КУЛЬТУРНИЙ ТУРИЗМ ЯК ІНСТРУМЕНТ
ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
Актуальність
Проблема формування цілісності
загальнонаціонального культурно-комунікаційного
простору, спільної історичної пам’яті,
подолання взаємних негативних стереотипів
між регіональними та етнічними
групами, є одним із стратегічних
завдань державної політики у
гуманітарній сфері, та зумовлена процесами
формування української нації як
політичної (громадянської) і загальнонаціональної
ідентичності громадян України.
Культурний туризм виступає
одним із засобів інформування громадян
про інші регіони України та нівеляції
стереотипів. Культурний туризм включає
відвідання історичних, культурних або
географічних визначних місць України.
Основна мета даних мандрівок
– ознайомлення з пам’ятками історії,
архітектури, мистецтва; природними та
етнічними особливостями; сучасним
життям народу і т.п. Туризм відіграє
важливу роль в осмисленні власної
ідентичності, у відродженні локальних
традицій. Для молоді особливо важливим
є усвідомлення історико-культурного
значення здобутків власної країни,
гордості за неї. Основною умовою розвитку
культурного туризму є історичний
та культурний потенціал країни, рівень
забезпечення доступу до нього, а
також побутові умови проживання
туристів. У число об’єктів культурного
туризму входять як історико-культурна
спадщина (історичні території, архітектурні
споруди і комплекси, зони археологічних
розкопок, музеї, народні промисли,
обряди, виступи фольклорних колективів),
так і сучасна культура (виставки,
фестивалі, особливості життя населення:
кухня, костюми).
Як свідчать соціологічні
дослідження, в Україні є високим
рівень відчуженості між громадянами
різних регіонів країни. Хоча більшість
громадян є патріотами Української
держави, їх вирізняють різні культурні
та геополітичні орієнтації. У 2007 р., за
даними соціологічного опитування проведеного
Українським центром економічних
та політичних досліджень ім. О. Разумкова,
на запитання «Чи вважаєте Ви себе
патріотом України?» 44,2 % респондентів
відповіли «так», 35,6 % «скоріше так»,
9,7 % «скоріше ні», 4,3 % «ні», 6,2 % «важко відповісти».
Соціологічні дослідження
демонструють, що одним із об’єднавчих
чинників у суспільстві в регіональному
вимірі може слугувати культурна
та історична спадщина, її збереження.
Так, на запитання «Який із п’ятьох
зазначених чинників найбільше об’єднує
або може згуртувати народ України
в єдину спільноту?»[1] 8,1 % респондентів
відповіли – «Знання і розуміння
української культури та мови», 11,5 %
– «Спільна східнослов’янська культурна
й історична спадщина», 11,5 % –
«Спільні політичні принципи й ідеї»,
28,2 % – «Рівні права і співіснування
в рамках однієї держави (України),
33,4 % – «Прагнення до істотного підвищення
добробуту всіх громадян України», 7,3 %
– «Важко відповісти».
Водночас, існує й низка
проблем міжрегіональної взаємодії
в соціокультурній сфері, як засвідчують
дані якісних соціологічних опитувань
у форматі фокус-груп, в країні
актуалізовано комплекс різноманітних
стереотипів стосовно культурної й
мовної ідентичності та щодо відмінностей
жителів різних регіонів України. Учасники
фокус-групового дослідження у
різних регіонах України (м. Луганськ,
м. Котовськ, м. Львів, м. Рівне, м. Черкаси,
м. Дніпропетровськ, м. Тернопіль, м. Кіровоград,
м. Миколаїв, м. Харків, м. Севастополь,
м. Київ) відзначали низький рівень
мобільності, учасники не могли порівняти
свої міста з іншими містами України,
оскільки фактично з рідних міст не
виїздили. Відповідно низький рівень
внутрішньої географічної мобільності
населення України є чинником
поглиблення регіональних відмінностей
ідентичності.
Соціологічні опитування
свідчать, що комплекс означених стереотипів
зумовлений, зокрема, відмінним географічним
розташуванням, різноманітністю інтерпретацій
історичних подій та відсутністю
потрібної інформації.
Респонденти наголосили, що
отримати знання про громадян, які
проживають у різних регіонах, краще
всього в ході поїздок та спілкування
з місцевими жителями. Безпосереднє
спілкування уможливлює отримання
повнішої інформації про життя співгромадян
в інших регіонах і спроможне
подолати стереотипи та упередження[2].
Українська культура має
значний об’єднавчий потенціал,
в ній взаємодіють і розвиваються
культури багатьох етнічних груп. Використання
комунікативного потенціалу української
культури, зокрема внутрішнього туризму,
може стати дієвим інструментом формування
національної ідентичності.
