Рекреаційно-туристичний паспорт Городнянського району

Решта сіл Городнянського району мають дуже мало жителів.Є декілька хуторів.Зазвичай, малі села та хутори розташовані дуже близько до великих сіл.

РОЗДІЛ 2

ПРИРОДНІ РЕКРЕАЦІЙНО – ТУРИСТИЧНІ РЕСУРСИ ГОРОДНЯНЩИНИ

2.1.Рельєф району як рекреаційно – туристичний ресурс

Городнянський район знаходиться на Придніпровській низовині. Північна частина району більш хвиляста, має найбільшу висоту 175 метрів, південна понижена в напрямку долини річки Снов, з середніми висотами 140 – 130 метрів. [2, c.6].

Район відноситься до Чернігівського Полісся.Чернігівське Полісся являє собою слабохвилясту піщану, місцями заболочену рівнину.

Рельєф Городнянського району як рекреаційно – туристичні ресурси майже не використовується.

2.2. Кліматичні рекреаційно – туристичні ресурси

Клімат району помірноконтинентальний з досить теплим літом і порівняно м’якою зимою. Середня температура січня – 7 градусів, липня - +19 градусів. Кількість опадів 590 – 600 мм на рік. Більшість опадів випадає в теплий період року.

Вітри переважають із заходу. Серед несприятливих природних процесів найбільший вплив мають посухи, суховії, заморозки.

2.3.Гідрологічні рекреаційно – туристичні ресурси

Річкова мережа Городнянського району досить густа. Характер річкової течії і режим річок залежить від геологічної будови, рельєфу, клімату.Невелика різниця висот зумовлює повільну течію річок Городнянщини. Річки переважно течуть на південний схід, крім річки Снов.Живлення річок змішане, більшість живиться за рахунок талих вод, дощів та підземних вод. Характерним для режиму річок є весняна повінь та літня межень. Тривалість льодоставу 3 – 4 місяці. Найбільша річка району Снов. Снов починається з Росії, це найбільша права притока Десни. Ця річка має рибогосподарське значення та є місцем літнього відпочинку. Ще на території Городнянщини протікають річки: Чибриж, Смячка, Крюкова, Жеведа, Замглай, Тетева, Терюха, Вербч, Мостище.

На території району є багато ставків. Найбільший ставок знаходиться біля міста Городня в урочищі «Черемошне».

В Городнянському районі, в зв’язку з геологічною будовою, рельєфом, кліматичними умовами, є значна кількість боліт. Найбільше з боліт Чернігівщини – Замглай, частково знаходиться в районі, недалеко від села Бурівка. На цьому болоті видобувають торф. Є й інші болота, менші за розміром.

Важливими водами на Городнянщині є підземні води. Води району відносяться до Дніпровсько – Донецького артезіанського басейну. Потужність водоносних шарів велика.Прісні води залягають на глибині 500 – 600 метрів. Саме на базі таких вод споруджено водопровід в Городні.Значення річок Городнянщини полягає у використанні для рибальства, розведення водоплавної птиці і відпочинку на їх мальовничих берегах.

Нерозумне проведення в минулому осушення боліт призвело до зміління рік, пониження грунтових вод, зникнення окремих видів тварин і рослин.

2.4. Біотичні рекреаційно – туристичні ресурси

Рослинний світ Городнянського району, насамперед, представлений деревною рослинністю – лісами. Ліси займають близько 31,5 тисяч гектарів. Район знаходиться в зоні мішаних лісів Полісся. З деревних порід найбільш поширені сосна, дуб, береза, осика, вільха, граб, а такох липа, клен, ясен. У лісах ростуть багато кущів та багаторічних трав’янистих рослин, як – ліщина, калина, шипшина,малина, глід, барбарис, ожина, суниці, брусниці,чорничі тощо.Ліси славляться грибами та лікарськими рослинами.

