Сутність світогляду

    Співвідношення життєво-практичного і теоретичного рівнів світогляду до певної міри можна збудувати і в історичній послідовності. В цьому випадку, можна сказати, що життєво-практичний світогляд знаходить свій узагальнений вираз в міфології і релігії. А це означає, що міфологію і релігію можна розглядати як попередників філософії.

  Світогляд  – це система узагальнених, ціннісно-орієнтаційних  знань про відношення людини  до світу. Системність світогляду полягає в тому, що він репрезентує цілісність переконань, які не суперечать одне одному. Ці переконання поєднуються одне з одним за принципом необхідності і достатності, і виходить, що світогляд прагне до цілісності, закінченості, завершеності.

  Світогляд  захищає психіку людини від  сумбурності зовнішньої інформації, служить фільтром, який послаблює,  розділяє інформаційний потік.

  Світогляд  вбирає в себе знання тільки  узагальнені, тобто правильні  для широкого класу явищ. Світоглядні  знання допомагають нам орієнтуватись і світі цінностей: «добре - погано», «шкідливо – корисно», прекрасно – потворно», «розумно – безглуздо» тощо.

  Світогляд  – це систематизований комплекс  уявлень, оцінок, установок, що  забезпечують цілісне бачення  та усвідомлення світу і місця в ньому людини разом із життєвими позиціями, програмами та іншими складовими поведінки, активного діяння взагалі. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну і спонукально діяльну-діяльну настанову людської життєдіяльності. Філософія є найвищим рівнем і видом світогляду, його теоретичним оформленням.

  Успішне  функціонування специфічно людської  життєдіяльності світогляд допомагає  здійснювати на різноманітних  рівнях. За ступенем загальності  існує світогляд особистості,  груповий, професійний, національний світогляд, загальнолюдські світоглядні настанови. Стосовно ступеня історичного розвитку виділяємо античний, ренесансний і т.п. світогляд, а щодо ступеня теоретичної «зрілості» - стихійно-повсякденний, «житейський» і теоретичний, філософський світогляд.

 Світогляд  постійно пульсує, оскільки весь  час прагне до змістового наповнення. Але все ж  таки світогляд  має в собі певний стійкий  «осад», який вміщує головні принципи (правила) відношення до світу: любов, справедливість, доброзичливість, впевненість у своїх пізнавальних можливостях, сенс життя.

Часто під світоглядом  розуміють сукупність поглядів, уявлень, знань, понять про світ, у якому  живе людина, а також про саму людину як частинку цього світу. 
При цьому розрізняють світогляд у широкому розумінні цього слова і у вузькому. Світогляд у широкому розумінні — сукупність усіх поглядів на світ: природознавчих, суспільствознавчих, етичних, естетичних, релігійних, міфологічних, філософських та ін. А світогляд у вузькому розумінні — це власне філософське світобачення.

