Туристичні ресурси Одеської області

Ресторанчик з одеською кухнею "Кларабара", що знаходиться на місці павільйону мінеральних вод, названий на честь розпорядниці павільйону й подруги Сергія Уточкіна - Клари Віндт. "Ресторан Печескаго" розташувався в історичній будівлі біля кінотеатру, є в Міському саду і свій "Пивний сад". Загалом, смачно! І красиво: після великої реставрації в 2007 році Міський сад хоч і втратив звання "Одеський Монмартр" (виставка-продаж картин та інших художніх виробів перемістилася на Соборну площу). Однак замість того - обновився, причепурився, обзавівся новими ослонами й ліхтарями, знову отримав ажурну альтанку-ротонду, де може розміститися духовий оркестр. Нарешті, новими фарбами заграла фраза Остапа Бендера з роману І. Ільфа й Є. Петрова "Золоте Теля": "Ходімо в міський сад. Я вам влаштую сцену біля фонтана". Щодня вечорами фонтан у центрі Міського саду пригощає публіку світломузикальним шоу. Класичні мелодії в сучасній обробці й переливи світла і води - справжнє чудо! Як і весь Міський сад у "серці" міста й Дерибасівської. сходам на звичайному велосипеді). У Міському саду гостей чекає ще одна зустріч із епохою піонерів авіації, але зовсім іншого роду.

Одеські катакомби – це унікальна споруда створена руками людини, те, що зберігає ось вже більше 200 років загадкові події історії і культури нашого міста. За час видобування каменя, з якого будувалася Одеса, ці шахти стали схожі на великий підземний лабіринт, рівних якому по своїй протяжності у світі немає.

Як катакомби виникли? Перш, ніж відповісти на це питання, заглянемо в далеке геологічне минуле Північного Причорномор'я. Колись вся його територія була морським дном. Саме  морю і морським відкладенням зобов'язаний своїм утворенням  і популярністю на півдні  камінь блідо-жовтого кольору - черепашник.

Міцний, легкий, такий, що не вимагає великих зусиль при обробці, він відвіку використовувався в будівництві. З черепашника, зокрема, була побудована майже вся стара Одеса. Та і тепер - в епоху залізобетону - черепашник не забутий будівельниками.

Спочатку камінь ламали по схилах балок (ярів). Пізніше видобуток став здійснюватися шахтним методом за допомогою пил,  завезених з Англії.

Отже, катакомби - це штучні підземні порожнечі. Додамо, що вони бувають двоякого походження.  Одні  з них є колишніми каменоломнями, інші - ходи з підвалів будинків (в Одесі такі ходи найчастіше називали "мінами"). Зазвичай  "міни" були направлені за межі будівель і, проходячи під вулицями, площами, нерідко з'єднувалися із загальним лабіринтом катакомб.

В результаті хижацької розробки каменя-черепашника і безконтрольного облаштування "мін" вже в кінці першої половини XIX століття в центрі і передмістях стало спостерігатися осідання грунту, що нерідко приводило до руйнування будівель і людських жертв.

Офіційно "міни" споруджувалися домовласниками для зберігання продуктів і вин. Але на справді в "мінах" найчастіше переховувалися контрабандні товари.

Одеса, ставши з 1805 року адміністративним центром Новоросійського краю, одержала в подальшому значні пільги пов'язані з активізацією міжнародної торгівлі. Найважливішою пільгою стало запровадження порто - франко, тобто розширення безмитного ввезення іноземних товарів.

Одеські катакомби багатоярусні. Їх галереї залягають на різній глибині від поверхні землі. Під Одесою і її околицями катакомби протягнулися на сотні кілометрів. По суті це ціле підземне місто, що складається з своєрідних проспектів, вулиць, провулків, площ.

Незабаром після заснування Одеси катакомби  стали притулком для  бездомної бідноти, збіглих кріпосних селян, а деколи і волелюбних людей, що ховалися від поліції. З цього і почалася історія підземної Одеси.

У міру того як росло місто, збільшувався і видобуток каменя. Поступово вироблені каменоломні покидались, виникали нові, з'єднувалися між собою і перетинали старі. Одеські катакомби по протяжності не мають собі рівних. На даний час загальна протяжність вироблень становить біля 3000 км.

Тільки в післяреволюційні роки питання ліквідації "мін" і боротьби з осіданням грунту було вирішено позитивно. Та і розробка каменя-черепашника стала вестися зовсім по-новому. Канула в минуле важка праця каменярів, забули і про такий бич каменоломень, як страшні обвали породи.

Все це вимагало хоч якогось контролю. Тому був запроваджений поліцейський нагляд одночасно із забороною на видобуток каменя умежах міста.

2.2.Історико-культурні туристські ресурси

Історичний потенціал області визначається численними пам’ятками різних часів з відомими історико-культурними заповідниками, пам’ятниками та музеями. Це відомі у світі  фортеця XII - XV сторіччя в місті Білгород-Дністровському,пам’ятник льотчикам 69 авіаполку, Іоанно – Предтеченська церква  (Грецька) кін. XIII або XIVст., Перший з одинадцяти монументів поясу Слави,перший з одинадцяти монументів поясу Слави

Аккерманської фортеця - своєрідний музеєм під відкритим небом  і унікальною пам’яткою оборонного зодчества епохи середньовіччя побудованою слов'янськими народами в XIІІ-XV століттях на залишках грецького міста Тіра.

