Автор работы: Пользователь скрыл имя, 06 Февраля 2013 в 16:54, контрольная работа
У цей час з'являються змістовна, довершена та експериментально підтверджена наукова теорія - механіка Ісаака Ньютона та мистецтво в його сучасному розумінні (світське, автономне). Як літературний жанр народжуються романи, опери, сучасний театр, виникають національні академії, з'являються перші газети й часописи (зокрема, наукові), з'являється міський транспорт, архітектура масових забудов, промислова архітектура.
Охоплює період з XVII до кінця XIX ст. Це епоха новацій, масштабних змін та істотних зрушень у всіх сферах життєдіяльності людини.
У цей час з'являються змістовна, довершена та експериментально підтверджена наукова теорія - механіка Ісаака Ньютона та мистецтво в його сучасному розумінні (світське, автономне). Як літературний жанр народжуються романи, опери, сучасний театр, виникають національні академії, з'являються перші газети й часописи (зокрема, наукові), з'являється міський транспорт, архітектура масових забудов, промислова архітектура.
У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а в розвитку від примітивних до все більш досконалих форм. Італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668- 1744 рр.), французький вчений Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781рр.), німецький філософиІоганн Гердер (1744 - 1803 рр.) та інші досліджували ці проблеми. їхні ідеї про суспільний розвиток йшли від погляду на історію як на кругообіг трьох епох - (божественної, героїчної та людської) - до її тлумачення як нескінченного прогресу капіталістичного суспільства у Жана Аятуана Кондорсе (1743- 1794рр.).
Відбувались і інші відчутні зміни у розвитку філософії. Розширювався її діалог із різними науками. Вона зазнавала суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються нові філософські дисципліни (гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.). Ці розгалуження філософського знання вимагають нового рівня систематизації - утворюються різні "філософські системи", типові для даної епохи.
Френсіс Бекон (1561 - 1626 рр.) у творах "Новий органон" та "Нова Атлантида" передбачив надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. Він вважав за необхідне розробити такий метод пізнання, який підніс би ефективність науки на якісно новий рівень.
Ф. Бекон запропонував свій метод продукування знань. Його кредо - не зупинятися на самих лише фактах, а слід їх узагальнювати; не користуватися тільки тим, що наявне. Він обстоював також дослідний шлях пізнання в науці, закликав опиратися на факти, експерименти. Був одним із засновників індуктивного методу пізнання.
Бекон вважав послідовно проведену індукцію методом, спроможним перевірити старі знання і набути нові істинні знання (інформацію) про природу. Мислитель виходить із принципового положення, що достовірне, істинне знання (істина) має опиратися на якнайбільшу кількість фактів. Важливу роль в цьому процесі він відводив правильній систематизації фактів, що унеможливлює надто поспішні висновки (сходження до найбільш загальних аксіом). Метод, згідно із задумом Бекона, повинен забезпечити послідовне, безперервне, поступове сходження від численних фактів до найзагальніших аксіом - найдостовірнішим істинам науки.
Індукція Бекона є вчення про методи, за допомогою котрих на підставі (наявності або відсутності) властивостей предметів, а також на основі змін в їх інтенсивності визначається відповідна і пов'язана з ними форма. Надійне визначення форм він розглядав як процес. На першому етапі дослідження в особливих "таблицях аналогій" дається огляд предметів, явищ природи, в котрих можна знайти ті властивості, які цікавлять того чи іншого вченого. На даній стадії дослідження важливо, щоб предмети мали хоча б деякі загальні властивості, відрізняючись між собою іншими рисами.
На другому етапі дослідження форм даних властивостей у природі полягало у переліковуванні прикладів, котрі подібні з предметами першої таблиці, але в яких не спостерігається властивість, яку ми шукаємо. Відсутність властивостей доводить відсутність форми, що фіксується у "таблиці відхилень". Але, оскільки, згідно з Беконом, властивість і форма тісно пов'язані: збільшення чи зменшення властивостей вказує на збільшення чи зменшення форм, зафіксувати цю динаміку можна за допомогою "таблиці ступенів або порівнянь".
Аналіз таблиці відхилень і таблиці степенів створює можливості для третього найважливішого етапу індуктивного аналізу - виключення тих із описаних властивостей предметів, котрі зустрічаються не у всіх об'єктів ("таблиця виключення")- Така таблиця (процедура) є умовою того, що дослідник впевнено наближається до досягнення загальної істини, а складання всіх таблиць забезпечує йому "перші жнива" - наукову гіпотезу про форму досліджуваних властивостей.
Індуктивна методологія Бекона не заперечує дедуктивного дослідження, що йде від аксіоми до експерименту, до фактів. У "Новому органоні" він зауважує, що тлумачення і відкриття істини в природі охоплює два різних шляхи розвитку знання.
