Економічний глобалізм: його сутність і особливості

Одним з найбільш розвинених елементів загального глобалізаційного процесу є економічна глобалізація, яка внесла низку корективів у загальну концепцію, зокрема, економічного зростання держав. На сьогодні остання не може бути ефективним без інвестиційних вливань в економіку, особливо у перехідну. Еволюція глобалізації світової економіки пройшла декілька етапів: експорт, ліцензування, спільне підприємництво, прямі інвестиції, фінансові інвестиції       (рис. 1.1).

Рис.1 Процес економічної глобалізації [2, c.116]

 Аналіз процесу глобалізації ґрунтується на усвідомленні того, що в нинішніх умовах окреслюється прогрес поділу праці у світовому масштабі, що вже досягнув достатньо високого рівня. Це проявилося у посиленні конкуренції на товарних ринках, яка стимулює міжнародний торговий обмін завдяки здійсненню політики лібералізації торгівлі. Водночас важливого значення набуває конкуренція за рухомі чинники виробництва. Зокрема, зростає міжнародна конкурен­ція за приватний страховий капітал, внутрішні інвестиції тощо. До того ж, мікроелектронна революція зумовлює постійне зниження витрат на інформацію та трансакції, що знову ж таки сприяє підвищеній мобільності капіталу та посиленому трансферту технологій. Зрештою, виникають можливості для членування виробничих процесів і пере­несення певної стадії виробництва до інших країн, де ви­явилися порівняно кращі умови.

2.     Цінності глобалізму

Цінностями глобалізму виступають універсальності в організації соціального простору, принципи демократичного правління, свобода (в тому рахунку і світоглядна свобода), та права людини, глобальна держава, глобальний вільний ринок, інтеграція.

Позитивним моментом в цінностях глобалізму є установка щодо полегшення доступу країн до глобального передового досвіду та ресурсів, створення більш сприятливих умов для зростання добробуту країн та людей, реалізації ними їхніх сутнісних сил. Але глобалізму як принцип побудови нової соціальності є також погрозою для звичного образу життя певного кола людей, їх матеріального становища та соціокультурного оточення, він пропонує один варіант розвитку і послабляє національну культуру.

Взаємовідносини «Схід-Захід» і «Північ-Південь» глобалізму розглядає з точки зору домінування цінностей Заходу та Півночі. Для збереження локальних культур у світовій спільноті і зменшення натиску руху антиглобалізму, глобалізму повинен враховувати принципи мультикультурної демократії, яка може забезпечити ефективний механізм доступу до влади різних культурних груп та не допустить ігнорування інтересів меншин та впливу на соціальні процеси різноманітних етногеографічних чинників.[11, c.19]

Щодо України, то на сучасному етапі вона знаходиться на периферії глобалізаційних процесів, але інтеграція України у глобальний простір є безальтернативною. Перспективи для України залежатимуть від її змоги знайти новий національний шлях, нову модель розвитку – модель глобального інтегрування. Розвиток української спільноти історично відбувався під перехресним впливом західної та східної цивілізації, що виявляється у структурі матеріальної і духовної культури України. Це обумовлює основні напрямки її сучасного цивілізаційного вибору, які полягають у: 1) інтеграції України в світові структури; 2) тісних культурних і економічних зв’язках з Росією; 3) поглибленні співробітництва з державами-сусідами. 

3. Вплив «глобалізму» на міжнародні відносини країн

Термін "глобалізм" епізодично застосовувався впродовж багатьох десятиліть, проте лише на початку 80-х рр. він став фігурувати як базовий елемент різних концептуальних побудов. Серед багатьох визначень дефініцій цього явища найбільш вдалим є злиття трьох в одне: глобалізм - це "вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки і політики, а в зародковому стані - і культури" (В. Пефтієв, В. Черновська) яка першочергово проявляється в процесах гомогенізації і суверенізації (К. Ейк) а також "у зростаючій взаємозалежності різних суспільств" (Г. Ділігенський).

