Людина і смерть

 

 “Свідомість є енергія, яка відрізняється від матерії, з якої зіткане фізичне тіло; свідомість – вище матерії”(6;94). Чи потрібно заперечувати ідею духовної енергії? Так, потрібно, бо без неї не доводиться говорити про метапсихоз. Було б не правильно погоджуватися з ідеєю реінкарнації, не приймаючи спочатку дуалістичний принцип незалежності душі.

Цей принцип представлений  в іудаїзмі (Каббала, Кінга) , в християнстві (у Оригена), у суфізмів в ісламі, в середніх віках у Джордано Бруно, якому був винесений смертний вирок, за свої реінкарнаційні ідеї.

 

 Можна помітити єдність  вірування, яке глибинно пов‘язує  Емпідокла і Шопенгауера. Ця  єдність виконується навколо  певного числа “догм”, які створюють  корпус реінкарнаційних доктрин.

 

 Перший фундаментальний  принцип доктрини торкається есхатологічного контексту: віра в переселення душ тягне за собою космологію нескінченних сектів.

 

 “Люба реінкарнація  є наслідком попередньої” (6;104). Але  ця теза умовна. В дійсності,  причинність, яка пов‘язує дві  послідовні інкарнації, може бути описана як в детерміністській, так і волюнтаристській ментальності. Одна течія викладає теорію так, ніби вибір тіла для переселення відбувається автоматично і у відповідності з якістю минулого життя. Хаотичне життя передбачає переселення душі в тіло тварини. Саме тієї, чиї повадки в найбільшій мірі співвідносяться з повадками, якими зловживав “попередній індивід”. Друга течія, навпаки, стверджує, що існує вільний вибір тіла душею як раз під час нового переміщення. Із вчення про переселення душ слідували суворі попередження про покаяння. Куди б не звернув увагу вічно переляканий індус, і на цьому і на іншому світі його чекала сувора кара. Кожна жива істота чекає звільнення. Для індуса його не існувало. Навіть смерть не гарантувала позбавлення від мук. Як наслідок, самогубство робилося навіть релігійною справою.

 

 Сумуючи за кожною істотою в смертну годину, людина, згідно древній містичній традиції, може втілитися в слідуючому житті в інший образ. Мислено зливаючись з безконечно дорогою істотою в мить земної смерті, вона за законами багаторазових відроджень стає схожою з коханою. Але це лише посилює трагічну сторону буття.

 

 Отже, в індійському  світосприйнятті земний і загробний світ розділені, але перевага надається не життю, а смерті.

 

 В кабалістичній традиції євреї розвивали вчення про переселення душ. В усній передачі релігійних заповідей мова йшла про те, що душа Адама перейшла в Давида, а потім “ надихається” в Месію , а саме в посланника Господнього. Душа може прийняти тілесну оболонку тварини, перетворитися в листя дерев і навіть каміння. При цьому в давньоєврейській традиції людина трактується не тільки як природна, а і як надприродна істота, яка знаходиться в живому контакті з Богом. Виникає і нова інтерпретація смерті. Іудеї втішали себе чеканням царства свободи і справедливості, до якого повинне прийти людство.

 

 В давньокитайській  свідомості факт смерті оцінювався як дещо, що не має глибокого побутового значення. Інакше кажучи, якщо людина вмирає, ніякої трагедії в цьому немає. Вона все рівно залишається серед живих, але вже як вмерла. Тут так, як і там. Мертвий йде від живих умовно, в якомусь обмеженому смислі. Він нас не покидає. Світ увесь заселений “живими мерцями”. Вони перейшли в інший стан, але не відішли в інший світ. Ось чому в цій культурі символіка носила земний характер.

 

 Не розділяли земний  і потойбічний світ і єгиптяни. Але вони, скоріше, підкреслювали схожість загробного світу з справжнім – там так, як і тут. Смерть рахувалася прелюдією до загробного життя. Єгиптяни покладали надію на нетлінність тіла тієї людини, влада якої була непорушною при житті. Тілесність, за їх уявленням, залишалася незмінною.

 

 В історії людства  дві культури знайшли особливий  інтерес до смерті і процесу  вмирання: єгиптяни і тібетці.  Тоді розділяли глибоку віру  в те, що свідомість продовжує жити після фізичної смерті. Вони пропонували добре розроблені ритуали які дозволяли як можна легше перейти в новий стан, креслили важкі схеми, в яких відроджували подорожі душі.

 

 Отже, в древньокитайській  та древньоєгипетській культурах  життя і смерть в певній  мірі рівні. Тут немає і натяку на те, що життя – благо,

 

 а смерть – зло.  Обидва світи рівноцінні, хоча і розділені деякою межею.

 

 Інакше оцінюється  ця проблема в індійській релігійній свідомості. Згідно

 

 буддизму всі істоти беруть свій початок в Брахмані, без особливому

 

 абсолютному началі, з  якого виникає світ. Брахман лежить в основі всього існуючого. Все в кінцевому рахунку повинно вернутися до нього. Тому смерть лише перехід від нижчої ступені до вищої, яка продовжується з тих пір, поки дух не досягне такої степені чистоти і вдосконалення, щоб ввійти в світову душу, до чого прагне все існуюче на Землі. Світова душа – це відображення всього буття, світовий дух – активне начало душі.

 

 На відміну від християнства, де відпущення гріхів, досягнення вічного блаженства пов‘язували з божественним милосердям, раніше вважали, що тільки сама людина може спокутувати свої гріхи, тільки своїми силами може добитися прощення. Тіло для індусів завжди презрене і повинне бути спалене зразу ж після смерті. Безсмертна душа перейде в нове тіло, і цей процес буде повторятися і повторятися, поки душу не щезне і не зіллється з душею вселенською.