Лучна рослинність поширена на заплавах річок. Тут ростуть такі трави, як мітлиця, явір, осока, тонконіг, костриця та інші. Болота вкриті вологолюбними рослинами: очеретом, рогозою, аїром. В цілому в районі переважають культурні рослини та ліси, посаджені людиною.

На Городнянщині живуть різноманітні дикі тарини. Розміщення їх нерівномірне. Найбільше видів диких тварин живе в лісах, болотах. Частіше зустрічаються козулі, лосі, дикі кабани, зайці, лисиці, білки, їжаки, олені, єнотовидні собаки, єноти, куниці, барсуки, бобри, вовки. З птахів поширені зяблики, солов’ї, синиці, деркачі, очеретянки, сороки, грачі, ворони, шуліки. Багато комах: мошки, комарі, гедзі, метелики. На полях можна побачити жайворонків, граків. На луках – лелек, плесок, сірих чапель, інколи іволгу. На болотах, водоймах, у долинах річок – диких гусей, качок, куликів, вальдшнепів. З плазунів зустрічаються: гадюки, ящірки, вужі. В річках водяться: карасі, в’юни, окуні, лини, щуки, коропи, лящі, соми.

Більшість з перерахованих вище тварин використовуються для мисливства.

Зменшення площі лісів, боліт призвело до загибелі таких тварин як тури, тарпани, бурі ведмеді.

РОЗДІЛ 3

АНТРОПОГЕННІ РЕКРЕАЦІЙНО – ТУРИСТИЧНІ РЕСУРСИ ГОРОДНЯНСЬКОГО РАЙОНУ

3.1.Архітектурно – історичні туристичні ресурси

Городнянщина багата на архітектурно – історичні ресурси. Лише у районному центрі можна побачити більше десятка пам’яток архітектури.

Архітектурною перлиною Городні є колодязь з пишною надбудовою, що розташований майже біля в’їзду в місто.

            Вражаючу старовинну архітектуру можна побачити на колишній Гімназійній вулиці.

В 1999 році на місці зруйнованої церкви було збудовано нову – Свято – Покровську.

На околицях поблизу міста виявлено поселення доби неоліту, бронзи, юхнівської культури, городище та поселення часів Київської Русі.

У 1818 році в Сеньківці була зведена дерев’яна Успенська церква, яка збереглася до наших днів.

У 1875 році на кошти поміщика Лизогуба в Куликівці була збудована церква, Але у 1931 році її розібрали і збудували будинок культури.

У селі Великий Листвен є пам’ятка архітектури, яка охороняється державою -  Михайлівська церква XVIII століття. Вона була збудована в 1742 році понад заправою річки Дирчин на замовлення А. В. Дуніна – Борковського. У плані повторює традиційний тип тридільного храму. Найпізніший відомий в Україні приклад мурування з жолобкової, так званої литовської цегли. Центральна дільниця (9x9 м) перекрита хрестовим склепінням завтовшки в цеглину. Замість світлової бані мала високий дерев'яний намет з маківкою. Внутрішній простір освітлювався великими, на два яруси, вікнами. У 1855 р. зроблено півсферичну баню (не збереглася), притвори, до бабинця прибудовано чотириколонний портик тосканського ордеру. Оригінальний задум та конструктивне вирішення Михайлівської церкви в с. Великому Листвені не мають аналогів на Лівобережній Україні. Проте вона була частково зруйнована в шістдесяті роки минулого століття.

Село Вихвостів з кохним роком стає красивішим. У цьому селі в 1969 році було встановлено пам’яник Михайлу Коцюбинському.Тут  функціонує історико – краєзнавчий музей, який носить звання народного ( засновник М.П. Таратин).

У селі Мощенка теж функціонує історико – краєзнавчий музей, що носить звання народний ( заснований ветераном Великої Вітчизняної війни М.Євсієнком).

У 1980 році на честь воїнів, що полягли в боротьбі з німецько – фашистськими загарбниками, було споруджено меморіал слави. На околиці села виявлено городище, 2 курганні могильники часів Київської Русі.