Фортеця займає площу 9 га та є замкнутим багатокутником, що спочатку мав 26 башт, 12 з яких були бойовими, а 14 служили опорою для стін. Висота стін досягала 7 метрів, товщина – 2 метри. Стіни розділяли фортецю на три двори. У першому знаходилися житлові будинки, у другому – військовий гарнізон, в третьому – командування. З боку суші фортеця оточена ровом, первинна глибина якого досягала 22 метрів, ширина 14 метрів.

Почалося зведення твердині в XIII столітті й тривало 200 років. Про будівництво фортеці існує багато різноманітних версій. Одні вважають її турецькою, інші — молдавською, а замок-цитадель — генуезьким. Хоча існує думка, що до створення цієї оборонної споруди приклали руку й молдовани, й генуезці, й турки. Саме тому праця стількох народів дала свої плоди: фортеця стала надміцним військово-технічним комплексом, до того ж і справжнім містом.

Аккерман у давнину був відомим торговим містом на шляху "з варяг до греків". Оскільки тут перехрещувалися шляхи купецьких караванів, потреба в захисті поселення існувала завжди. І протягом багатьох століть твердиня захищала тодішніх городян від нападу ворогів.

Але все ж таки часу, війнам та сучасним варварам не вдалося змарнувати справу багатьох народів, і сьогодні Аккерманська фортеця, як і раніше, приваблює унікальними баштами, оборонними стінами як архітектурно, так і інженерно.

Аккерманська фортеця — неправильний багатокутник площею біля 9 гектарів. Місто - твердиня вважалося неприступним.

По-перше, це стало можливим завдяки її розташуванню, оскільки  фортеця стоїть на скелястому березі лиману, який омиває її з півночі. З інших боків твердиню оточує рів. Лише уявіть собі! Цей штучно зроблений канал, глибина якого сьогодні 9-10 метрів, спочатку був вдвічі глибшим і шириною майже 14 метрів. Він наповнювався водою. Тим самим фортеця ставала ще більш неприступною.

Бойові дії городяни замку вели з оборонних стін, довжина яких близько 2,5 кілометра, висота подекуди сягає 15 метрів, а товщина - 5-метрова. Завершуються вони зубцями-мерлонами та амбразурами. За стінами на спеціально побудованих майданчиках стояли воїни, які відбивали наступ супротивника.

Стіни фортеці укріплювали 34 башти різної форми: круглі, циліндричні, восьмигранні, з глибокими бивницями та з шатровими дахами, які були вкриті черепицею. Звичайно, що не всі башти збереглися до наших днів. Уздовж зовнішніх стін стоїть лише 20. Вони знаходяться між куртинами (таку назву має відстань між баштами) і розташовані в 45 метрах одна від одної. Частина з них засипана землею та каменем і є бастіонами, на котрих встановлювалися гармати. Інші — порожні, являли собою житлові помешкання, водночас пристосовані для самостійної оборони.

Найстаріша та найзагадковіша частина Аккерманської твердині, що знаходиться в її північній частині, — Цитадель. Її будівництво науковці відносять до кінця XIII сторіччя. Хоча можливо й те, що перші камені її основи були закладені ще візантійцями в V столітті.

Цитадель — це фактично твердиня в твердині. До речі, з французької слово "цитадель" перекладається як "маленьке місто". І коли інші частини фортеці в ході кровопролитних дій все ж опинялися в руках ворогів, тут ще довго можна було утримувати оборону. Площа цього двору трохи більша 300квадратних метрів. А в чотирьох його кутах розміщувалися 4 найміцніші башти, кожна з яких мала своє призначення. Так, в Комендантській, або Адміністративній, розміщувався комендант зі своїм штабом. Башта Темниця протягом століть була місцем ув'язнення непокірних. А в Скарбниці зберігали свої скарби генуезці, золотоординці. Можливо, тому ця башта, не витримавши вікових навантажень, завалилася у 1888 році?

Інші башти Аккерманської фортеці також мають назви. У Пороховій завжди розміщувався головний пункт спостереження, оскільки башта стоїть на найвищому місці усієї території твердині. А у великому підвалі зберігалися запаси провіанту та пороху.

Неподалік цієї башти знаходиться мінарет. Це усе, що залишилося від турецької мечеті, що була побудована в середньовіччі. Проте, що не менш дивно, мечеть стоїть на місці християнського храму! Його фундамент зберігся й дотепер.

Башта Головного входу оберігалася міцними Кілійськими воротами з підйомним мостом та двома ґратами. Сьогодні відвідувачі до світу легенд та таємниць потрапляють кам’яними плитами.

До речі, в Аккерманській фортеці побував Олександр Пушкін. З нагоди цього історичного факту місцеві мешканці одну з башт назвали іменем відомого російського поета. Напроти башти Пушкіна — башта Овідія, яка названа на честь великого римського поета.

