Кременецькі гори

     Така  воістину благодатна земля не могла  не привабити людей. Про давнє  заселення Кременеччини свідчать археологічні дослідження. Так, на горі Куличівка, що у північно-західній околиці міста, археолог О. Цинкаловський у 1930-их роках виявив пам’ятку європейського значення — поселення пізнього палеоліту. П’ять разів первісні люди влаштовували на цій горі своє житло. Дослідниками було зібрано більше 500 тисяч різноманітних відщепів, кремінних знарядь праці, пластин, кістяних і кам’яних виробів. У культурному шарі палеоліту досліджено кілька жител овальної форми із залишками вогнищ, місцем обробок кременю. Крім знарядь праці, подив викликає гігантоліт з кременю вагою понад 14 кілограм! Також знайдено багато кісток мамонта, дикого коня, печерного ведмедя, північного оленя (фрагмент орнаментованого рогу) і ще уламки керамічного посуду з розмаїтими орнаментами та господарські споруди. На території міста біля підніжжя Замкової гори існувало поселення черняхівської культури (II-IVст.), а на самій горі — городище давньоруського часу (XI-XIIст.).

     Кременецький  замок займає частину високої  гори, повторюючи конфігурацію рельєфу, і має в плані неправильну  форму. З трьох боків замок  захищено стрімкими схилами, а на перешийку він відділений від гірського пасма Медоборів глибоким ровом. Замок вирізняється чіткою планувальною і просторовою організацією об’ємів. Відсутність стрільниць у нижчих ярусах стін та наявність їх лише у верхній частині зримо збільшує неприступність замку, а чіткі пропорції квадратних у плані веж посилюють це враження. Зовнішня суворість і монументальність споруд роблять пам’ятку видатним твором оборонної архітектури. Завдяки залишкам оборонних мурів простежується наближена до овалу конфігурація всього укріплення, що склалося на кінець ХVI ст.

     Виявлені  археологічними розвідками рештки мурів  з баштою в західній частині замкового  подвір’я засвідчують існування  тут більш давнього, трикутного в  плані ядра укріплення, яке, вірогідно, було зведено замість дерев’яного наприкінці XIII - на поч.XIV ст. Дерев’яний частокіл замінений кам’яними масивними оборонними стінами. На початку ХVI ст. муровані укріплення були значно розширені. Крім оборонних мурів, тут було зведено надбрамні Черлену та Шляхетську башти, міст через рів. На території фортеці викопали колодязь. На горі були споруджені князівські палати, приміщення для гарнізону, гауптвахта, продовольчі та порохові склади, арсенал. До замку вели два заїзди, над якими височіли вежі. На мурах стояли численні гармати. 
 

Кременецьким  замком майже 20 років  правила королева Бона

     Низка перебудов і спорудження будинку  з баштою в західній частині замкового подвір’я припадає на середину ХVI ст., коли замком майже 20 років з 1536 р. правила дружина польського короля Сигізмунда І королева Бона. Вона укріпила замкові стіни, три вежі, казарми, господарські споруди та порохівні. Завдяки проведеним роботам у ХVI ст. Кременецький замок набуває завершеного вигляду і стає на той час одним з найбільш захищених укріплень Волині. Те, що замок був дійсно наповнений незчисленними скарбами, свідчить той факт, що, від’їжджаючи в Італію, після смерті чоловіка, Бона вивезла з Кременця 70 возів різного добра.

     Керувала  своїми володіннями загадкова Бона за допомогою старост, також запровадила  розгалужену систему грошових і натуральних податків, якими немилосердно оббирала селян. Можливо, саме через жорстокі побори королева Бона закарбувалася у людській свідомості як втілення Зла.

     Історична спільнота й досі сперечається, з  приводу того, чи дійсно жила Бона Сфорца у своєму волинському маєтку, чи ні? Але, як уже було сказано, ця королева-італійка навіки закарбувалася в людській пам’яті в страхітливих легендах та переказах. З висоти сьогодення важко пояснити, чому образ саме цієї іноземки в усній народній творчості асоціюється з витонченими тортурами та розмаїтими жахіттями. Проте, саме їй бурхлива людська уява приписує регулярні процедури «кривавого душу», для якого використовувалися незаймані дівчата, котрих скидали з високих мурів на гострозубу решітку-перекриття, де ярусом нижче Бона приймала ці специфічні омолоджувальні процедури. Таким чином було замордовано більше 300 дівчат. А чого лише вартують розповіді про міст із дівочого волосся, яким королева добиралася в Замок. Напевно, ми вже ніколи не довідаємось, що з цього вигадка, а що правда. Ясно одне, що постать цієї темпераментної, таємничої королеви навіки асоціюватиметься з цим мальовничим волинським містечком. На жаль, немає у нашої держави ані бажання, ані коштів, щоб досконало дослідити історичні дані, пов’язані з життям цієї могутньої володарки.

