Рекреаційно-туристичний паспорт Городнянського району

Трудящі Тупичева відгукнулися на заклик сільради і зібрали потрібні кошти. 1 травня 1926 року пам’ятник Іллічу було відкрито в урочистій обстановці. Представники селян у своїх промовах відмічали, що замість пам’ятника „освободителю” селян від землі царю Олександру ІІ відкрито пам’ятник визволителю трудящих всесвіту від капіталістичного буржуазного гніту – Іллічу – великому проводирю всесвітньої революції.

Через деякий час було відкрито пам’ятник вождю і в Городні. З нагоди його відкриття в місті відбувся великий мітинг. Трудящі дали слово не шкодувати сил для виконання ленінських заповітів.

Німецько-фашистські загарбники зруйнували пам’ятник вождеві, але не могли вбити в трудящих любові до Ілліча. Цікава, зокрема, історія одного невеличкого бюста Леніна, який нині зберігається в краєзнавчому музеї. Ще в тридцяті роки сім’я Головачів з міста Городні придбали його для своєї квартири. Коли місто захопили гітлерівці, бюст сховали в сараї під торфом. Там він і лежав до вигнання ворога. А 6 листопада 1943 року цей бюст був на урочистому засіданні міськради, присвяченому 26-им роковинам Великого Жовтня.

Після визволення Городнянщини від німецько-фашистських загарбників трудящі поруч з відбудовою народного господарства не забули про пам’ятник Іллічеві.

Під час святкування 31 річниці Великого Жовтня було відкрито новий пам’ятник В. І. Леніну в Городні.

В Тупичева новий пам’ятник В. І. Леніну відкрито в дні святкування 40-ої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, в Хотівлі – півстолітнього ювілею радянської держави. Відкриттям Ленінського бюсту вшанували пам’ять вождя і колектив Городянської середньої школи-інтернату. Найближчим часом пам’ятник Іллічу буде відкрито і на кордоні трьох братніх республік в селі Сеньківка.

Пам’ятник В. І. Леніну – яскравий вияв любові трудящих до свого вождя, учителя і друга.

Архітектурою вражає црква Святого Василія у Городні. У нарисі „З приводу сторіччя м. Городні, як повітового міста” (1882 р.) знаходимо повідомлення: „Другий храм, в ім’я святого Василія, перенесений із с. Хотунич в 1757 р. з дозволу духовного начальства козаками, які, між іншим, писали: „В містечку Городні є одна церква живоносної Трійці, при якій для священнослужіння – три священики. З цього ж боку, де ми, отаманам з козаками і прикажчик з посполитими живемо, в час весняний і осінній за переїздом через греблю, від частого її прориву, терпимо крайню нужду і обрядів церковних позбавляємось ”.

Нову церкву поставили на розі вулиць Максимівни або Хворосторіївки і Петроградської (теперішніх Пролетарської і Леніна). Богослужіння започаткувалось освяченням і урочистим богослужінням в ім’я імператриці Єлизавети Петрівни. Як відомо, ця імператриця на Україні відновила гетьманство.

Старожили Городні пригадували: нова церква збирала на молебні багато людей. Сюди ходили й віруючі хуторів Петрушева, Ткаченка, Маслова, Шабаса, що були уздовж дроздовицької дороги. В той час церква знаходилась фактично на околиці міста, скоро біля неї був закладений цвинтар для поховання високопоставлених осіб. Тут знайшли останнє пристанище нащадки городнянських дворян Силковських, Бордовських, Ждановичів, Стамерів. І, здавалося б, вічність стояти Васильківській церкві з її залізною огорожею, дерев’яною дзвіницею, великим книгосховищем, в якому було і унікальне „Євангеліє” 1748 р.

Але хвиля „войовничого” атеїзму в 1953 р. зачепила і Васильківську церкву. Правда, на перших порах на неї повісили замок і перестали охороняти. А незабаром розгорнулись і більш драматичні події. З церкви пожежники спочатку безцеремонно поскидали хрести, а потім і покрівлю, деревину. Матеріал перевозили на територію колишньої лазні. Тут з нього побудували лазню, що працювала до 50-х років. Але вона не задовольняла потреби і незабаром на її місці спорудили нову лазню.

Ікони та інше церковне майно розібрали віруючі і пізніше передали все в Свято-Миколаївську церкву.

Розповідають, що група підлітків прихопила з церкви невелику хустину, в яку ніби то було зашито золото. Але по дорозі на пляж згорток відібрала в них група жінок. Як виявилось, то був так званий антимінс – шовкова хустка із зображенням положення в труну Ісуса Христа, частинкою мощей угодників Києво-Печерської лаври, зашитих в тканину. Священна реліквія церкви нагадувала про стояння церкви на крові мучеників.

