Економічні теорії національної економіки

 

Серед вітчизняних  науковців внесок у розвиток неокласичної теорії функціонування національної економіки  зробили такі вчені та економісти: економіст Василь Каразін (1773-1842), який обґрунтував вплив монетарного та фіскального інструментарію на розвиток промисловості; Тихін Степанов (1795-1847), який обґрунтував макроекономічні аспекти формування національного доходу; Іван Вернадський (1821-1884), який пояснив природу конкурентного розвитку в площині законів сталого розвитку; Микола Бунге (1823-1895), який обґрунтував доцільність реалізації важелів грошово-кредитної, фіскальної політки, протекціоністської зовнішньої політики в стимулюванні розвитку економіки; Володимир Навроцький (1847-1882), який дослідив соціальні питання функціонування національної економіки, причини та напрями трудової міграції; Сергій Подолинський (1850- 1891), який одним із перших серед вітчизняних дослідників порушив питання енергозбереження, актуалізувавши вектор науково-технічного прогресу ("закон Полонинського"); Михайло Ту-ган-Барановський (1865-1919), який розвинув теорії кооперації, грошового обігу, економічних криз, кон'юнктурну теорію грошей1.

 

Не менш важливу роль у формуванні економічної  теорії національної економіки відіграла  марксистська теорія, відображаючи моделі простого та розширеного відтворення  валового суспільного продукту. К. Маркс (1818-1883) довів нежиттєздатність теорій вільної ринкової економіки. Зокрема, в другому томі "Капіталу" (1885 р.), у розділі "Процес обігу капіталу'*, Маркс показує неможливість кругообігу суспільного продукту в умовах капіталізму, за якого перебіг безперервного циклу порушується і система призводить себе до самознищення2.

 

Вперше питання виваженого макроекономічного  регулювання поставив ДжМ. Кейнс (1883-1946) у праці "Загальна теорія зайнятості, відсотка, грошей"3. Це було наслідком подій, якими супроводжувалася Велика депресія: масового безробіття, банкрутств, які спричинили монополістичні тенденції в розвитку конкуренції. Регулюючий вплив держави у теорії Кейнса був закріплений за системою опосередкованих методів впливу - інструментів грошово-кредитної та бюджетної політики. Для забезпечення сталого економічного розвитку держава, на думку Кейнса, покликана підтримувати політику ефективного сукупного попиту, який забезпечить зростання інвестицій в економіку, а отже, відіграє вирішальну роль у визначенні рівня зайнятості.

 

Прихильники Дж.М. Кейнса виступали  за активізацію процесів перерозподілу  національного доходу, збільшення соціальних виплат, за антикризове та антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили глибину і гостроту економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві.

 

Неоліберальна економічна теорія в  системі теорій функціонування національної економіки захищає ідеї соціального  ринкового господарства та необхідності підтримки загальнолюдських цінностей. Один з найвідоміших представників цього напряму Л. Ерхард у книзі "Добробут для всіх" (1956 р.)1 узагальнив наслідки економічної реформи у повоєнній Німеччині, яка зводилася до формування соціального ринкового господарства. При цьому держава має встановити правила для учасників ринку стосовно забезпечення соціальних індикаторів, але безпосередньої участі в їх підтримці брати не повинна.

 

Характеризуючи теорії функціонування національної економіки, особливу увагу  слід зосередити на теорії монетаризму, в якій грошову масу розглядають як вирішальний фактор економічного розвитку, а грошово-кредитну політику - як найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього ринку* Основні мо-нетаристські положення відображені у фундаментальній праці М. Фрідменаі А. Шварца "Монетарна історія США. 1867-1960". Відповідно до них: 1) економіка є саморегулівною; 2) причиною криз є нестача грошової маси; 3) приріст грошової маси на 1- 2 % має випереджати зростання обсягів виробництва, контроль за грошовою масою має стати єдиною економічною функцією держави; 4) соціальні програми мають бути скорочені до мінімуму.

 

Домінуючу роль серед економічних  теорій, які пояснюють функціонування національної економіки, слід відвести інституціоналізм, який виник наприкінці XIX - у першій половині XX ст. у США внаслідок необхідності протидії пануванню монополій у ринковій економіці. Його засновниками стали Торстейн Веблен, Вільям Гамільтон, Джон Р. Коммонс, Уеслі Клер Міт-челл, Дж.К. Гелбрейт, Уолт Ростоу, Джон А. Гобсон, Джон Ва-йолет Робінсон, Франсуа Перру, Йозеф Шумпетер, Ян Тінбер-ген та ін. Рушійними силами економічного розвитку, за цією теорією, є соціальні, політичні, економічні, культурні інститути, або інституції.

