Людина і смерть

1.Людина і Смерть

 

 Кошмар смерті завжди  переслідував людей. Він породжував  різноманітні уявлення про трагізм життя. “Смерть не має образу, - говорить байронівський Люципер, - та все, що носить вигляд земних істот, поглине”. У деяких це слово викликає жах, тривогу, а у деяких радість, насолоду.

 

 Істота, що живе, знає  тільки життя. І дві його  таємниці – початок і кінець, народження і смерть – є  головними для формування людського  світобачення, цілісних орієнтирів , розуміння себе і собі подібних.

 

 На противагу народженню  смерть – таємниця, оповита сумом  і мороком. Саме вона, незбагненна  і необхідна, змушувала людину  замислюватися так глибоко, як  жодна проблема чи турбота  повсякденного життя. Смерть спонукає  до питання “Що таке життя?”.  В багатьох аспектах життя  визначається смертю.

 

 Проблема смерті постає  як фундаментальна ще на зорі  людського існування. На це  звертає особливу увагу сучасний  французький антрополог, філософ  Едгар Морен. На його думку,  людина майже від початку свого  існування починає створювати  елементи культури. Ціль яких у пристосуванні до жахливого психологічного страху, пов‘язаного зі смертю. Звернемося до думки Е.Морена детальніше.

 

 Епоху великого мозку  відкриває неандерталець – вже  sapiens, - який пізніше поступився місцем сучасній людині, останньому і єдиному представникові роду людського на землі.

 

 Більше того, смерть, очевидно, вже уявляється хоч і не як “закон” природи, але як щось майже неминуче, примусове для всього живого.

 

 У будь-якому разі, звернувши  увагу як на саму присутність  померлих, так і на наявність  ідеї смерті поза її безпосередньою  далістю, у неандертальців ми  можемо відзначити наявність  думки, не повністю затопленою  тим, що безпосередньо відбувається  перед очима, тобто ми виявляємо  присутність часу у свідомості. Зв‘язані між собою усвідомлення трансформації, усвідомлення примусової необхідності й усвідомлення часу вказують на появу у sapiens‘a нового складнішого ступеня свідомих знань, їх нової якості.

 

 Одночасно з реалістичним  усвідомленням трансформації віра  в те, що ця трансформація (нове  народження чи життя “двійника”), показує, що у сприймання реальності втручаються витвори уяви, у сприймання світу втручається міф. Відтепер такі уявлення будуть водночас і виступати продуктами людської долі, і визначати її.

 

 Тоді як гробниці сигналізують про наявність міфа і його силу, поховальні церемонії сповіщають про присутність і силу магії. “Справді, похорон, як вважає Морен, являє собою ритуал, який сприяє здійсненню переходу в інше життя належним чином, - тобто захищаючи живих від дратівної дії смерті (звідси, можливо, виникає і культ померлих) і від зв‘язаного з нею розкладу (звідки, можливо, виникає жалоба, яка ізолює близьких від покійника) ”. Так у sapiens’a складається цілий міфологічний апарат, мобілізований, аби дати відсіч смерті.

 

 Ритуали, які стосуються  смерті, одночасно й висловлюють  травму, що викликається ідеєю  знищення, й пом‘якшують, і заклинають  її. Похорон - у всіх відомих нам суспільствах sapiensiv – відображає одночасно і саму кризу, і подолання цієї кризи і з одного боку муки відчаю, з другого – втіху надії. Все, таким чином, підказує що смерть спостигає homosapiens’a як непоправна катастрофа, що віднині він буде носити в собі особливе занепокоєння, острах життєвою проблемою, яка обтяжує життя. Однаковою мірою все підказує, що людина ця не просто не просто відмовляється від смерті, вона спростовує її, переборює, розв‘язує у міфі і у магії.

 

 Та справді глибоким  і фундаментальним виявляється  не просте співіснування цих  двох свідомостей, а їх тривожне життя в єдиній двоїстій свідомості: хоча дві ці свідомості дуже по-різному комбінуються між собою у різних індивідів, у різних суспільствах (як і життя різною мірою насичене смертю), жодну з них не усуває до кінця інша, і все відбувається так, ніби людина щиро намагається сама себе обдурити, ніби вона – істерик, за давнім клінічним визначенням, який перетворює в об‘єктивні симптоми те, що йде від його суб‘єктивних тривог.

 

 Отже, між суб‘єктивним  і об‘єктивним баченням існує  розрив, який смерть перетворює  на справжню прірву, заповнювану міфами, ритуалами іншого життя, що врешті-решт здійснюють інтеграцію смерті. Sapiens, таким чином кладе початок дуалізму суб‘єкта і об‘єкта, їхньому нерозривному зв‘язку, а за разом – їхньому непереборному розриву, який пізніше у тисячі способів намагатимуться перебороти всі релігії й філософії. Людина вже, фактично, відмежовує свою долю від природного фатуму, переконуючи себе, що продовження життя підвладне природним законам подвоєння й метаморфози. Виходить, що в ній збагачена об‘єктивність інтерферує із збагаченою суб‘єктивністю, оскільки обидві вони відповідають прогресу індивідуальності.