Тільки людська воля може відректися від життя, відректися від  нього. Такої поетизації смерті не було в жодній культурі. Ні один народ  не рахував смерть благом і не намагався  перекреслити життя. Навіть прибічники Будди не відмовлялися від життя, повного зла і насильства.

 

 не дивлячись на  те. що життя може бути порожнім і беззмістовним, хтось сказав: “ Те, що вмер, не доказує того, що жив”. Сама по собі смерть як наслідок насильства, нещасного випадку, п‘янства виступає символом жорстокості, примітивізму. Але і тут смерть пересікає якщо не істинний зміст, то потенцію такого змісту, надію на його створення, спрямовується в майбутнє в силу надії і віри. А надія і віра явно чи не явно містять в собі моральний зміст, так як звернені в найкраще майбутнє. Коли проекції в майбутнє пересікаються, наступає кінець, життя втрачає зміст.

 

 Відсутність, ліквідація  змісту, атрофія здібності творити  людський зміст значать абсурд. Ми спостерігаємо наростання абсурду в сучасному світі – наростання беззмістовності людського життя і діяльності, беззмістовності, яка вінчає їх смерть. Ось образи абсурду: квітучі яблуневі сади в Чорнобилі, вражені радіацією. Замість трагічного апофеозу життя смерть стає банальністю, простим перетворенням в труп, зникненням.

 

 Але ніхто, крім нас  самих, не в силах надати  нашому життю істинний зміст.  це досягається тільки нашими  творчими актами, напруженням духовних  сил, відповідальністю перед собою  і людством, так як усякий істинний  людський зміст повинен бути вселюдським . І це повинно заповнюватися всім нашим життям, а значить і смертю.

 

 Сучасна культура стоїть  на порозі грандіозних відкриттів, пов‘язаних з таємницями буття  і смерті. Величезний етнографічний,  філософський матеріал, який накопичений  вченими , дозволяє значно розширити рамки обговорення теми. Треба об‘єднати зусилля спеціалістів різних профілів для осмислення тих загадок, які поставлені сучасною наукою.

 

 Я вважаю, що особливої  уваги потребує тема перевтілення  душ. Релігійна література дає масу повідомлень про потойбічний світ. І саме маючи таку інформацію , треба більшу увагу приділити саме таким важливим питанням : куди зникає душа після смерті? Чи може душа переходити від одного тіла до іншого? Чи мають тварини та рослини душі? Людина поневолі задає собі такі питання, але не завжди находить відповіді на них. Ця тема широко розглядалася в східних релігіях . Раціоналістична західна культура перейняла ідею реінкарнації. Цьому питанню приділяють увагу деякі філософи, але це тільки паростки. початки великих відкриттів.

 

 У своїй кваліфікаційній роботі я розглянула еволюційну тему смерті і хочу порекомендувати розглянути її саме в психологічному аспекті, на перехресті психології та історії.

 

 В період швидкого  розвитку матеріалістичної науки  древні вірування і концепції  екзотичних релігій рахувались наївними і абсурдними.

 

 Тільки тепер ми  знову бачимо, міфологія і концепції  Бога, раю і пекла мають відношення  не до фізичних істот, а до  психологічних реалій змішаного  стану свідомості. Для повного осмислення природи людини необхідно признавати їх існування і вивчати їх. Керівну роль в цьому дослідженні можуть мати традиційні уявлення про потойбічне життя.

 

 В наш час смерть  видається чимось брудним. Вік гігієни та медикалізації ізолює смерть в лікарні.

 

 Звідси – незрозумілий  страх, що є страхом смерті, який переслідує людину протягом  життя. Звідси – розгубленість  від існування того, що за суспільними  нормами не існує – смерті – і повної неготовності до її приходу. Звідси – самотність людини в житті, як відгук її самотності в момент смерті. Звідси, нарешті, втрата сенсу життя і піднесення самого життя над його сенсом. Все – від страху смерті.

 

 Не можна безкарно  викреслювати те, чим кінчається  процес життя і починається його осягнення. Не можна перетворити єдино неповторне життя на кошмар очікування чогось невимовно жахливого, чи марну спробу втекти від того, від чого не втечеш, посиливши жах самотності: “Протягом усього того нелегкого життя, крізь роки, що ще не настали, із глибини майбутнього летів мені на зустріч похмурий подих і зрівнював усе на своєму шляху…” (А. Каню).

 

 Знаком смерті відмічено  все життя людини. Як це не дивно, знак смерті – знак життя.

 

 На мою думку, щоб  відштовхнути від себе цей  жах смерті, людина повинна сприймати її не як повне знищення особи, а як перехід від одного життя до іншого. Людина повинна повернутися в минуле, в той період, який Ар‘єс назвав “смерть приручена”, тому що саме смерть не повинна лякати людину. Потрібно вірити також в перевтілення душі. І саме за цими віруваннями, який спосіб життя людина вела, в таку тварину чи іншу істоту її душа перевтілиться. Якщо вона вела себе як свиня, то й стане в іншому житті свинею. Людина повинна вести себе так, щоб залишитись людиною. Треба прагнути до кращого. Можливо, ми змогли б знищити такім чином некрофільність та жорстокість сучасної культури.

 

 Список використаної  літератури:

 

1.Арьес Ф. Человек перед  лицом смерти. – М., 1992.

2.Левин С. Кто умирает?  – К., 1996.

 

3.Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязаностях. –  М., 1974.