     Кременець наскрізь просякнутий терпким духом  легендарної минувшини. Тож чекатимемо з нетерпінням на своїх Довженків, Параджанових, котрі б зафільмували хоча б одну легенду цього історичного  краю.

     Прямуємо  до Дівочих скель, які є поетичною окрасою Кременця. Легенда переносить нас у міфічні часи нападів племен аварів. Їхній каган, вражений красою доньки володаря Кременецького замку, вирішив засватати її. Волелюбна дівчина відмовила, сказавши, що сама буде обирати собі чоловіка. Розлютила аварського ватажка рішуча відмова гордої волинянки, і пішов він війною на кременецьку землю. Перебивши усіх захисників замку, каган думав, що зможе легко заволодіти непокірною красунею. Але відважна дівчина, схопивши батькового меча, боролася до останніх сил, а тоді, щоб не датися живою ненависним ворогам, кинулася зі стрімкої скелі. На тому місці, де вона впала, з її очей забринів струмок чистої джерельної води, який назвали на честь дівчини — Ірва.

     Інша  легенда переносить нас у спустошливі часи татарських набігів. Татари, зібравши великий ясир, спеціально для ханського гарему відібрали найвродливіших дівчат міста. Дівчата, збагнувши, що їх нікому визволяти, вирішили загинути, але не допустити наруги над собою. Відчайдушні красуні зв’язалися між собою косами й кинулися вниз зі скель. Відтоді ті скелі носять назву Дівочі. На жаль, ми мусимо констатувати, що сьогодні багато дівчат свідомо обирають не честь і свободу, а безчестя та заможне життя у закутках світу, добровільно стаючи рабинями. Деградуємо, панове. Власноручно знищуємо свій генофонд!

     Протягом  кількох століть ніхто не міг  здобути неприступну твердиню. Однак  у 1648 році замок захопили і вщент  зруйнували козаки Максима Кривоноса. Більше півтора місяці тривали жахливі  бої, під мурами Кременецького замку полягла не одна сотня відчайдушних воїнів. Відтоді замок більше не відбудовувався. До нашого часу збереглися руїни трьох башт — західної «над новим» будинком, надбрамної або так званої Шляхетської, квадратної в плані, двоярусної, з арочним готичним проїздом, та старої надбрамної або Черленої башти, а також великі ділянки оборонних стін, що завершуються зубцями мерлонами і дірковидними стрільницями. Самотньо спочивають на території замку і рештки колодязя. 

     Дотепер біля підніжжя гори збереглися кам’яні хрести як пам’ятні символи козацького безсмертя. Біля підніжжя наступної гори Черчі біліють кам’яні плити та хрести П’ятницького козацького цвинтаря. В околицях старі люди переповідають легенди про виникнення цього кладовища. Так, полеглих у бою побратимів козаки на раменах переносили на пагорб, і,  прикривши їх тіла червоною китайкою, проводили поховальний обряд. Потім з каменю витесали плити та хрести і поставили їх на могилах, тим самим увічнюючи їхню лицарську звитягу та героїчну пам′ять. Окремі плити нагадують за своїми обрисами кобзу. Можливо, там поховані вірні супутники козаків, їхні ідейні проводирі й натхненники — кобзарі?! 