Наведені ознаки ілюструють досягнення глобалістики як окремої галузі наукових знань. Проте вони не позбавлені деяких недоліків, зокрема не містять конкретних указівок щодо перспектив національних політичних інститутів і не називають функцій національної держави.[6, c.349]

Національні політичні інститути знаходяться в епіцентрі глобалізаційних процесів. Тривалий час вважалося, що національна держава є неодмінною основою політичної організації людства. Проте події останніх десятиріч віддали цей постулат під великий сумнів. Глобальні масштаби взаємозв'язків та взаємозалежностей не лише прискорюють еволюційний розвиток національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Останніх, виходячи з принципів і реального втілення політики глобалізму, більше. Породжуваний нею "турбокапіталізм", за визначенням американського вченого Ед. Луттвака, підриває спроможність держави здійснювати притаманні їй функції. У побудованій дослідниками "п’ятиповерховій піраміді владних відносин", що формується під тиском глобалізаційних процесів, лише один "поверх" відведено національній державі, яка одну частину власних функцій передає наверх (міждержавним і міжнародним об’єднанням), іншу – вниз (територіальним та муніципальним органам).

Національні політичні інститути підпадають під "магнітне поле" двох основних різновекторних, але (що важливо) не взаємовиключних, не "антагоністичних" тенденцій: гомогенізації та суверенізації.

Відомо, що гомогенізація, тяжіючи до однорідності й уніфікації у світовому масштабі, сприяє розмиванню політичного суверенітету народу і національної держави (досить часто багатонаціональної, але, як правило, з переважанням титульної нації) "зверху". До речі, саме ця обставина є головним об’єктом критики "антиглобалістів". Наприклад, за песимістичним висновком певною мірою тенденційного російського дослідника О. Панаріна, у політичному відношенні епоха глобалізму є новим феодалізмом. Вона нищить демократію (в її прямому значенні) політичного суверенітету народу, який вибирає і контролює свою владу, підмінюючи її владою міжнародних нотаблів.

З іншого боку, під тиском глобалізму набирають сили процеси суверенізації, які, за справедливим визначенням американського дослідника К. Ейка, першочергово характеризуються тенденцією руйнування до рівня складових мовних, національних, релігійних чи етнічних компонентів. Отже, суверенізація вказує на посилення ролі окремих суб’єктів влади в межах одного державного організму і тяжіє до його розпорошення "знизу". Реалізація цієї ідеї повним обсягом була б катастрофічною для людства. Якщо світ роздробиться на 3 тисячі суверенних держав (за кількістю етносів), то, як вірно визначено російським дослідником Е. Алаєвим, з майбутнім можна розпрощатися. До такої перспективи підштовхували б не лише конфлікти на національному грунті, а й відсутність загального керування суспільними процесами світового значення.

Але процес поступового розмивання державно-політичних бар’єрів, які за недавніх часів ізолювали народи, можна розглядати під іншим кутом. Гомогенізацію та суверенізацію не слід ототожнювати зі ще одним процесом, що супроводжує явище глобалізму, зростанням взаємозалежності суспільних організмів. Саме цей фактор є одним з ключових у тлумаченні поняття "глобалізм". У такому випадку має йтися про глобальне розповсюдження загальнолюдських правил співіснування, про тісне міждержавне співробітництво, про взірець і досвід. Причому згідно з параметрами глобалізму (як всеохопного явища) слід запозичувати досвід не лише західної, а й східної цивілізацій.

У середовищі дослідників дискутується закономірне питання, чи не відійдуть національні політичні інститути в ХХІ столітті у небуття, розчинившись в національних владних органах? Сукупний аналіз багатьох тенденцій, що супроводжують глобалізаційні процеси, не дозволяє дати стверджувальну відповідь на це питання. Так під тиском глобалізму національна держава зазнає серйозного випробування, а слабка держава може навіть втратити надкритичну частку суверенітету, перетворившись на своєрідну "квазідержаву". Проте, на думку фахівців, така перспектива може загрожувати лише тим державним організаціям, які перебувають у перманентному кризовому стані. Адже глобалізм стимулює не лише руйнівні процеси, а й такі, що спонукають політиків до опрацювання нових, більш ефективних механізмів глобалізму в американському варіанті має стати об’єднана Європа. Та й США є в першу чергу національною державою, а вже на цій основі – державою "над"...