Так, вторгнення смерті виявляється sapiens’a вторгненням одночасно істини і ілюзії, тривоги й упевненості, об‘єктивного знання й нової суб‘єктивності, а перш за все – їх амбівалентного зв‘язку. Воно сприяє подальшому розвитку індивідуальності й утворює новий антропологічний розрив.

 

 Як вже було сказано,  смерть постигає homo sapiens’a як непоправна  катастрофа, яка викликає в нього  особливі занепокоєння, страх.

 

 Існує тваринний неспокій, який пов‘язаний із пильністю  і продовжується за наявності  щонайменших ознак небезпеки.  Як вважає Морен:” Пильність у людини значно більш розвинена ніж у приматів, і власне людський неспокій меншою мірою пов‘язаний з безпосередньою небезпекою і більшою мірою – з появою свідомості, а отже, усвідомлення смерті”.

 

 Кошмар смерті у  всі епохи і завжди переслідував людей. Він породжував специфічне уявлення про трагізм життя. Кінець людського існування безповоротно ставить питання про смисл земного існування, про приналежність життя. Звичайно, проблема смерті відноситься до числа фундаментальних, торкається основ буття.

 

 В деякі епохи страх  смерті зовсім був відсутній:  люди знаходили в собі сили  протистояти погрозі фізичного  знищення. Античні греки, наприклад,  вчилися переборювати жах небуття  шляхом контрацепції духу. зусиллями животворної думки, виховували в собі презирство до смерті. Людей середньовіччя, навпаки, наступаюча смерть доводила до виснаження.

 

 Страх перед смертю  закладений у самій людській природі, в самій тайні життя. Але в конкретній епосі, через призму певних духовних цінностей цей страх набирає різних форм. Культура постійно відтворює життєві ситуації, з якими люди зустрічаються у всі часи. Йдеться про проблему любові, жертви, трагедії, героїзму, смерті.

 

 Кожна культура виробляє  певну систему цінностей, в  якій переосмислюються питання  життя і смерті. Вона творить  також певний комплекс образів  і символів, з допомогою яких  забезпечується психологічна рівновага індивідів.

 

 На думку психологів, така система починає складатися  в психіці людини вже в ранньому  віці. Образ, який виникає в  підсвідомості людини в зв‘язку з його народженням, коли плід відділяється від матері, пізніше трансформується в деякий праобраз жаху перед смертю. Індивід намагається уникнути цього жаху. Він намагається знайти способи увіковічення себе, постійно відчуваючи присутність смерті.

 

 Порівняння світових релігій, далеких культур, показує, що межу між життям і смертю люди сприймають по-різному. Рахують, наприклад, що між земним і загробним життям немає ніякої різниці, але вважають також, що така різниця є. Спробуємо продемонструвати це на прикладі різних культур.

 

 Багаточисленні і різнохарактерні уявлення про смерть, які склалися в світовій культурі, можна розділити по деяких признаках. Виділимо перш за все християнські та перед християнські погляди. Християнство визнавало кінцевість індивідуального існування. Масове воскресіння трактувалося ними як завершення земної історії.

 

 Історія людської цивілізації  містить хвилюючий літопис багаточисленних  намагань найдревніших культур  зберегти життя і уникнути  смерті. В багатьох культурах  вважалося, що кожен може певним  чином підготуватися до смерті, якщо він при цьому здобуде потрібні знання про процес вмирання.

 

 Освітня західна людина  в основному вважала віру в  свідоме життя після смерті, загробне існування душі виявом примітивного страху тих людей, які не мають наукових знань. Істинна романтизація смерті, яка являється викликом життя, розпочинається у найновішій західній філософії у Шопенгауера. Німецький філософ намагався створити єдиний погляд на долю тіла і душі. Життя в системі його роздумів оцінюється як дещо таке, якому краще було б зовсім не існувати. Земне існування, на його думку, - це певного роду промах і випадковість.

 

 Тварина, думав Шопенгауер, боїться смерті тільки без  свідомо, інстинктивно. Вона не може осягнути ясну картину фізичної гибелі. Людина ж не тільки розуміє наступаюче зникнення. Вона здібна по цій причині страждати. Реальне відчуття наступаючого зникнення тільки посилює її страждання. Ось чому, за Шопенгауером, щастя ні в якому випадку не може розглядатися як ціль людського буття.

 

 Проблемам смерті значну  увагу приділили і засновники  психоаналізу: Зиґмунд Фрейд та  Карл Юнг.

 

 З.Фрейд дійшов висновку, що в людини проявляється два основних потяги:

 

- потяг до життя, більш  менш ідентичний сексуальному  потягу;

 

- інстинкт смерті, який  має за ціль винищити життя.

 

 Він вважав, що інстинкт  смерті, сплавлений з сексуальною  енергією, може бути направлений  або проти самої людини, або  проти об‘єктів поза нею. При цьому він вважав, що інстинкт смерті біологічно закладений у всіх живих організмах і являється необхідною складовою життя взагалі.

