Издательская група ИНФРА.- М.: Норма. - 2001.- 652 с.
5. Циппеліус Р. Філософія права: Підручник: Пер. з нім. – К.: Тандем, 2000. – 300 с.