Перший шлях - виведення або породження аксіом із досвіду;
другий шлях ~ виведення і здобуття нового досвіду із аксіом. Для деяких галузей знання (математика тощо), вважає мислитель, дедуктивний спосіб дослідження може відігравати величезну роль. Однак у загальній системі знань, здобутих людьми, на перше місце філософ висуває індукцію.
Загалом, оцінюючи індуктивний метод Бекона, слід додати, що для певного історичного ступеня розвитку науки він є необхідним і прогресивним, але, водночас, страждає на однобічність і обмеженість, а для нинішнього етапу немає ніяких підстав вважати його цілком достовірним.
Ця ж проблема хвилювала і Рене Декарта (1596- 1650 рр.), який у питанні про методи науки займав дещо іншу, в дечому - прямо протилежну позицію. Мислитель досліджує цю проблему в праці "Роздуми про метод для керування розумом і відшукування істини в науках". Постало методологічне завдання випрацювати (знайти) такий метод, такі принципи, які забезпечували б нам чітке й ясне, і головне - достовірне знання, забезпечували побудову дійсно наукової системи знання.
Р. Декарт сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.
Перше правило наголошує на тому, що за істину можна приймати лише те знання, яке виразне й самоочевидне. Це означає, що слід ретельно уникати поспішності і стереотипності. В свої судження включати лише те, що для розуму є чітким, конкретним і не породжує сумніву.
Друге правило вимагає ділити складне на складові елементи, доходити до найпростіших положень, які можна було б сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен призвести до двох висновків: а) внаслідок розчленування складного явища на частини отримуємо об'єкта пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; б) дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. Декарт вважає, що частину завдання вирішити легше, ніж все завдання в цілому. Тому поступово, вирішаючи завдання частинами, дослідник створює підґрунтя для вирішення завдання. У цьому правилі виявляється вимога аналітичного розгляду наукових проблем.
Правило третє - скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини". Це правило вимагає впорядкувати мислення людини, допускаючи існування порядку навіть серед тих об'єктів, котрі не слідують один за одним.
І останнє, четверте правило - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це означає, що до предметів пізнання треба підходити комплексно. Тільки, за такої умови, вважає Декарт, можна бути впевненим, що все, що відкрито наукою у цій галузі, враховано. Декарт щиро вірив, що там, де ці чотири правила враховуються, є всі передумови для відкриття істини, для знаходження достовірних джерел філософії.
Бенедикт Спіноза (1632 - 1677 рр.) вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, якби була поєднана з необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши власну філософську концепцію. У трактаті "Етика" він, розгортає свої міркування шляхом формування деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю. Аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Це дозволяє оцінювати Б.Спінозу як прихильника раціоналізму і, водночас, засвідчити його високий рівень та повноту досягнутого ним на той час теоретичного знання.
2. ГносеологіяВеликого значення для
філософії Нового часу набувають
теоретико-пізнавальні проблеми Ф.Бекон розрізняє "плодоносне" та "світоносне" знання. Плодоносне - це таке, яке приносить користь, а світоносне - те, що збільшує можливість пізнання. До цього часу, на думку Ф. Бекона, знання були переважно просвітницькими, хоча й мали працювати на людину. Шлях до істини - процес суперечливий, вважав Ф.Бекон. Крім того, формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли"(примари). "Ідоли роду" - загальні помилки, які людина допускає в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю й недосконалістю людських органів чуття. "Ідоли печери" - помилки, які ми робимо, виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення. "Ідоли ринку" - це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації. "Ідоли театру" - це орієнтація на авторитет, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Виступаючи прибічником Раціоналісти, до яких належав і Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, а тому надії слід покладати на розум. Він стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". Процес пізнання, на думку Декарта, залежить від наявності в розумі трьох видів ідей: вроджених - ідей Бога, буття, числа, протилежності й структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять. Сюди входять аксіоми логічного судження: "не можна одночасно бути і не бути", "з нічого не буває нічого", "ціле більше від своєї частини", "будь-яка протилежність є подільною", "лінія складається з точок", "у будь-якої речі є причина", "сумнів є актом мислення", та ті ідеї, що виникають з чуттєвого досвіду і ті, що формує сама людина. За Р. Декартом, слід крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними. Під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Мислитель стверджує: я можу сумніватися у всьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає теза філософа - "мислю, отже існую". Логічно, проголосивши тезу "Cogito", Декарт наголошував, що наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує, і що він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а вищим розумом. Декарт поділяв думки Г. Галілея, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б внаслідок того, що вони є простими й очевидними конструкціями розуму. Речі, які сприймаються розумом, ми називаємо простими, їх пізнання є ясним і виразним. Такими є фігура, протяжність, рух та будь-які речі, що складаються з них. Лише на основі них можуть бути сформовані ідеї всіх речей. Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" й "вторинні". Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний та дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Томас Гоббс (1588 - 1679 рр.), який вбачав у знанні силу. На його думку, теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики і базуватися на досвіді. Будь-яке знання починається з відчуттів і ніколи не виходить за межі доступних чуттям реалій. Проте існують знання всезагальні й необхідні. Такі знання пов'язані з чуттям тим, що вони постають завдяки особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови. Т. Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні властивості речей: протяжність, місце, рух, якість. Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують лише конкретні речі. Вроджених ідей не існує ."Знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей. Англійський філософ Джон Локк (1632 - 1704 рр.) у теорії пізнання значну увагу надавав запереченню існування "вроджених" ідей, посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над "примітивними" народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "чисту дошку", "tabula rasa" - тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк намагався дістатися до підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї та рефлексія - діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей і утворення на їх основі "складних ідей". Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізнення та ототожнення. Найвищою, найскладнішою ідеєю для Локка, постає ідея субстанції, як найширше поняття, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Він вважав, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції". Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирався на здоровий глузд людини, апелював до чуттєвого досвіду й доходив висновку, що суб'єкт-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: "первинні" - протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій та "вторинні" - пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкта пізнання, виникають та існують лише в ньому. Критикуючи філософську позицію Дж. Локка Джорж Берклі (1685 - 1753 pp.) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "sensus" - відчуття) він ставив усе знання в залежність від чуття та відчуття. Тому й Дж. Берклі стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчити факт існування будь-чого; звідси його теза "Бути значить бути сприйнятим" - "Esse est регсірі". Він визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає "Я", коли його сприймає "Хтось", і коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів. Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття людини. Проведена послідовно позиція радикального сенсуалізму призводить не тільки до соліпсизму, як у випадку з Берклі, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П'єр Бейль (1647- І706рр.)та англійський філософ Давід Юм (1711 - 1776 pp.). Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також і розуму. П. Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і відсутність порожнечі, протяжності, руху, субстанції, матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. Мислитель, зокрема, вважав, що істина має бути вільною від протиріч. А наявність двох протилежних суджень у визначенні одного й того ж дискредитує людське пізнання, засвідчує слабкість людського розуму, - звідси він має характер не руйнівної, а творчої сили. Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у формі чіткого і виразного знання та у формі непевного і туманного знання. Він стверджував, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує", - зазначав філософ. Д. Юм вважав, що виразні знання ми отримуємо при прямому спостереженні дійсності, а непевні знання - отримуємо у... міркуваннях з приводу сприйнятого. Між даним у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв'язку. Певне відчуття може породжувати у різних людей не лише відмінні, а й протилежні ідеї. Доведення розуму постають завжди вірогідними, стверджував він. Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду. Практична користь стає як критерієм істинності вражень, так і мірилом моральності. Раціоналістичний підхід до вирішення теоретико-пізнавальних проблем, зокрема геометричний метод, дозволив Б. Спінозі констатувати, що субстанція може бути тільки єдина. Оскільки, за його визначенням, субстанція - це причина самої себе (вона не може мати ще якоїсь причини, бо перестане бути основою для всього). Тому й він вважав, що вона єдина і всеохоплююча, включає у свій зміст всі можливі явища дійсності. Мислення і протяжність - це не окремі субстанції, а атрибути єдиної субстанції. У світобудові Бог і природа це те ж саме, тобто субстанція, водночас, є і абсолютним мисленням, і всією реальністю. Тому порядок ідей і порядок речей у світі принципово збігаються, де речі та явища є лише різні міри поєднання модусів - мислення й протяжності. Німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 - 1716 рр.) зазначав, що осмислена таким чином спінозівська субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. Він стверджував, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії - принцип "всезагальних відмінностей" вказує на те, що у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій. Порушує необхідність тотожності уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі не тотожні і займають лише притаманне їм місце в світі. Дослідження цих проблем та пошук відповідей на них привели Лейбніца до виявлення достатніх підстав, а в кінці-кінців до відкриття закону достатньої підстави. У філософії Г. Лейбніца будь-яке судження є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріч. Виходячи з "наперед встановленої гармонії", згідно Лейбніцу, дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. |
Філософія Нового часу ні об'єктивно, ні суб'єктивно не могла обійти (ігнорувати) проблеми людини, суспільства, держави тощо. Саме життя ставило ці проблеми і вимагало від мислителів цієї доби відповідей на них.