     Кременецький  ботанічний сад 

     Кременецький  ботанічний сад було засновано у 1806 році ірландським садівником Діонісієм Міклером як ботанічний сад Кременецької гімназії. Талановитий майстер, «художник, який малює природою», як його називали, Д.Міклер приїхав у Кременець на запрошення місцевого магната Тадеуша Чацького, фундатора гімназії. Надзвичайна енергійність, невичерпна кількість нових ідей, рішучість та стрімкість характеру не дозволяли Д.Міклеру довго затримуватися на одному місці. Лише на території сучасної України ним було створено 28 парків.  
             У 1809 році він залишив Кременець, а посаду директора ботанічного саду зайняв Віллібальд Бессер. Бессер досліджував багату флору Кременеччини, вперше описав вже відомі місцеві рослини, відкрив кілька десятків нових видів. У 1811 році під його керівництвом був видрукуваний каталог рослин ботанічного саду. З 1810 до 1823 рр. колекція саду зросла з 2 до 12 тис. видів відповідно. Було встановлено зв'язки з багатьма ботанічними садами Європи та Америки.  
             У 1832 р. Кременецький ботанічний сад було переведено до м.Києва, де на його природній базі було створено теперішній ботсад ім.проф.Фоміна. Це було спричинено участю викладачів та студентів Кременецького ліцею (так стала називатися гімназія) у повстанні проти царського уряду. Але й до цього часу у Кременець на адресу ботсаду надсилають каталоги рослин зі Швеції, Данії, Фінляндії, Англії.  
             Відновлення ботанічного саду в Кременці розпочалося лише у 1990 р., коли постановою Ради Міністрів України його було оголошено об'єктом природничо-заповідного фонду загальнодержавного значення.У 1998 р. в Кременецькому ботсаду вже проводили чергову сесію Ради ботанічних садів України. А у 2001 р. установу було переведено у підпорядкування Міністерства екології та природніх ресурсів.  
            До 20 га історичної території саду приєднали ще 180 га прилеглих природніх масивів, зайнятих переважно лісовими насадженнями. Ботсад розташовано на одній з Кременецьких гір, флора яких просто унікальна: на їх схилах в природніх умовах росте багато видів, занесених до Червоної книги, рослин, що зустрічаються лише в цій зоні. Отже, місце для ботанічного саду було вибрано дуже вдало, і зараз необхідно надати йому гідного вигляду, який він мав у першій половині ХІХ ст.  
             Розробляється багато проектів щодо оформлення деяких ділянок ботанічного саду. Так, наприклад, планується відновити систему ставків, що були штучно зроблені за часів господарювання на цій землі польської родини Якубовських. Тепер ці ставки, у яких раніше водилися великі карпи, дуже засмічені та поросли ряскою. Для їх відновлення необхідні кошти. Ще один проект розроблено для західного схилу гори, де знаходиться піщаний кар'єр. Це — чудове місце для створення ландшафту Кримських гір. На інших ділянках планують зробити насадження, які б відтворювали флору різних природних зон України. Багато зусиль ще треба докласти, щоб втілити всі задумки у дійсність.  
              Над цим зараз і працюють співробітники саду: проводять дослідження, виводять нові сорти рослин, крок за кроком упорядковують різні куточки ботсаду. Очолює колектив директор Стельмащук Василь Григорович, людина енергійна та діяльна, з якою, як пересвідчилися волонтери, приємно мати справу. 

Легенди 

     В ГОСТІ ДО ТЕЩІ ГРАФА  ДРАКУЛИ

Тут, на висоті пташиного польоту – межа землі і неба, минулого і майбутнього. Ці гори – німі свідки першого дня світотворення. Вони піднеслися з безодні праокеану задовго до Адама й стоятимуть, коли навіть пам’ять про людство зникне. Замкова ж гора пам’ятає початок Історії – велич та падіння Дулібії і трагічну загибель красуні Ірви. Вона знає таємниці «кривавої» королеви й бачила, як зійшла з небес Божа Матір...  
             А ХТО, ХТО У БІЛОМУ ХОДИТЬ?

...Сонячної днини  з вершечка північного бастіону  Кременецького замку справді  видно Почаївську лавру. Звичайно, якщо наважитися видертися на  залишки мурів і зусиллям волі вгамувати тремтіння у колінах. Легенда розповідає, що Ірва, донька дулібського воєводи Тура, щоранку з найвищої фортечної вежі милувалася краєвидами, аж доки долина не почорніла від чужинського війська. Не відомо, чи мав аварський володар бінокля, що в нього він розгледів усі принади волинської цноти (бо без бінокля у нього мусили б очі на лоба вилізти), але переказують, що закохався варвар до безтями. Мовляв, віддай йому Ірву, і – край! А вона візьми й скрути йому щиру волинську дулю. Просто з тієї самої вежі. Врьош – нє возьмьош, собака! На біду, аварів присунуло надто багато, тож невдовзі південний форпост Великої Дулібії упав. Дівчина, щоб уникнути безчестя, стрибнула в безодню. Орда з переможним галасом подалася шукати тіла: щоби бодай із мертвою, а поквитатися за власне безсилля. Як не никали – нічого не здибали. На тому ж місці, де останню захисницю Кременця поглинула свята земля, забило цілюще джерело...  
...Дуліби влилися в Русь, авари – у небуття, шляхетна Ірва – у міф, замкова гора – в історію, що налічує більш як вісім століть. Цікаво, що саме під мурами Кременця непереможне військо монголів, яке поставило на коліна два континенти, 1241 року вперше пошилося в дурні. Подейкують, що й донині дощові потоки у зливу біжать тими самими рівчачками, що ними цебеніла, змішуючись, кров карооких азійців та синьооких русинів...  
– Кременецькі гори не раз були чорні од людського трупу, – зітхає літня жіночка, працівниця музею, яка, хоч і люб’язно зголосилася нам допомогти, але попросила її не називати. – Може, тому на Замковій усіляка містика трапляється. Інколи, лише в певні дні й години, можна побачити на ній мерехтливе світло. Про це не один уже розповідав. А зовсім недавно відпочивала у замку компанія: юні хлопці та дівчата... Ні-ні, п’яні не були. Засиділися до опівночі й раптом почули сумний спів та голосіння. Випробовувати долю не стали, бігом у машину – і гайда звідти! А поки з’їжджали з гори, двічі дорогу їм перейшла біла постать. 
              ПОЦІЛУЙ ЇЇ МІЦНО!  
...Чи була це покійна дулібка Ірва, чи хтось із оборонців замку й досі не може знайти спокою, достеменно твердити ніхто не візьметься. І взагалі, вважати Кременецький замок місцем масового з’явиська духів – щонайменш непристойно. Одна ж