Через кілька днів про одну з найстаріших церков Городні нагадував хіба що величезний смітник з деякими уцілілими древніми книгами, викинутими сюди. На цвинтарі було поховання С. Д. Носа – видатного фольклориста і лікаря. Воно, на щастя, збереглось до наших днів. Про Василівську ж церкву збереглись лише згадки та престольне свято, що відзначається у Городні (вул. Пролетарська та Чапаєва) 14 січня.

На білостінному будинку, що стоїть за якісь 100 м від центральної площі села Вихвостів з’явилася табличка з написом „Народний музей повісті М. Коцюбинського „Фата-моргана”. Його урочисте відкриття відбулося під час Всесоюзного літературного свята „Чуття єдиної родини”. У гості на Городнянщину прибули представники трьох братніх літератур – російської, білоруської та української Валентин Динабурзький (Брянськ), Василь Ткачов (Гомель) та Анатолій Славута (Київ).

Напроти вхідних дверей увагу привертають викарбувані на металі атрибути нового села – своєрідне втілення мрій головної героїні повісті Маланки про творчу працю на землі, які в умовах, коли землею володіли багатії, були приречені залишатися фата-моргана – маревом.

Про зміни в селі за роки Радянської влади розповідається в експозиції музею, найдавніші експонати якого мають од роду до трьох століть. На час дії повісті лишалися в активному вжитку і ткацький верстат, і терлиця, і жорна, і дерев’яні ночви, і бовкун. Мабуть, останнє слово мало кому й зрозуміле. Так називався пристрій для запрягання одного вола, напівярмо свого роду.

Із цих предметів можна зробити висновки у яких умовах жили герої повісті „Фата-моргана”, трагедія яких під час куркульського самосуду восени 1905 року стала кульмінаційним моментом твору. У Вихвостові усі знають, що прообразом Маланки була Ярина Валах, Хоми Гудзя – Сафон Кужільний, Маланчиної дочки Гафійки – Параска Навара... Їхні портрети представлені у музеї. Є тут і матеріали про те, як сьогодні працюють у місцевому колгоспі, що носить ім’я Коцюбинського, нащадки героїв повісті. На землі, про яку так лірично-зворушливо мріяла Маланка, порядкують її внуки та правнуки.

Музей однієї книги – повна форма культурно-освітнього закладу. Принаймні, до сьогодні у республіці був лише один зразок такого музею. Він присвячений Шевченковому „Кобзарю” і більше прив’язаний до власне книги, розповідаючи про її долю у контексті української і світової літератури. Вихвостівський музей більше уваги акцентує на історії краю, що став коном описаних у книзі подій, на долях героїв повісті. Творці обох музеїв, здається, обрали шлях, котрі в кожному окремому випадку є найдоцільнішими.

Важливо, що музей „Фата-моргана” розмістився там, де відбувалися події повісті, а це дає можливість для асоціацій і зіставлень. А ще посилює естетичний і виховний вплив музею. Відразу після його відкриття вихвостівці і гості села вшанували пам’ять автора повісті, пам’ятник якому стоїть на центральній площі села – напроти іншому пам’ятнику із 16 викарбуваних прізвищ. Так увічнена пам’ять про загиблих під час куркульського самосуду селян. Живуть селяни у камені пам’ятника, у творі, залишенім письменником для нащадків, у музеї, присвяченім тому творові, а значить і їм, чесним трударям і мрійникам.

3.2. Біосоціальні рекреаційно – туристичні ресурси

Багато видатних діячів літератури, науки, культури є уродженцями Городнянщини. Це поети А.І. Кацнельсон, П.О. Дорошко, В.Г. Чумак, К.Л. Маригодов. Це вчені та викладачі О.Т. Діброва, доктор економіко – геграфічних наук, автор першого підручника по географії для вузів, кібернетик С.І. Кухтенко, лікар та засновник Київського хірургічного товариства М.М. Волкович, художники О.М. Лопуховта І.А. Серебрянський, доктор філологічних наук І.І. Стебун та інші.

Найвідомішою особою є професор хірургії, засновник отоларингології -  Микола Волкович. Він народився 1858 року в місті Городня.

Тривалий час працював завідувачем хірургічного відділення у Київській міській Олександрівській лікарні. А під час імперіалістичної війни 1914 року Микола Маркіянович завідував лазаретом для поранених, виїздив як консультант – хірург від Червоного Хреста на фронт. Остання набута їм спеціальність по лікування ЛОР – органів надала йому у Києві велику поппулярність серед населення. Отакий шлях пройшов Микола Маркіянович Волкович, якому належить у вітчизняній хірургії почесне місце, який все життя працював на благо людей. На заслугу його діяльності на медичному поприщі та його вшанування на кафедрі хірургії Київського медичного університету встановлено пам’ятну дошку, а у рідному місті Городні названо вулицю та на будинку № 19 ( де Волкович народився) в 1971 році встановлено меморіальну дошку.