Проблема людини посідає одне із чільних місць серед філософів цього часу. Щоправда, в багатьох із них людина тлумачиться механістично, як машина. Цікаві й роздуми Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку і лише мислення виводить людину за межі природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля, яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини від істини і від правильного життя. Близькі погляди на людину розвивав Спіноза. Щодо людини, стверджував він, то вона ще яскравіше та виразніше поєднання модусу тіла і модусу душі. При цьому модуси людського духу, на його думку, є абсолютно незалежними від модусів тіла.
Глибоку і своєрідну концепцію людини розробив відомий французький природодослідник і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662 рр.). У праці "Думки" він змалював вражаючу картину людського становища в світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на порошинку, але, якщо рухатися у глиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.
Людина - це "мислячий очерет", пише Б.Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже, - мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина, врешті-решт, повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.
Складнощі, з якими стикалися мислителі цієї доби у вирішенні проблеми взаємовідношення духа і тіла людини призвели до виникнення дуалістичних концепцій, що безпосередньо проявилося у концепціях оказіоналізму (І. Клауберг,А. Гейлінкс)та Нікола Мальбранш (1638 - 1715 рр.). Вирішення ними проблем здійснювалося з релігійно-містичних та ідеалістичних позицій. Апелюючи до Бога, посилаючись на безпосереднє втручання Бога у хід речей, вони вважали всяку причинну обумовленою Божим актом. Таким чином, заперечується об'єктивність "природних причин" і взаємодій між тілом (протяжністю) і мислячою субстанцією (мисленням, духом). Єдність цих атрибутивних субстанцій у людини досягається завдяки промислу Божому, втручанню Бога.
Яскраво ця проблема висвітлена у праці "Людина-машина" французького філософа Жюльєна Офре де Ламетрі (1709- 1751рр.). Розглядаючи людину як механізм, машину що мислить, він стверджував: "душа і тіло засинають одночасно", але ставив усі духовні переживання людини у залежність від стану організму. Досить яскраво говорив про людину, та її роль Дені Дідро (1713 - 1784 рр.). Мислитель стверджував, що якби людина зникла, то "світ став би німим". Людина - це той спільний центр, від котрого все повинно виходити й до якого все змушене повертатися.
У центрі уваги мислителів були проблеми суспільства.
Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.) вважав, шов природі та суспільстві існує всезагальна закономірність. Він був прибічником теорії "природного права", але не поділяв його трактувань як однаково можливого для усіх народів і держав. "Універсальність" цього права, за Монтеск'є, сумнівна, тому що кожен народ має специфічні умови свого існування, насамперед, географічні, а тому й потребує особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії чи монархії. Він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, як засіб виживання тут можлива лише демократія. Актуальними були і є слова Ш. Л. Монтеск'є про принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову.
Чи можливо влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах намагався з'ясувати Ж а н -Жак Руссо (1712 - 1778 рр.). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.
На захисті
приватної власності був Вольте
У філософському доробку Дені Дідро є багато спільного з думками попередників. Мислитель покладав надію на "освіченого монарха", але при цьому різко критикував деспотичне правління, зокрема абсолютну монархію. Навіть раціональні аргументи на користь конституційної монархії були піддані ним випробуванню критикою.
Д. Дідро був прихильником теорії "суспільного договору". Висловлював також думку щодо республіканської форми правління. Заперечував претензії церкви щодо управління державою і її втручання у політику. Пропонував ліквідувати станові привілеї.
Подібних поглядів дотримувався і Поль Анрі Гольбах (1723 - 1789 рр.), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в розум давала підстави віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Таж сама віра в розум, за П. А. Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей. Свобода, на його думку, ілюзорна. Незважаючи на це, мислитель не заперечував активності людей. При цьому відводив велику роль вихованню людини (суспільства), вірив у просвітницьку силу ідей, думок. Французькі філософи (Ф. Вольтер, Ж. Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі та інші), як влучно підмітив Ф. Енгельс, хотіли заснувати у суспільстві "царство розуму і вічної справедливості". їх погляди на історію людства, суспільства були ідеалістичними. Про історичні події вони судили відповідно до спонукальних мотивів окремих видатних діячів. Розвиток людського суспільства також пояснювали ідейними мотивами. Причини змін у суспільстві вони вбачали в характері свідомості, розумі людей. Звідси слідувало, - якщо в історії існує лише свідома людська діяльність, то "великі люди" неминуче є причиною історичного руху суспільства і людства взагалі. Таким чином, явища суспільного життя пояснюються ідеалістично. Історія розвитку суспільства ставиться у залежність від ходу розвитку ідей. На їх погляд "думки керують світом", і від характеру пануючих у суспільстві думок залежить характер самого суспільства.