Навколо села Тупичів є кургани і городище.На честь воїнів, які загинули при визволенні села, споруджено меморіал.

Мешканці села Автуничі на Чернігівщині Городнянського району мають рідкісну нагоду посмакувати такою ж водою, якою вгамовували спрагу наші пращури.

Археологи, як правило, „копають” на місцях стародавніх осередків цивілізації – і знахідки не змушують себе чекати. Київські ж учені вирушили в глушину. Місцевість довкола Автуничі і нині – глибока провінція. А тисячу літ тому? Тож зацікавились: чи справді у лісах стародавньої Сіверщини завивали лише вовки? Чи справді розкиданий недолею, убогий та темний тамтешній люд добрих ремесел не знав, а пив воду з „копитного сліду”? Одне слово, був таким, як його досі уявляли історики.

На дні колодязя було знайдено дубове поліно з характерними вирізами на краях. Припускали, що це коромисло.Але на ньому не було  й натяку на традиційну виїмку для плеча. Проте вчені все ж знайшли пояснення. Воду в епоху слов’янського середньовіччя, звичайно, носили не жерстяними відрами. Користувалися цеберками. А ці провушини опинилися у колодязі ось чому. Господині опускали сюди влітку для охолодження молоко, м’ясо... у таких керамічних посудинах з провушинами. Та оскільки ті провушини припасовувалися до вінець не дуже міцно, то частенько відривалися. Звідси й розсипи цих, як ми кажемо, керамічних фрагментів. Як на дні колодязя, так і навколо нього. Жінки просто не завжди їх прибирали [4, c.28].

Крім того, кажуть фахівці, з автуницького колодязя брали воду не лише для пиття. Цією, як на ті часи, досконалою господарською спорудою, напевне, користувалися і ремісники виявленого поблизу справжнього гончарного комплексу. Тобто є всі підстави гадати, що стародавні слов’яни, зокрема сіверяни, аж ніяк не обмежувалися землеробством та бортництвом, що їх досі відводили їм історики. Були в них ширші інтереси й заняття. Про це свідчать і виявлені біля Автуничі смолокурня, тиглі для виплавки (з болотяної руди) так званого губчастого заліза... А з чого ж робили наконечники для стріл, ножі, сокири, зрештою, провушини – тільки вже не на керамічному посуді, а на дубових цеберках? Нарешті – замки. Справжнісінькі пласкі замки, наявність котрих хоч і засвідчує той сумний факт, що злодії водилися й тоді, проте своєю конструкцією можуть здивувати навіть сучасного інженера.

Після археологічних знахідок біля Автуничі стає зрозуміло: європейська історична наука міряла давньоруську культуру явно коротким аршином.

В селі Автуничі не дуже давно було знайдено давньоруське поселення. Положення про надзвичайно важливу роль масової житлової і господарської архітектури як джерела для вивчення середньовічних суспільств аргументації не потребує. Адже споруди відображають різноманітні аспекти життя – починаючи від впливу природного середовища та знань у галузі будівельної справи і закінчуючи громадським та сімейним побутом, уявленнями, смаками і уподобаннями населення. Якщо вказані моменти можна простежити і на житлових та побутових, і на ремісничих та господарських спорудах, то такі важливі сторони матеріальної культури, як рівень розвитку господарства та його спеціалізація, питома вага окремих галузей та темпи удосконалення виробничого процесу можна спостерігати лише на будівлях, які безпосередньо використовувались під час виготовлення певної продукції. Проте, маючи справу з невеликою кількістю досліджених споруд, неможливо простежити вказані явища у просторі та часі. Для розуміння динаміки розвитку господарства необхідно оперувати значною територією та широкими хронологічними рамками [2, c.13].