 

У побудові моделей функціонування економічних систем найбільшого поширення набула теорія неокласичного синтезу, яка поєднує ідеї кейнсіанства з неокласичною теорією. Засновник цього напряму, відомий американський економіст, Нобелівський лауреат 77ол Семуелсон обґрунтував необхідність стимулювання ефективного попиту та забезпечення динамічного розвитку національної економіки за допомогою монетарного, фіскального інструментарію.

 

У сучасних умовах найбільшого поширення  в управлінні національною економікою набули ліберально-монетарна та інсти-туціональна  теорії. Якщо монетарна теорія розглядає можливості стимулювання інвестиційної активності, прогнозування інфляційних коливань, стимулювання міжнародного переливання капіталу, то інституціональна - обґрунтовує необхідність розширення державного сектору економіки та збільшення ролі системи національного планування. У рамках інституційного напряму широко застосовуються теорії: прав власності (Р. Коуз, США), яка досліджує процеси макроструктурних зрушень; економічної організації, яка пояснює особливості функціонування суб'єктів господарювання з позицій зменшення трансакційних витрат (О. Вільямс, США; Б. Ханоєм, Швеція); суспільного вибору (Д. Бьюкенен, США), яка досліджує взаємодію політичних та економічних явищ у контексті їх впливу на розвиток суспільства; стохастичної інтерпретації розвитку економіки для аналізу економічної динаміки.

 

 

 

Особливості формування та розвитку національної економіки України

 

1. Історія формування національно  економіки України.

 

2. Проблеми формування системи  господарювання в незалежній  Україні.

1. Історія формування національної  економіки України

 

Національна господарська система  України пройшла в своєму розвитку ті самі стадії, що й інші економічні системи: виникнення, формоутворення (формування власних засад відтворення) та розвитку. На останній сходинці українська економіка перебуває й до цього часу. Проте названі стадії були різними за тривалістю і темпами переходу з одного стану системи в інший.

 

Стадія виникнення національної економіки  України бере свій початок з часів  Київської Русі (феодальний лад). Саме в цей період іде активне формування української нації з її характерними ознаками та способами економічного буття. Руські князі значну увагу приділяли формуванню єдиної національної господарської системи держави. Наприклад, за часів князювання Ольги було встановлено чіткі терміни і форми збирання данини, визначено основні види державних податків, території їх збирання та призначено спеціальні адміністрації для означених цілей.

 

За часів князя Святослава Київська Русь прославилася на всю Європу як могутня військова та економічна держава. У цей період іде активний розподіл і територіальне визначення кордонів держави, розширюються масштаби зовнішньої торгівлі, визначаються пріоритетні напрями геополітичної стратегії тощо.

 

Займалися русичі в основному землеробством, скотарством та величезним розмаїттям промислів і ремесел, зокрема бортництвом, кожум'яцтвом, ювелірною справою, ливарством та ін. Руські ремісничі вироби дорого цінилися у світі, торгові шляхи з Русі розходилися по всьому світу, тут проходив величезний торговельний шлях "із варяг у греки". До князювання Володимира Великого Русь не мала власної монети, використовувалися візантійські, німецькі, польські гроші. А з князюванням Володимира Київська держава починає чеканити власну монету - гривню, що визначає появу власної грошової системи.

 

За правління Ярослава Мудрого  активізувалися зовнішні зв'язки з  наймогутнішими країнами Європи, що було викликано політичними та економічними вигодами для Русі. Князь велику увагу приділяє освіті, застосуванню знань для розбудови держави, розробляє принципи мудрого управління та регулювання соціально-економічних процесів у державі ("Руська правда").

 

Після смерті Ярослава Мудрого розпочинається період занепаду національної господарської  системи Русі, що було викликано міжусобними війнами його нащадків за політичну та економічну владу в державі. Міжусобна боротьба зробила Київську Русь вразливою і призвела до того, що українські землі майже до кінця XX ст. перебували в колоніальній залежності від інших держав.

 

Так, перебуваючи територіально, політично  та соціально-економічно залежною від  Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Московщини, Україна мала незначні права у формуванні власної  стратегії соціально-економічного розвитку.

 

На досить короткий період частина українських земель виборола право на політичну та економічну самостійність - період Запорізької Січі та гетьманства. Проте влада гетьманів за привілеї та політичну й економічну владу звела нанівець усі спроби вибороти незалежність.

 

Зруйнуванням Січі, скасуванням  гетьманства, запровадженням губернського устрою було обмежено національну та культурну самостійність України. Розпочався процес приєднання українських  земель до Російської імперії та Польської  держави, що призвело до національної, релігійної, економічної та соціальної залежності України від інших держав.

