Державне регулювання природоохоронної діяльності

 

 

ПЛАН

Вступ

1. Сутність природного середовища як об’єкта державного регулювання.
2. Національний рівень державного регулювання охорони природи і природокористування
3. Регіональний рівень  охорони природи і природокористування

Висновки 

ВСТУП

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних  ресурсів, забезпечення екологічної  безпеки життєдіяльності людини — обов’язкова умова сталого  економічного та соціального розвитку країни.

З цією метою  вона проводить екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої й неживої природи навколишнього середовища, на захист життя та здоров’я населення від негативного впливу, забруднення навколишнього природного середовища, на досягнення гармонічної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання й відтворення природних ресурсів.

Держава правовими важелями регулює відносини в галузі охорони, використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання й ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.

 

 

1. Сутність природного середовища як об’єкта державного регулювання

Природне  середовище - всі живі та неживі об'єкти, що природно існують на Землі або в деякій її частині (наприклад, навколишнє середовище країни).

Коли  говорять про захист довкілля, мають  на увазі збереження сприятливого середовища для існування живих істот  у всій повноті біологічного різноманіття. Діяльність людини не має призводити до критичного порушення біологічного світу, бо в цьому середовищі вона повинна житии.

Саме  тому природне середовище є об’єктом державного регулювання країни. Суть державного регулювання охорони навколишнього середовища визначається екологічною політикою держави. Вона має бути спрямована на перебудову відносин у системі "людина — суспільство — навколишнє середовище" з метою підтримання та створення сприятливих екологічних умов для проживання населення, забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

Державне  регулювання цієї сфери має забезпечувати  з боку держави систему гарантій екологічної безпеки, певною мірою  впорядковувати систему управління в галузі природокористування, закладати  підвалини гармонійного узгодження екологічних інтересів суспільства  з інтересами його економічного розвитку.

Одним з основних шляхів спільного розв'язання соціально-економічних  та екологічних проблем є чітке  функціонування механізму охорони  довкілля і раціоналізації природокористування. В Україні існує система органів управління в галузі охорони навколишнього середовища — це юридично самостійні державні, самоврядні й громадські інституції, уповноважені здійснювати організаційно-розпорядчі, координаційні, консультативні, організаційно-експертні, контрольні та інші функції в галузі забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища.

До системи органів  управління в галузі охорони навколишнього  середовища належать:

I. Органи загального  державного управління

1. Органи центральної державної виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Постійна урядова комісія з питань техногенної екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій, Рада національної безпеки України).
2. Органи державної виконавчої влади Автономної Республіки Крим:
3. Органи місцевої виконавчої влади:

II. Органи спеціального  державного управління

1. Органи надвідомчого управління і контролю в галузі екології (Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство охорони здоров’я України).

2. Органи спеціального поресурсного управління: (Державний комітет природних ресурсів України, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству, Міністерство праці та соціальної політики України, Державний комітет лісового господарства України).

3. Органи спеціалізованого функціонального управління (Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; Міністерство внутрішніх справ України).

4. Органи спеціалізованого галузевого управління (Міністерство палива та енергетики України).

III. Органи місцевого  самоврядування.

IV. Органи громадського  управління.

Екологічне регулювання  в Україні здійснюється через  відповідні нормативно-правові акти. Упродовж 1991—1995 рр. ухвалено низку екологічних законів. Одним з основних нормативних актів є Закон України «Про охорону навколишнього середовища» (1991 р.). Закон визначає засади та рамки діяльності щодо захисту довкілля, передбачає реалізацію державних екологічних програм, стверджує право власності на природні ресурси. Законом визначено такі цілі: регулювання захисту довкілля, використання природних ресурсів і підтримання екологічної безпеки; запобігання можливій шкоді довкіллю від економічної та іншої діяльності; збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи і т. д. Іншими нормативно-правовими актами у цій сфері є: Земельний кодекс України (1992 р.), Закони України «Про природно-заповідний фонд» (1992 р.), «Про охорону атмосферного повітря» (1992 р.), Лісовий кодекс України (1994 р.), Кодекс України про надра (1994 р.), Закони України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995 р.), «Про екологічну експертизу» (1995 р.), Водний кодекс України (1995 р.), Закони України «Про утилізацію радіоактивних відходів» (1995 р.) та ін.

Верховною Радою України ратифіковано значну кількість міжнародних екологічних  угод. Ці угоди стосуються не лише глобальних питань захисту довкілля, а й питань захисту і збереження біологічного та генетичного різноманіття та природних  екосистем.

Одним із напрямів економічної політики природокористування  є роздержавлення і приватизація природного сектору, де матеріальним об'єктом  права власності постає земля. Однак  поки що процес приватизації гальмується  невизначеністю фінансових відносин щодо використання природного простору як сфери життя, розселення та розміщення виробничого потенціалу, тобто його використання у побутових та господарських  цілях.

Для запобігання  шкоді навколишньому середовищу, а також нераціональному використанню природних ресурсів в Україні  застосовуються такі екологічні процедури: екологічна експертиза, екологічний  моніторинг та екологічна інспекція.