Немало відомих осіб родом із сіл Городнянщини. Уродженцями села Куликівка є відома українська співачка, солістка Харківсь кого опегного театру, народна артистка УРСР А.З.Левицька, поет С.С.Сахон.

У селі Рубіж народився Анатолій Кобзар – нині Заслужений артист України.

У селі Лемешівка народився молодший брат В.І.Довгопола – Петро Довгопол (12 грудня 1916 року). Петро закінчив Тупичівську семирічку, потім вчився у Сновському залізничному училищі. Влітку 1934 року він переїхав у місто Свердловськ до брата. Там закінчив мелінститут, був призваний до армії, брав участь у Великій Вітчизняній війні. Працював у галузі охорони здоро’я. Полковник, Заслужений лікар РРФСР, кандидат медичних наук. Помер П.І. Довгопол 3 квітня 1980 року і похований у місті Єкатеринбург.

У Макишинській школі навчався В.М. Малець – нині український письменник, автор багатьох творів для дітей та юнацтва. У селі народились і вчились: В.І. Кузьменко – нині член – кореспондент Міжнародної Академії педагогічних та соціальних наук, автор багатьох монографій про анродознавство та українських письменників, словників, В.К. Молочко – кандидат історичних наук, політолог.

Практично все своє життя віддала вивченню діалектних особливостей Полісся уродженка села Берилівка Городнянського ройону О.С. Біла – професор Чернівецького державного університету імені О. Кобилянської. Протягом 1964 – 1970 років вона зібрала діалектний матеріал у 48 населених пунктах Городнянського і Щорського районів, у 11 прикордонних селах Добруського району Гомеьської області Білорусі та в 9 селах Климовського району Брянської  області Російської Федерації. Проаналізувавши його, вона виділила лінгвогеографічні фонетичні особливості умовно названих нею надсновських говорів. Олександар Сергіївна Біла до того ж провела експериментальні дослідження, що були дуже важливими для підтвердження дослідів. Нажаль важливу наукову роботу перервала її смерть. Але те, що зробила О.С. Біла, є величезним вкладом у слов’янську мовознавчу культуру.

3.3. Подійні рекреаційно – туристичні ресурси

Городнянщина багата на подійні ресурси. У самому лише районному центрі знаходиться безліч місць, які пов’язані з історією цього краю. Майже у самому центрі Городні встановлені три чавунні гармати, які подарував місту ще ПетроI. Улітку 1709 року, коли один із загонів шведських військ, просуваючись на Полтаву, підійшов до Городні та спробував її захопити, жителі вчинили опір. На відзначення заслуг городнянців у боротьбі зі шведами ПетроI і подарував місту гармати.

Дуже трагічнми, проте відомими, були події 1905 року в селі Вихвостів. Селяни, які були невдоволені поганими умовами праці, поганим харчуванням, численними штрафами активізували протести проти поміщика Корвольського – Гриневського. Каральні загони по – звірячому вбили селян. Були вчинені масові катування та арешти. У Вихвостові був встановлений пам’ятник жертвам цих трагічних подій.

Під час війни Росії зі Шведами в селі Бурівка відбулася велика битва. Ще й зараз є залишки шведських могил та збереглася назва урочища – «Шведов сволок». Жителі села добивали тут відступаючі в 1812 році загони наполеонівських військ.

З історії відомо, що  восени 1604 року шлях сомозванця Лжедмитрія проходив через Бурівку. Північніше села самозванець потрапив у полон до повсталих селян.

За літописом біля Великого Листвена відбулася битва новгород – сіверського князя Ярослава і чернігівського князя Мстислава за чернігівський престол.Але про місце бою історики сперечаються, бо неподалік є село Малий Листвен.

Найвідомішим селом Городнянщини, мабуть, є Сеньківка( розташоване на стику земель України, Білорусії та Росії). Щорічно тут проводиться грандіозний фестиваль до дня молоді. Саме в цьому селі в 1975 році був встановлений Монумент дружби народів.

            Під час Великої Вітчизняної війни 95 жителів села загинули на фронті. На їх честь споруджено пам’ятник.

В селі Ільмівка, в самому центрі встановлено пам’ятник загиблим у Великій  Вітчизняній війні, а також меморіальним знаком ільмівці вшанували пам’ять про льотчиків, які героїчно билися в жовтні 1943 року за визволення України. До цього меморіального знаку жителі прикріпили гвинт літака, який у 2002 році знайшли в одному із боліт Ільмівки.

Поблизу села Куликівка є кургани – могильники загиблих шведських солдатів.

У Макишині встановлені пам’ятники солдатам Арзуманяну та Швецову, які у складі загону імені Богдана Хмельницького допомогли передовим частинам Радянської армії переправитись через річку Снов, щоб визволити з рук загарбників населені пункти України. Арзуманян та Швецов поховані в центрі села.