примара тут  таки оселилася: вічна хоронителька скарбів, яка переслідує захланне людство ще з дикої кроманьйонської колиски.  
Височезну замкову гору в Кременці й досі називають Боною. За іменем італійки з міланського дому Сфорца, яка 1518-го стала дружиною польського короля Сигізмунда I і 20 років володіла містом. Вихована у дусі Ренесансу, молода королева почала активно впроваджувати у власних володіннях європейську політекономію. За її правління Кременець пережив золоту добу, а замок було реконструйовано і зміцнено. Ті науковці, які вважають, що Бона ніколи не відвідувала Кременця, ламають списи у герцях з нечисленними опонентами. Народ з цього приводу має власну думку: відвідувала, та ще й як! Кажуть, скрині із золотом вивозили сотні або й тисячі возів! Але усього багатства із Кременця ніби так і не забрали – залишили для нащадків у таємничих підземеллях. Тому й вірять: душа королеви тиняється замком, тримаючи в зубах ключі від скарбниці. Той, хто уздріє вінценосну примару і, даруйте, не напудить у штани з переляку, ба навіть смачно її поцілує (і, відповідно, видере з рота ключа), має шанс розбагатіти. Втім трапляється така оказія суто на Великдень, і з останнім ударом дзвона двері скарбниці за неборакою зачиняються. На радість нечистій силі.  
            «ЩОСЬ ТУТ Є!»  
Така вже традиційна викомиза історії – що прогресивніший володар, то більш демонізують його піддані. Так і з Боною: корупціонерів на палі пересаджала, податкову систему реформувала, шляхту виделками їсти навчила, а її у привиди записали. Ще й в упириці кровожерні.  
Нібито задля вічної молодості замордувала королева 300 незайманих дівиць, яких колесувала в одній з веж Кременецького замку і купалася в їхній крові. А коли під вагою королівської карети обірвався шкіряний міст, збудований за наказом Бони між горами (бачили б ви ті гори – який там у біса міст!), монархиню підхопили демони й опустили неушкодженою на землю. За іншою версією, врятував ясновельможну пані один з християнських святих, якому вона щиро молилася, поки летіла з ридваном в урвище.  
Втім з найвідомішим вампіром усіх часів Бона таки поріднилася. Її донька Анна вийшла заміж за князя Трансільванії Стефана Баторія, який мав доволі непрозорий родинний стосунок до Влада Тепеша, відомого як Дракула!..  
...Чоловік, який назвався Микитою Мирославовичем, довго й підозріло всміхався у сиві вуса і метрів триста, поки ми йшли поряд з ним на замкову гору й усе розпитували про привида королеви, хитро мурмотів: «Щось тут є, щось тут є... ». Коли ж увірвався терпець, відрубав: «Що, що! Бува, як гукне серед ночі, волосся на п’ятках дибки стане! ». Але хто гукне – чи бідолашна, отруєна власним лікарем Бона, чи переляканий пізнім туристом пугач – дядько так і не пояснив.  
З одного боку, якої біди вельможній пані, похованій на батьківщині в Італії, волочитися кременецькими горами. А з іншого... Тут і справді «щось є». Надто у зимово-весняному надвечір’ї, коли важко стогне протяг у руїнах В’їзної вежі, мріє хрестами Почаїв і хмари лягають спочити на чорне каміння замку.