Однак історія  людства на Землі показує, що світогляд  у широкому розумінні — це далеко не проста сукупність усіх поглядів на світ, а у вузькому розумінні його зміст не вичерпується самою філософією. 
Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об’єкт світогляду — світ як цілісність. А предмет світогляду — відношення “людина — світ”. Тобто центром уваги світогляду є питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, розумної частини світу (людини) зі світом — як об’єктивно існуючою цілісністю (протилежністю людини). Співвідношення “ми” (люди) і “він” (світ) можна розглядати як сутність світогляду. Світогляд у сутнісному розумінні — це сукупність образів і уявлень чи система понять і категорій, яка підпорядкована процесові визначення місця людини, людей у світі, їхнього історичного походження і призначення. 
А виходячи з природи людини, світогляд є системою узагальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і теоретичних поглядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, на відношення людини до світу, до самої себе і до інших людей. Водночас світогляд — це система основних життєвих настанов людини, певної соціальної групи і суспільства. 
   Отже, наявність світогляду є виявом системності духовності людини, суспільства і водночас показником зрілості не лише особистості, а й соціальних груп, тих чи інших політичних сил. 
   Світогляд — це різнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються житейське бачення світу, розсуд і пересуди, а також наукові, художні й політичні погляди тощо. Розвиток світогляду відбувається шляхом зміни форм практичного освоєння людиною світу і її теоретичного самоусвідомлення. 
   Тому світогляд — найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Основою цієї впорядкованої системи є певний категоріальний апарат і логічні вибудови доведень та обгрунтувань, духовно-практичне освоєння світу. У світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і переконання, опосередковані досвідом особистості і які є основою формування її життєвої позиції. 
   Образно висловлюючись, світогляд — це цілісна картина світу, в якій головний сюжет — відношення “людина — світ”, а головна дійова особа — людина. 
Як і будь-яке явище, світогляд має певну структуру. Структура — це внутрішня будова чого-небудь, спосіб закономірного зв’язку предметів і явищ природи і суспільства, мислення і пізнання, сукупність суттєвих зв’язків між окремими частинами цілого, що забезпечує його єдність. 
Говорячи про структуру світогляду, потрібно зауважити, що вона досить різноманітна, має багато аспектів свого існування. 
   Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичного освоєння світу і його теоретичного усвідомлення, то основними структурними елементами постають: погляди, уявлення, знання, оцінка знань, переконання, віра та ідеали. 
   Дійсно, практичне людське світотворення починається з вибору людиною свого місця у світі, орієнтації в ньому. Іншими словами, щоб побачити світ у всій його цілісності, людина має кинути погляд на ті чи інші речі, предмети, явища, які цей світ представляють. Тому й слід розглядати погляди як одну з найголовніших елементарних складових світогляду. 
   У світлі сучасної світоглядної культури погляди — це вибіркове відображення свідомістю людини дійсності, яке відповідає певним потребам та інтересам. Таке понятійне визначення поглядів багато до чого зобов’язує. Зокрема, вказується, що погляди бувають випадкові, стихійні — зумовлені перевагою підсвідомого в житті та діяльності людини. Водночас погляди тяжіють до пошуку закономірного, свідомо визначеного. При цьому слід підкреслити, що нічиїх поглядів не буває. Тому цілком реальним є існування індивідуальних, особистих, сімейних, колективних, соціально-групових, національних, суспільних та інших поглядів. Окрім цього, погляди мають соціальну визначеність, тому ми говоримо про різноманітність їхнього існування, наприклад, економічні, політичні, правові, релігійні, наукові, філософські погляди тощо.

    У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відношення «людина — світ». З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського бутя: 
1.  Онтологічні проблеми (онтологія — вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер об’єктивних взаємозв’язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування. 
В онтологічному аспекті найбільш помітні відмінності в побудові картини світу, у вирішенні питання про походження людини між історичними типами світогляду — міфологічним, релігійним, науковим. 
2.  Гносеологічні проблеми (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і до самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З’ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки саме пізнання — стихійний процес, в якому сумнів цілком природний. Однією з форм пізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так, у філософському вченні І.Канта визнається можливість пізнання, але, водночас, стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів — буття світу і людина в цілому не можуть бути пізнаними. Інші філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія марксизму, визнають можливість одержання повного та істинного знання. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів пізнання, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання, віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини. 
3.  Практичні, або праксиологічні проблеми. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу й самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому. 
Як показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності. 
   Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене, інше — що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення. 
   Перша світоглядна настанова була властива для багатьох релігійних та філософських концепцій, їх називають фаталістичними. 
Другий підхід характерний для сучасних філософських напрямів, наприклад — екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку є істота вільна, вона приречена на свободу, її життя — це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шляхів. 
   У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності — пізнавальної, виробничої, моральної. 
4. Аксеологічні проблеми (аксеологія — вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних та ін.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися. 
  Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відношень «людина — світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні та практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, другий (гносеологічний) і четвертий (аксеологічний) — духовних відношень. Проте визначити їх як суто практичні й духовні можна лише за значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні, суттєво не взаємопов’язані одна з одною реальності. 
За своєю природою духовне і практичне — це два нерозривні моменти людського буття. Практична діяльність (перетворення природи людиною, людини людиною) грунтується на пізнанні та усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному освоєнні людиною дійсності. 
З іншого боку, свідомість (знання й цінності), як духовне освоєння дійсності, виникає і розвивається у процесі виробничої та суспільно-історичної діяльності. 
Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням. Духовно-практичним, тому що аксеологічний аспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через уявлення про сенс життя) є домінуючим. 
 