Поставленій умові відповідає поселення кінця Х – рубежу ХІІ-ХІІІ ст. поблизу с. Автуничі на Чернігівщині. Пам’ятка відкрита 1984 р. О. В. Шекуном при обстежені відомого Д. Я. Самоквасову курганного могильника. Досліджується Дніпровською давньоруською експедицією ІА АН України та Чернігівського педінституту під керівництвом д.і н. О.П. Моці. На сьогодні – це найбільш вивчене селище давньоруського часу (за польових сезонів зафіксовано 664 об’єкти на площі понад 2 га )*. Крім вже вказаних факторів – значних розмірів відкритої площі та періоду існування, дана пам’ятка зручна для досліджень і тому, що вона одношарова, вільна від забудови, віддалена від синхронних міст, замків, торгових шляхів, кордонів. Крім того, політична історія літописної Сновської тисячі, на території якої було розташоване селище, дозволяє припустити певну архаїчність у рисах останнього. Ще одна перевага вказаного поселення – розташування у зоні ризикованого землеробства, де населення, щоб забезпечити себе прожитковим мінімумом, навіть у пізньосередньовічні часи змушене було шукати додаткові джерела існування – аж до відлову і дресирування ведмедів включно. Вказана обставина сприяла розвиткові на пам’ятці різноманітних ремесел і промислів, а отже й пов’язаних з ними будівель – як виробничих, так і допоміжних [6, c.9].

Особливості значної кількості досліджених об’єктів дозволяють ідентифікувати їх з будівлями гончарного циклу, лісотехнічного промислу, сільськогосподарського призначення (снопосушильні, загони для худоби), побутово-господарського використання (повітки, навіси, ями для припасів). Аналіз планіграфії та хронології побутування ремісничих і господарських будівель, їх конструктивних рішень і особливостей дає можливість простежити напружений ритм життя й господарювання південноруського села.

Наявність близько до поверхні глини, придатної для виготовлення посуду, зумовила один з провідних напрямків виробничої діяльності. Гончарство на Автуницькому поселені представлене кар’єрами для видобування сировини і ямами для приготування і зберігання гончарної маси, житлами-майстернями, горнами, звалищами виробничого браку. Не піддаючи типологічному та функціональному аналізу житла-майстерні та допоміжні споруди, пов’язані з гончарством, зупинимось на горнах , їх досліджено. Розташовані в різних частинах поселення, споруджені в ХІ, на рубежі ХІ-ХІІ ст. Стан збереженості їх неоднаковий, проте можна говорити про спільні й особливі риси стосовно об’єктів цього призначення. Не зупиняючись детально на горнах, відзначимо лише загальні характеристики цих споруд. Всі вони за класифікацією О. А. Бобринського належать до першого класу за особливостями руху гарячих газів у теплопровідних каналах (з вертикальним ходом). Мають овально-підпрямокутну форму, топковий, частково обпальовальний, а також тепло-розподільний блоки. Простежено ряд цікавих особливостей даних будівель. Так, найранніший не мав черіня топкової камери; у трьох випадках топка була однокамерною, у шести – мала розсікач, що ділив її навпіл. При формуванні тіла горну застосовувались кілки, каркас, глиняні блоки. Щодо особливостей загального підходу до створення захасних пристроїв, потрібно відзначити наявність теплозахисту, вітрозахисту, вказані стіни могли бути основою і волого захисного пристрою.

Смерть Володимира Ілліча Леніна незмірним болем відізвалась в серцях радянських людей. 25 січня 1924 року на своїх загальних зборах Вагани прийняли прийняли постанову про порядок проведення дня похорон В. І. Леніна, в якій говорилось : „Вранці влаштувати мітинг. Всім членам КНС, КСМ, КПУ, а також іншим громадянам одягти тротуар. Після мітингу з траурними прапорами і лозунгами пройти по селу зі співом похоронного маршу і зробити о 4 годині салют з наявної зброї...

Трудящі багатьох населених пунктів прийняли рішення про спорудження пам’ятників Іллічу. Загальні збори громадян Тупичева постановили : „Доручити сільраді знайти кошти на спорудження пам’ятника Леніну шляхом добровільних внесків” [7].