А ще археологам вдалося розкрити секрет міцності стін. Як відомо, твердиня побудована з гарного, але крихкого каменю - черепашнику. Міцність же стінам дає спеціальний розчин, який має однакову структуру з каменем. Виявляється, що гашене вапно тривалий час утримувалося у вапняних ямах. Потім воно перемішувалося з уламками каменю та піском. В результаті хімічної реакції взаємодії черепашнику з таким розчином стіни фортеці перетворилися на моноліт.

Незважаючи на численні історичні події, ремонти та перебудови, фортеця зберегла свою первісну структуру та унікальність. А висока архітектурно-будівельна майстерність і донині приваблює та дивує своєю неповторністю.

Щороку музей  відвідують понад 150 тис.чоловік. Відомі кінорежисери знімають тут свої фільми. У Акерманській фортеці зняті такі кінофільми: "Отелло", "Адмірал Ушаков", "Кораблі штурмують бастіони", "Дорогою ціною", "Поема двох сердець", "Юність Петра".

Монументів поясу Слави (с. Прилиманське). У 1945 році воно носило назву Татарка, під яким і увійшло до військової історії Одеси. Тут, у цього села, пліч-о-пліч з кавалеристами відважно билися воїни 25-ї Чапаєвської дивізії.

Особливо важкі спільні бої вони вели на початку жовтня 1941 року. Про це нагадує пам'ятна стела, встановлена в центрі Прилиманського, з висіченим на граніті написом: "Тут на початку жовтня 1941 року воїни 25-ї Чапаєвської СД і 2-х КД за підтримкою авіації і берегових батарей відбили усі атаки ворога, заступаючи фашистам шлях до Одеси". 

А за селом на схилі пагорба можна побачити монумент, напис на боковій стороні якого свідчить: "На этом рубеже в августе-октябре 1941 года в жестоких кровопролитных боях обороняли Одессу от фашистских захватчиков воины 15-го кавалерийского полка 2-й кавалерийской дивизии, 99-го артиллерийского полка, 105-го отдельного батальона связи, 65-го отдельного батальона". Центральну частину барельєфа займає зображення воїна, фігура якого нібито вросла в землю. На щиті крупними нерівними буквами зроблений напис: "Тут ми стояли на смерть, щоб захистити життя".

Одеський національний академічний театр опери та балету – це перший театр в Одесі та Новоросії за часом спорудження, значенням і популярністю. Перша будівля була зведена в 1810 році, а в ніч на 2 січня 1873 року театр повністю згорів через займання газового ріжка, який освітлював годинник  у нічний час.

Створити проект нового міського театру було запропоновано віденським архітекторам Фердинанду Фельнеру  і Герману Гельмеру, за проектами яких побудовані театри в багатьох містах Європи (Відні, Будапешті, Дрездені,  Загребі інш.). Пройшло майже одинадцять років з моменту пожежі до закладки першого каменя в фундамент будівлі нового театру. Роботи велися підрядним способом з місцевих будівельних матеріалів (в основному,популярного одеського вапняку - черепашникалоджіями, колоннами і пилястрами іонічного ордера - приховує важкість нижніх поверхів і створює ілюзію легкості. Додаткові ефекти вносять витончений портик і куполоподібний дах. У результаті будівля як би "парить" над землею.

Над фасадом підноситься скульптурна група, що зображає одну з муз, - покровительку мистецтва Мельпомену. Вона сидить в колісниці запряженій чотирма розлюченими пантерами, які скорені нею. Трохи нижче розташовані скульптурні групи, також на сюжети із стародавньої міфології. Зліва - Орфей грає на кіфарі для кентавра; справа - Терпсихора (сестра Мельпомени і муза танцю) танцює з дівчинкою.

Внизу, біля центрального входу, на високих постаментах встановлено дві скульптурні групи, що втілюють Комедію і Трагедію: зліва - фрагмент трагедії Єврипіда "Іполит", справа - епізод з комедії Аристофана "Птахи".

Вражає і внутрішнє убранство театру. Архітектура глядацького залу витримана в стилі пізнього французького "рококо". Він розкішно прикрашений різними ліпними орнаментами з тонкою позолотою. Плафон стелі прикрашають чотири картини художника Лефлера у вигляді медальйонів. На них зображені сцени з творів Шекспіра: "Гамлет", "Сон в літню ніч", "Зимова казка". Уцентрі стелі - велика кришталева люстра.

Осінню 2007 року завершилася тривала реставрація, в ході якої був укріплений фундамент (за допомогою 1800 свай), виконана комплексна модернізація технічних систем театру, була проведена повна реставрація фасаду і внутрішніх приміщень (на оформлення театру пішло приблизно 7,5 кг сусального золота).

Театр цікавий не тільки своєю архітектурою, але і багатою творчою біографією. Тут співали великі Енріко Карузо, Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька, Н.Н. Фігнер і М.І. Фігнер, Антоніна Нєжданова, Леонід Собінов, Джузеппе Ансельмі, Тітта Руффо, Маттіа Баттістіні, Михайло Гришко, танцювали: перша балерина світу – Ганна Павлова, Айседора Дункан, Катерина Гельцер.