 
 
 
 
 
 

2. Соціально-історичні  типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

2.1 Міфологія як форма світогляду. 
Історично першою формою світогляду є міфологія. Вона виникає на ранній стадії суспільного розвитку. Тоді людство у формі міфів, тобто оповідей, переказів, намагалося дати відповідь на такі глобальні питання як походження і пристрій всесвіту в цілому, виникнення найбільш важливих явищ природи, тварин і людей. Значну частину міфології складали космологічні міфи, присвячені пристрою природи. Разом з тим, велика увага в міфах приділялася різним стадіям життя людей, таємницям народження і смерті, всіляким випробуванням, які підстерігають людину на його життєвому шляху. Особливе місце займають міфи про досягнення людей: добуванні вогню, винаході ремесел, розвитку землеробства, прирученні диких тварин. 
   Відомий англійський етнограф Б. Маліновський відзначав, що міф, як він існував в первісній общині, тобто в його живій первозданній формі - це не історія, яку розповідають, а реальність, якою живуть. Це не інтелектуальна вправа або художня творчість, а практичне керівництво до дій первісного колективу. Завдання міфу не полягає в тому, щоб дати людині якесь знання або пояснення. Міф служить для виправдання певних суспільних установок, для санкціонування певного типу вірувань і поведінки. В період панування міфологічного мислення ще не виникла потреба в отриманні спеціальних знань. 
   Таким чином, міф - це не первинна форма знання, а особливий вид світогляду, специфічне образне синкретичне уявлення про явища природи і колективного життя.У міфі як найбільш ранній формі людської культури об'єднувалися зачатки знань, релігійних вірувань, етична, естетична і емоційна оцінка ситуації. Якщо стосовно міфу можна говорити про пізнання, то слово «пізнання» тут має сенс не традиційного добування знання, а світовідчування, плотського співпереживання (так ми використовуємо цей термін у висловах «серце дає про себе знати», «пізнати жінку» і т. д.). 
   Для первісної людини як було неможливо зафіксувати своє знання, так і переконатися в своєму незнанні. Для неї знання не існувало як щось об'єктивне, не залежне від його внутрішнього світу. У первісній свідомості мислиме повинне співпадати з тим, що переживається, те що діє з тим, що діється. У міфології людина розчиняється в природі, зливається з нею як її невіддільна частинка. Основним принципом рішення світоглядних питань в міфології був генетичний. Пояснення з приводу першооснови миру, походження природних і суспільних явищ зводилися до розповіді про те, хто кого породив. Як початкова світоглядна форма, міфологія містила в нерозчленованому, зародковому вигляді всі наступні форми суспільної свідомості – релігію, мистецтво, мораль тощо, в тому числі й філософію. «Розмитість» меж між індивідом і колективом знаходила світоглядне відображення у розмежуванні образу і реальності, думки і дії, предмета і слова. Для первісної міфології характерне іносказання, яке повинно було позбавити людину від появи реального звіра або страшної істоти. Первісні міфи не розповідалися, а колективно «переживалися», «програвалися» у колективних містеріях-діяннях. Первісна міфологія, реально діяльна, емоційно-життєва, фактично ототожнювала образ-слово з самою реальністю.