 

Проте російський та польський наступ на українську державність наштовхнувся на жорсткий опір у вигляді селянських повстань, діяльності масонських лож, створення декабристських угруповань, опору інтелігенції шляхом заснування кооперативного руху, "ходіння в народ", створення Просвіт і т. ін. Це була свого роду спроба відстояти та інституційно закріпити права на власну самобутність та шлях розвитку нації.

 

Повна втрата економічної та політичної незалежності України розпочалась у 1918 р. У цей період у Радянській Росії відбувається перехід до формування соціалізму швидкими темпами - політика воєнного комунізму. Його основними принципами та цілями були:

 

o повна націоналізація виробництва;

 

o зрівняння усього населення  країни в доходах та загальне  нівелювання народу;

 

o формування системи свідомого  регулювання економічних процесів, щоб забезпечити стале економічне  зростання;

 

o усунення ринку та конкуренції,  повернення до бартерних відносин;

 

o тотальне одержавлення власності;

 

o перехід до продрозкладки в  сільському господарстві;

 

o централізована координація ресурсів, що мало сприяти їхньому раціональнішому  використанню й розподілу тощо.

 

Проте вже на початку 20-х років XX ст. стало зрозуміло, що політика воєнного комунізму ще більше прискорює назрівання економічної кризи та веде до активізації процесів соціальної напруженості в суспільстві.

 

Альтернативою воєнному комунізму  стала нова економічна політика (НЕП). її суть полягала в тому, щоб підвищити стимули селян та найманих робітників до ефективнішої діяльності та зменшення соціального напруження в суспільстві шляхом плюралізації відносин власності та матеріального стимулювання, сфер діяльності, організаційно-правових форм господарювання, формування великих підприємницьких структур у формі трестів та на їхній основі - синдикатів, заміни продрозкладки продподатком, активізації товарно-грошових відносин та стабілізаційної монетарної політики тощо. Тобто період НЕПу - це спроба переходу до формування відкритої економічної системи Радянської Росії та демократизації економічних відносин (спроба повернутися до зачатків ринкової економіки). Політика НЕПу в своєму первісному вигляді проіснувала приблизно шість років і спромоглася вивести країну на довоєнний рівень розвитку національної економіки.

 

Подальший розвиток господарської  системи СРСР відбувався під впливом  політичних подій та ідеології, що була започаткована політикою воєнного комунізму. Але ці процеси відбувалися  в більш завуальованій та згладженій формі.

 

За часів СРСР Україна мала де-юре  досить значну економічну самостійність, що визначалася законодавчо Конституцією СРСР.

 

Проте де-факто її економічні права  і можливості були вплетеними в загальносоюзну стратегію економічного розвитку. Господарський комплекс СРСР являв собою складну, багаторівневу, ієрархічну і жорстко контрольовану закриту систему. Вона була побудована таким чином, щоб окремі її підсистеми (економіки співдружності радянських республік) не могли існувати самостійно без керівного центра. Тобто якщо в одній підсистемі видобували певний ресурс, то його обробляли й виготовляли з нього готовий продукт в інших підсистемах. Нерідко така політика щодо розміщення одиниць господарського комплексу держави була непродуманою та малоефективною, проте її дієвість полягала зовсім не в досягненні високих показників економічної ефективності, а в забезпеченні ідеології єдиної могутньої держави - СРСР та в утриманні таким чином під контролем її складових.

 

З метою "більш ефективного та дієвого" регулювання економіки було запропоновано повернутись до директивного планування та прогнозування розвитку національної економіки СРСР. Ринкові механізми функціонування ринку - ціна, попит і пропозиція - були замінені на суб'єктивно сформовану систему загальнодержавних планів. Така система державних планів охоплювала усю господарську систему, підкоряючи її тотальному контролю з боку владних політичних сил. В результаті такої політики владної верхівки в країні спостерігалися диспропорції між галузями народного господарства, був дефіцит одних і профіцит інших товарів. Формування попиту на товари також набувало директивного характеру, деформуючи структуру людської свідомості й поведінки, ще більше розриваючи ринкові взаємозв'язки в господарській системі країни. Проте сама система директивного планування вражала своєю єдністю, спрямованістю до досягнення єдиної мети, структурованістю та внутрішньою узгодженістю.

 

Ринкових відносин на мікро- та мезорівнях радянської економіки не було, натомість  існували державні плани й директиви. Відбувалася зрівнялівка в доходах різних соціальних верств населення, що в сукупності вело до зниження мотивації праці останніх.

 

Щоб спростити механізми управління й контролю за господарською системою СРСР, а також утримати важелі економічної влади в руках політичної еліти, було повністю скасовано приватну власність. Хоча деякі підприємства юридично були оформлені як акціонерні товариства, кооперативи чи інші об'єднання, фактично вони все ж були державною ("загальнонародною" чи "суспільною") власністю.