Шпаргалка по "Философии"

76. Категорії форми  та змісту у  філософії. 

  Філософські категорії, що відображають взаємозв'язок двох сторін: природної і соціальної реальності певним чином впорядкованої сукупності елементів і процесів, створюючих предмет і явища, тобто змісту, і способи його існування і вираження цього змісту, його різних модифікацій, тобто форма.

  Взаємовідношення змісту і форми   типовий випадок взаємовідношення діалектичних протилежностей, що характеризують як єдністю змісту і форми, так і протиріччями і конфліктами між ними.

  Єдність змісту і форми відносна, перехідна, в ході розвитку неминуче виникають конфлікти і протиріччя між ним. У результаті з'являється невідповід-ність між змістом і формою, яке зрештою дозволяється скиненням старою і виникненням нової форми. Виникнення, розвиток подолання протиріч між змістом і формою, боротьба змісту і форми   важливий компонент діалектичної теорії розвитку.

Поняття форми  в філософії Арістотеля мислилось  і застосовувалось в постійному співвідношенні з протилежним поняттям, яке означало те, що підлягає оформленню, упорядкуванню. Арістотель “антиподом” форми мислив матерію, Гегель – зміст. Форма, починаючи з Арістотеля, розумі-лась як організуючий фактор буття. Оформленність протиставлялася безфор-меному та пов’язувалась з організованістю, стійкістю, упорядкованостю. Арістотелю форма уявлалась активною силою, яка організовує пасивну матерію. За Арістоте-лям, буття стає доступним раціональному пізнанню, тому що воно оформлене, організоване. Гегель також пов’язував з поняттям форми визначеність предмета. Категорії форми і змісту були призначені у Гегеля для осягнення різноманітності буття. Він обгрунтував нерозривний діалектичний зв’язок форми і змісту. Думки Гегеля про діалектичну єдність, взаємодію форми і змісту, о гнучкості, відносності цих понять ввійшли і в навчання матеріалістичної діалектики. Під змістом розуміють сукупність різних елементів та їх взаємодій, які визначають основний тип, характер того чи іншого предмета, явища, процеса. Форма – принцип упорядкованості, спосіб існуван- ня того чи іншого змісту. “Зміст” і “форма” – поняття діалектичні. Вони виражають різні, лае нерозривно пов’язані аспекти одного і того ж предмета: зміст оформлений, а форма змістовна, як пояснував Гегель. Маркс и Енгельс після Гегеля мислили форму не просто як щось зовнішне, поверхневе, але і як фактор внутрішньої організації того чи іншого явища, процесу. Варіанти динамічних співвідношень форми і змісту різноманітні. 

77. Категорії явища  та сутності у  філософії. 

 Категорії – це гранично широкі філо-софські поняття, які виражають універ-сальні характеристики та відношення, при-таманні всім без винятку явищам мате-ріального і духовного світу.

  Категорії явища і сутності   це філософські категорії, що відображають загальні необхідні сторони всіх об'єктів і процесів в світі. Суть   сукупності глибинних зв'язків, відносин і внутрішніх законів, що визначають основні риси і тенденції розвитку матеріальної системи. Явище   конкретні події, властивості або процеси, що виражають зовнішні сторони дійсності і представляючі форму вияви і виявлення деякої суті.

  Категорії суті і явища завжди нерозривно пов'язані між собою.

  Пізнання суті дає можливість віділити підмінний об'єктивний зміст явища від його видимості, усунути елементи спотворення і суб'єктивності в дослідженні.

  У взаємодії суті і явища виявляється діалектика єдності і різноманіття. Суть завжди більш стійка, ніж конкретне явище, але зрештою і суті всіх систем і процесів в світі також змінюються  відповідно до загальних діалектичних законів розвитку матерії. 
 

78. Проблема причинності,  характер і види  причинних зв’язків. 

  Причина - це явище, подія, процес і інш.

  Слідство - явище процесу, події, якщо:

1. перше передує другому у часі;
2. друге є необхідною умовою, або основою виникнення, зміни або розвитку другого, іншими словами якщо перше породжує друге.

  Відносини між причиною і слідством називають причинно-слідчим зв'язком.

  Види  причинно-слідчих відносин:

1. Класифікація за внутрішнім змістом процесів спричинення; пов'язаний з перенесенням матерії, енергії і інформацій. По ознаці обов'язкового перенесення яких-небудь субстанціально-енергетичних якостей причинний зв'язок відрізняється від інших, неенергетичних зв'язків.
2. Другий тип будується на основі способів вияву причинного зв'язку, які поділяються на динамічні (однозначні) і статистичні (можливі).

  Існують також різного роду гносеологічні  класифікації, наприклад, виділяють  причини загальні, специфічні і головні: об'єктивні і суб'єктивні, безпосередні і посередні, загальні, особливі і одиничні.

  Класифікація по числу вступаючих в причинний зв'язок явищ: простої, складові, однофакторні, многофакторні, системні, несистемні і інші. 
 

79. Проблема сутності  людини у філософії,  людина як цілісність. 

 У процесі  еволюції людина, її біологічна природа  дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна.

 Під поняттям “людина” розуміємо суспільну  істоту, в діяльності якої виявляються  суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.

 Основні ідеї, які необхідно враховувати  при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.

 По-перше, людину слід розглядати не з точки  зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.

 По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні  обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів  між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності

 Ідеї  принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби  на межі природного, соціального і  духовного буття, були розвинуті  в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер).

 По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність  космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність.

Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.  

81. Поняття практики  у філософії. 

 Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як сусп-на, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1. матеріально; 2. на певному конкретно-історичному етапі розвитку сусп-ва та за допомогою і в межах відповідних сусп. відносин; 3. свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізненно не вичерпують сутності практики, як філ. категорії. Саме свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, вкл. в поняття “практика”.

 Під прктикою рзуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в процесі  історичного розвитку. Практична  діяльність має сусп. хар-ер і виступає як цілісна система дії, є способом сусп. буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєня та перетворення природних та соціальних об’єктів і становить загальну основу, рушійну силу розв. людського сусп-ва і пізнання; чуттєво-предметна форма життєдіяльності сусп.-розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Категорія “практика” тісно пов’язана з такими категоріями як “діяльність”, “праця”, “вир-во”. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 82. Проблема пізнання  в філософії. 

 Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.

1. Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.
2. Заблудження – це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумлвлений історичним рівнем розв-ку суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження б- це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.
3. Цінності – це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, сусп. відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати “предметними цінностями”, об’єктами цілісного відношення.
4. Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності, сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків, творів мистецтва, здобутків піз-ня для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб’єкта.