  З розвитком  суспільного буття через міф, тобто сказання, людина намагається відповісти на такі глобальні питання, як поява, упорядкування світу в цілому, виникнення тваринного світу, явищ природи. Значну частину міфологічних поглядів створюють космологічні уявлення, питання народження життя і смерті, сказання про досягнення людей: отримання вогню, винайдення ремесел, розвиток землеробства. Світопорядок у міфі тлумачився як єдність людини і космосу, вона «розчинялася» в природі, зливалася з нею як її невід’ємна складова.

  Основний  принцип розгляду світоглядних питань у міфології – генетичний, тобто проблема початку світу, походження природних і суспільних явищ вирішувалась через розповідь про те, хто кого народив. Розповідаючи про минуле, пояснюючи сучасне і пророкуючи майбутнє, міф забезпечував духовний зв’язок поколінь, був необхідною формою орієнтації (адже завдяки йому світ став зрозумілим), здавався правдивою реальністю, яка заслуговувала на абсолютну довіру. Відповідаючи традиційному стану речей як єдино можливому і через те гармонійному «порядку» буття, міфи утверджували в суспільстві дану систему цінностей.

     Міф зазвичай суміщає в собі два аспекти - діахронічний (розповідь про минуле) і синхронічний (пояснення сьогодення і майбутнього). Таким чином, за допомогою міфу минуле зв'язувалося з майбутнім, і це забезпечувало духовний зв'язок поколінь. Зміст міфу представлявся первісній людині надзвичайно реальним, який заслуговує абсолютної довіри. 
   Міфологія грала величезну роль в житті людей на ранніх стадіях їх розвитку. Міфи затверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували і санкціонували певні норми поведінки. І в цьому сенсі вони були важливими стабілізаторами суспільного життя. Цим не вичерпується стабілізуюча роль міфології. Головне значення міфів полягає в тому, що вони встановлювали гармонію між світом і людиною, природою і суспільством, суспільством і індивідом і, таким чином, забезпечували внутрішню згоду людського життя.        Неухильний розвиток суспільного життя приводить до втрати первісною міфологією свого сенсу, вона вже не здатна світоглядно забезпечити ефективне функціонування нових форм співіснування, що розвинулись на руїнах первісного роду. Міф – «слово», «розповідь» - починає протиставлятися логосу – здатність до мислення, розум. Відбувається процес  формування автономних форм суспільної свідомості, що становили колись(у міфології) синкретичну цілісність. Ними є насамперед релігія і філософія.

2.2  Релігійний світогляд. 
   На ранній стадії людської історії міфологія не була єдиною світоглядною формою. У цей же період існувала і релігія – (від лат. religio - побожність). Але щодо змістової сторони (з точки зору світоглядних конструкцій) вона є відокремленою, відмінною. Специфіка релігійного світогляду полягає в тому, що він виходить з принципу монізму (від грец. mono один ). Основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, спрямованих на встановлення певних відносин з надприродним. Кожний міф стає релігійним тією мірою, якою входить у культову систему як її змістова сторона. У первісному суспільстві міфологія знаходилася в тісній взаємодії з релігією. Проте було б неправильним однозначно стверджувати, що вони були нероздільні. Міфологія існує окремо від релігії як самостійна, відносно незалежна форма суспільної свідомості. Але на ранніх стадіях розвитку суспільства міфологія і релігія складали єдине ціле. Із змістовного боку, тобто з погляду світоглядних конструкцій, міфологія і релігія нероздільні. Не можна сказати, що одні міфи є «релігійними», а інші - «міфологічними». Проте релігія має свою специфіку. І ця специфіка полягає не в особливого типа світоглядних конструкціях (наприклад, таких, в яких переважає розділення миру на природний і надприродний) і не в особливому відношенні до цих світоглядних конструкцій (відношення віри). Розділення миру на два рівні властиво міфології на досить високій стадії розвитку, а відношення віри також невід'ємна частина міфологічної свідомості. Специфіка релігії обумовлюється тим, що основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, направлених на встановлення певних відносин з надприродним. І томувсякий міф стає релігійним в тій мірі, в якій він включається в культову систему, виступає як її змістовна сторона.