Зарубіжний досвід. За кордоном
велику увагу приділяють збереженню
культурної спадщини і організації
культурного туризму. Міжнародна
рада з питань пам’яток і
визначних місць (ICOMOS), Панєвропейська
федерація культурної спадщини (Europa
Nostra) координують зусилля країн
з проблем використання пам’яток
історії і культури в туризмі
в Європі та світі в цілому,
що сприяє соціокультурному та
економічному розвитку країн
та регіонів, розвиває міжкультурний
діалог.
У світі туристична індустрія
вважається однією з найприбутковіших
галузей і з кожним роком
її вплив на економіку посилюється.
Туризм є одним з найважливіших
секторів економіки в Європі (55
% світового ринку туризму припадає
на європейські країни). Туризм
складає 5,5 % ВВП ЄС (від 3 до 8 % в
окремих державах), і 11,5 % ВВП ЄС,
враховуючи непрямий вплив. Відповідно
до дослідження Європейської
Комісії у 2005 р., в європейському
туристичному секторі працювало
понад 2 млн підприємств, і понад
9 млн людей[3], дані показники мають
тенденцію до збільшення.
За
оцінками Всесвітньої туристичної
організації (ВТО) частка культурного
туризму до 2020 р. складе 25 % від
загальних показників світового
туризму.
У мешканців країн ЄС та
Америки поступово зростає попит
на культурний туризм («discovery» tourism), який
передбачає знайомство з культурно-історичною
спадщиною різних країн. В цьому
сенсі культурний туризм можна розглядати
як вид розвиваючого дозвілля і поставити
в один ряд з відвіданням музеїв,
бібліотек, місцевих пам’яток. Так, більше
половини туристів, які відвідують
Італію, цікавляться саме культурною
спадщиною країни. Зважаючи на зростання
освітнього рівня туристів, збільшення
кількості туристів похилого віку,
країни в яких традиційно розвинений
пляжний туризм, ведуть активний пошук
додаткових пропозицій. Так, Міністерство
культури Хорватії розробило стратегію
розвитку культурного туризму, яка
передбачає використання культурного
потенціалу не тільки приморської, але
і континентальної частини країни.
Взаємними зусиллями науковців,
діячів культури, туристичних фірм,
власників готелів, бізнесменів
культурні пам’ятки і події будуть
перетворені на туристичний продукт,
який урізноманітнить дозвілля туристів
і сприятиме їх більш тривалому
перебуванню в країні. Схожі програми
існують в Іспанії, Португалії, Італії,
Болгарії та інших країнах.
Для політики Європейського
Союзу щодо культурного туризму
характерним є визнання[4]:
- туризму, як чиннику
стимулювання місцевих ремесел,
створення нових робочих місць,
залучення молоді та безробітних
на ринок праці;
- туризму, як чиннику
актуалізації культурної та архітектурної
спадщини і джерело фінансових
надходжень на охорону і реставрацію;
- туризму, як фактору
міжетнічної толерантності, спосіб
осягнення іншої культури.
У європейських країнах депресивні
регіони розглядають культурну
спадщину і культурний туризм як джерело
розвитку. Інтеграція окремих пам’яток
культурної спадщини в туристичну сітку
стимулює затвердження окремих програм
реставрації, створенню нових музеїв,
скансенів, ресторанів традиційних
страв, обладнанню місцевими жителями
гостьових кімнат для туристів.
Для європейських країн є
характерним рекламування власної
культурної спадщини по телебаченню
і радіо, стимулювання цікавості; проводяться
маркетингові дослідження різних цільових
груп (молодь, пенсіонери, діти, молоді
пари, сім’ї); використовуються новітні
ЗМІ.
Принципами сучасної туристичної
політики європейських країн є децентралізація,
делегування повноважень органам
місцевого самоврядування, підтримка
місцевих ініціатив, розвиток усіх форм
туризму, всебічна співпраця державного,
приватного та комерційного секторів.
Стан розвитку культурного
туризму в Україні. Наша країна має
значний потенціал для розвитку
в’їзного і внутрішнього культурного
туризму. На державному обліку в Україні
перебуває понад 130 тис. пам’яток, з
них: 57 206 – пам’ятки археології (418
з яких національного значення),
51 364 – пам’ятки історії (147), 5926 –
пам’ятки монументального мистецтва
(45), 16 293 – пам’ятки архітектури, містобудування,
садово-паркового мистецтва та ландшафтні
(3 541).
Функціонує 61 історико-культурний
заповідник, 13 з яких мають статус
національних. До Списку всесвітньої
спадщини ЮНЕСКО включено: Софійський
собор з архітектурним ансамблем,
Києво-Печерську лавру в м.
Києві, історичний центр м.
Львова.