 

 

 

2. Національний рівень державного регулювання охорони природи і природокористування

За всіма експертними оцінками, природоресурсний потенціал України, у структурі якого переважають  земельні й мінеральні ресурси, оцінюється як один з найбільших у світі. Розумно  скористатися цим потенціалом в  інтересах добробуту української  людини – одне з найголовніших  наших завдань. Проте сучасна  концепція розвитку України, закладена  в програмі «Україна – 2011», нерідко базується на старих принципах, виходячи з яких основні оцінні поняття й критерії складаються практично без урахування екологічного імперативу. Природа України і досі розглядається просто як ресурс, як спосіб розвитку продуктивних дій, коли принцип максимальної користі становить норму поводження міністерств, відомств, бізнесових структур і т. д.

До основних функцій держави  у сфері природоохоронної діяльності на національному рівні можна  віднести:

розроблення методологічного, нормативно-методичного  та правового забезпечення; проведення державної екологічної експертизи та її виконання на національному рівні; створення економічного механізму природокористування; регулювання використання природних ресурсів і запобігання забрудненню навколишнього середовища; державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій; визначення нормативів якісного стану природних ресурсів; формування та використання державних позабюджетних фондів охорони навколишнього середовища; регулювання використання ресурсів державного значення; державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства, зокрема, ядерної та радіаційної безпеки;

організація взаємодії з іншими міністерствами та відомствами стосовно виконання  вимог природоохоронного законодавства; здійснення єдиної науково-технічної політики щодо охорони та раціонального використання природних ресурсів; реалізація державної політики щодо збереження біорізноманіття; забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки України; реалізація міжнародних угод та виконання Україною взятих на себе в межах цих угод зобов'язань і підтримка міждержавних відносин у природоохоронній сфері; запровадження єдиної державної політики та забезпечення процесу прийняття державних рішень екологічною інформацією (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, введення обліку забруднень, прогнозування); екологічна освіта та виховання населення.

Органами  регулювання відносин у сфері  природокористування на національному рівні є Верховна Рада України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України та уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки, Міністерство економіки України, Міністерство України у справах науки та технологій, Держкомстат, Державний комітет зі стандартизації, метрології та сертифікації, Державний комітет з гідрометеорології, Держкомводгосп, Мінлісгосп, Державний комітет з геології та використання надр, Держкомзем, Мінрибгосп, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство юстиції України.

Державні  органи з охорони природи є  замовником і координатором під час розробки та запровадження державних екологічних програм. На Міністерство охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки України покладаються функції збереження і відтворення природних ресурсів, а також гарантування екологічної безпеки. Зазначеному Міністерству надається спеціальний статус щодо суміжних міністерств, який законодавче закріплює контрольно-інспекційні функції з екологічної безпеки. При Міністерстві створено Технічний комітет зі стандартизації, який функціонує під методичним керівництвом Держстандарту України.

Забезпечення  системи вимог до природокористувачів  передбачає такі основні завдання:

• створення єдиної системи стандартів для охорони навколишнього природного середовища та визначення можливості впровадження міжнародних стандартів якості довкілля;
• розроблення концепції екологічного нормування;
• визначення об'єктів нормування та їх пріоритетності;
• розроблення Програми впровадження екологічних нормативів;
• участь у міжнародному співробітництві з питань екологічного нормування;
• створення інформаційних баз та екологічного нормування в галузі охорони довкілля.

На національному  рівні укладаються угоди щодо законодавчого забезпечення охорони навколишнього середовища, розроблення та впровадження екологоекономічних норм і нормативів, організаційного та економічного механізмів природокористування, виділення бюджетних коштів на природоохоронні цілі, прийняття та фінансування державних екологічних програм, надання природокористувачам пільг і створення системи обмежень у використанні природноресурсного потенціалу і т. ін.

В 1998 році Україна розробила Національну  стратегію щодо захисту навколишнього  середовища, яка охоплює період з 1998 по 2008 рік. В 2003 році до неї були внесені  поправки і вона стала основою  розвитку секторальних програм з  ключових проблем навколишнього  середовища, до яких відносяться - безпека  довкілля (включно з ядерною енергетикою), питна вода і спорудження та реконструкція  систем водозабезпечення, запобігання  забрудненню Чорного моря, екологічно раціональне управління природними ресурсами, екологічні технології, а  також захист біологічного та ландшафтного різноманіття. Ця Стратегія зараз  переглядається.

У 2011 році було видано розпорядження Кабінету Міністрів України про затвердження Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища України на 2011 - 2015 роки. У плані окреслені ключові цілі державного регулювання природи та природокористування на національному рівні:

підвищення  рівня суспільної екологічної свідомості; поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки; захист від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру; розроблення до 2015 року плану заходів щодо обмеження поширення радіонуклідів із зони відчуження Чорнобильської АЕС; здійснення контролю за ввезенням на територію України генетично модифікованих організмів та запобігання їх неконтрольованому розповсюдженню та удосконалення до 2015 року дозвільної системи у сфері поводження з генетично модифікованими організмами, в тому числі щодо їх транскордонних переміщень, та забезпечення координації генетично-інженерної діяльності; досягнення безпечного для здоров’я людини стану навколишнього природного середовища; інтеграція екологічної політики; підготовка та схвалення в 2012 році проекту 10-річних рамок політики сталого споживання та виробництва (ССВ) згідно Йоганнесбурзькому Плану впровадження сталого розвитку (2002), розроблення та впровадження проекту Стратегії та національного плану дій до 2015 року; припинення втрат біологічного та ландшафтного різноманіття і формування екологічної мережі; забезпечення збалансованого використання природних ресурсів.