В патріархальній, доперсоналістчній  культурі смерть не сприймалася як нечувана катастрофа. В традиційній  культурі християни знали про  циклічність усього буття. Традиції допомагали знайти психологічну опору  в природному процесі життя і смерті. Сільське кладовище було частиною загального устрою. Мертві залишалися серед живих.

 

 Люди також намагалися  розгадати таємницю іншого буття.  Древні знали, що людина, яка  померла може повернутися до  життя. Розповіді про це містяться  в міфологіях, релігійних текстах, історичних хроніках. Мистецтво і наука виходили із уявлення, що за межею смерті тіло стає бездиханним, зникає в біосфері. Разом з тим зникає і дух.

 

 В середині 70-х років західні вчені зробили вражаюче відкриття. Лікарі реаніматори зробили висновки, що люди, які повертаються до життя після клінічної смерті, мають деякий досвід. Вони здатні розповісти про те, що відбувалося в земному існуванні, після їх смерті, як розвивалися події в лікарняній палаті, на місті аварії, навколо смертного одра. Але разом з тим вони можуть розповісти про свою приналежність до таємниці якогось іншого буття. Інший світ, в який вони вступали, мав своїх жителів і загадковим чином був пов‘язаний з земним існуванням.

 

 Кожен з них в  критичний момент відчув повну  фізичну втому, а потім ледь  сприймав слова лікаря, який констатував  факт смерті. Потім в погасаючій  свідомості пацієнта виникав неприємний шум, різкий дзвін, незрозуміле дзижчання. Вмираючий відчував, що попав в якийсь довгий темний тунель, через який він понісся з неймовірною швидкістю. Через мить він відчув, що відділяється від свого тіла і бачить себе, як би зі сторони, причому може спостерігати ту ж ситуацію, тих же людей, які були поруч з ним в момент смерті.

 

 Далі людина помічала, що у неї є інше тіло, зовсім не схоже на попередню тілесну оболонку. Воно ніби-то має інші якості, але разом з тим служить новим “вмістилищем душі“. Потім виникають тіні родичів, друзів, близьких, які оточують новоявлену душу і намагаються допомогти їй освоїтися. Перед людиною виникає деяка світлоносна істота. Вона вступає з нею в телепатичний контакт. Перед мисленим взором покійного проходить вся панорама його життя. Народжуються окремі епізоди, які по велінню світлоносної істоти воскрешають минуле життя, як би відповідаючи на питання, чи вдалося виконати намічене. Але, досягнувши деякого бар‘єру, померлий помічає, що його час ще не настав, що він може вернутися на землю. Душа знову повертається в своє тіло. Це дає свої плоди істинна реанімація.

 

 В записаних сповідях  розповідалося про страшну роздвоєність  свідомості. “Покійник” бачив відразу дві грані буття, але при цьому не мав можливості вступати в контакт з живими .

 

 Більшість західних вчених не вважають слово “дума” метафорою, вони намагаються дати цьому поняттю природне пояснення. Згідно версіям багатьох вчених, кожна людина має три тіла, які в купі являють собою певний комплекс, цілісність. По-перше, це зовнішнє фізичне тіло, по-друге, патентно-ефірна субстанція і, по-третє, духовна сутність. Всі три тіла абсолютно реальні, але мають різну природу. Що ж відбувається з індивідом після смерті? Він звільнюється від своєї фізичної оболонки, але продовжує жити в ефірному тілі, поступово переселяючись в астральний світ.

 

 В “Державі” Платона  від імені старого чоловіка  говориться про те, як легко  втішатися над історіями про  страхи потойбічного світу, коли смерть здається далекою. Народжується думка, що ці історії дійсно правдиві. Тоді люди починають згадувати все зло, яке вони вчинили один одному.

 

 У Новий час у  європейській свідомості смерть набирає романтичності. Смерть – висновок земного буття. Це значить, що на смерть треба дивитися, як на головну ціль. Її тінь лежить на людському бутті. Чекання смерті, її передчуття – ось на що здібна розумна людина на відміну від тварини.

 

 Треба відмітити, що  східні культури на відміну  від західних зберегли в собі  віру в оригінальну силу космології, релігійних і філософських систем, в яких смерть не розглядається як абсолютне завершення існування. У всіх цих віруваннях смерть не ототожнюється з повним зникненням індивіда.

 

 У Гуревича П.С. мабуть  саме тому виникає ідея “реінкарнації”. Перш за все “реінкарнація”  і “метапсихоз” не синоніми. Реінкарнація вказує на перехід  душі з одного тіла в інше, вважаючи тим самим, що душа втілена, і що вона таким чином знаходиться у відведеному їй місті. Метапсихоз вказує скоріше на рух душі від одного тіла до іншого. Тим самим ці два поняття нероздільні і прекрасно доповнюють одне одного, послідовно вказуючи на пошук тілесного втілення, а саме на його завершення.