До 70 % об’єктів культурної спадщини
перебуває в незадовільному стані
(кожен десятий об’єкт в аварійному)
та потребує проведення робіт з реставрації
або реконструкції, облаштування для
туристичних відвідувань.
В Україні не в повній мірі
використовується історико-культурна
спадщина для формування спільної ідентичності,
консолідації громадян різних регіонів,
формування позитивного іміджу держави.
На сьогоднішній день не розроблено
методологічних аспектів аналізу функціонування
пам’яток історії та культури в
якості екскурсійного туристичного
об’єкту. Внаслідок цього складові
історико-культурної спадщини залучаються
до туристичної галузі безсистемно,
а їх пізнавальна функція зводиться
до мінімуму. З 418-ти пам’яток археології
національного значення лише 54 використовуються
як туристичні об’єкти; з 147 пам’яток
історії національного значення
туристичними об’єктами є 98; з 45 пам’яток
монументального мистецтва національного
значення в туристичній інфраструктурі
представлено 28.
Українська
туристична галузь тривалий час
розвивалась без суттєвої державної
підтримки, що призвело до виживання
переважно комерційних форм і
видів туризму, а першу чергу
виїзного, та практичного зникнення
соціального туризму (насамперед,
дитячого та молодіжного), конкурентоспроможність
якого є суттєво обмеженою.
Одним
з інструментів стимулювання
розвитку культурного туризму
і формування загальнонаціональної
ідентичності можуть стати державні
програми: Програма розвитку краєзнавства
на період до 2010 року (затверджена
Постановою КМУ від 10 червня 2002
р. № 389), Державна програма
розвитку туризму на 2002-2010 роки (затверджена
Постановою КМУ від 29 квітня 2002
р. № 583). Відповідно у обласних,
районних та міських державних
адміністраціях створили власні
програми.
Туризм
розглядається важливим фактором
регіонального розвитку. У «Державній
стратегії регіонального розвитку
на період до 2015 року» (затверджена
Постановою КМУ від 21 липня
2006 р. № 1001) згадується значна
кількість пам’яток історії та
культури, які можуть привабити
іноземних та вітчизняних туристів,
наголошується на низькому рівні
інформаційно-рекламного забезпечення
на внутрішньому і зовнішньому
ринках.
Указом
Президента України від 21 лютого
2007 р. № 136/2007 «Про заходи щодо
розвитку туризму і курортів
в Україні» 2008 рік було оголошено
Роком туризму і курортів в
Україні. Згідно з указом, тимчасова
робоча група Наукового центру
розвитку туризму розробила проект
«Стратегії сталого розвитку
туризму і курортів в Україні»,
в якій відзначається, що «низький
рівень розвитку культурно-пізнавального
туризму, спричинений, в основному,
відсутністю нормативно-правового
забезпечення питань використання
культурної спадщини в туризмі,
обмеженою транспортною доступністю
більшості об’єктів, занедбаним
станом об’єктів культурної спадщини,
не підготовленістю музейних
експозицій та прилеглих територій
до туристичних відвідувань, в
тому числі іноземними туристами
та особами з особливими потребами.
Більшість музейних експозицій
тематично складні та побудовані
на застарілих методологіях і
технологіях. Суттєво ускладнює
належне використання об’єктів
культурної спадщини недостатність
фахівців туристичного супроводу
та їх невідповідна кваліфікація».
27
серпня 2007 р. була затверджена
Міжгалузева програма на 2007 –
2010 рр. «Пізнай свою країну». Метою
Програми, яка орієнтована на
дітей та молодь, є поліпшення
національно-патріотичного виховання,
відродження духовності, формування
гармонійно розвиненої особистості,
розширення її світогляду та
пропаганди здорового способу
життя.
Проте,
у даних програмах і стратегіях
культурний туризм не розглядається
як окремий вагомий фактор
регіонального розвитку, подолання
регіональних стереотипів і формування
загальнодержавних цінностей. Власне
присутнє лише «історичне краєзнавство,
спрямоване на відродження духовності,
історичної пам’яті, формування
у громадян і передусім у
молоді любові до рідного краю,
національного патріотизму, поваги
до людини, відповідальності за
збереження історико-культурного
надбання» (Програма розвитку
краєзнавства на період до 2010
року). Окремі програми орієнтовані
тільки на молодь, не охоплюють
інші групи громадян: пенсіонерів,
людей з особливими потребами
тощо. Більшість держпрограм розраховані
на 3-5 років, з орієнтовним обсягом
фінансування – це означає,
що конкретні обсяги фінансування
мають визначатися в держбюджетах
на відповідний рік. Реальне
фінансування часто виявляється
меншим за орієнтовне, а інколи
уже прийнята Урядом держпрограма
не потрапляє до держбюджету
і її виконання має чекати
наступного року.