Під тиском глобалізму додаткового навантаження зазнають так звані "перехідні" суспільства, до яких належить і Україна. Адже вони певною мірою знаходяться на роздоріжжі політичного процесу, і проблеми, що супроводжують глобалізм, додаються до численних проблем державної важливості.[8, c.276]

У такому випадку надзвичайно актуальним має стати питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов національна держава. Глобалізаційні процеси як об’єктивне і надзвичайно потужне явище пробиватимуть собі шлях і без їхнього схвалення чи заперечення, але національні політичні лідери мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток цього явища з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу.

Є всі підстави для твердження, що і на перспективу національні держави залишаться основним ланцюгом згаданої піраміди влади. За ними залишаться функції головного носія народного суверенітету, загальні функції щодо захисту країни і представлення її інтересів у міжнародних відносинах, встановлення системи правових норм і забезпечення правопорядку, законодавчого врегулювання економічних і соціальних відносин, розвитку соціокультурної сфери, опрацювання і реалізації національної стратегії тощо. До речі, саме від зрілості і компетенції національних політичних інститутів залежить характер процесів гомогенізації та суверенізації.

Окрім того в руслі принципів глобалізму реальною альтернативою національним політичним інститутам має стати лише наднаціональний "п’ятий поверх" зазначеної моделі. На сьогодні поки що єдиною інституцією такого роду є ООН. Але згідно з власними принципами ця інституція покликана стимулювати і консолідувати розвиток національних політичних організмів, а не навпаки. За деякими критеріями, прообразом цієї моделі може вважатися Євросоюз, якому притаманні майже всі ознаки держави: обраний населенням і наділений правом приймати закони Європарламент, виконавчий орган - Рада міністрів ЄС, яка підзвітна Європарламенту і виконує функції уряду, спільні фінансово-економічні інститути (валюта, центробанк, митний і візовий кордон) тощо. Однак через чітко дотримуваний принцип територіального обмеження і певного відособлення від "іншого світу" цей орган слід вважати моделлю регіональної, а не світової інтеграції.[10, c.98]

3. Країни у глобалізаційних процесах

На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні вона є безумовним світовим лідером і, очевидно, якнайповніше розкриває сутність сучасного стану глобалізму. Адже саме від неї залежить спрямованість більшості акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю тих переваг, які надає глобалізм. На неї (почасти, справедливо) скеровується і вістря антиглобалізаційної критики. Проте, це лише одна сторона проблеми. Адже історичний досвід вказує на обов’язкову множинність реальних суб’єктів політики й альтернативність світового політичного процесу, на короткочасність відвертої домінації (за результатами аналізу авторитетного дослідника І. Валлерстайна, спроможність держави-гегемона безперешкодно нав’язувати свою волю іншим великим державам обмежуються 25-50 роками.). Ця думка, до речі, знаходить підтвердження у сучасній практиці. Так виникають і поступово набирають сили інші глобалізаційні центри. У даному випадку на першочергову увагу заслуговує КНР, яка в абсолютних вимірах ще знаходиться далеко позаду від світового лідера, але за темпами прогресу і масивом зростання ВВП (у середньому майже на 10% за рік) є потенційним лідером. Якщо пролонгувати цю тенденцію, то через 20 років, за прогнозом спеціалістів, ВНП КНР становитиме 20 трильйонів доларів, тоді як США - лише 13,5 трильйонів. "Великий Китай здатний кинути виклик Заходу", - до такої думки схиляється все більше дослідників. На перспективу гідною альтернативою глобалізму "по-американськи" має стати об’єднана Європа.

Сукупність вищенаведених фактів та логічних конструкцій дозволяє дійти деяких узагальнюючих висновків за проблематикою статті. Явний вплив глобалізаційних процесів на національні політичні інститути підтверджує попереднє висловлення про сутність глобалізму як складного і різнопланового явища. Під тиском глобалізаційних процесів національна держава зазнає різновекторних впливів, і не лише однозначно руйнівних. Хоча, звичайно, останні переважають. Руйнація загрожує, за нашим визначенням, як структурно-функціональним аспектам національної державності (гомогенізація і суверенізація), так і її системним основам (атака на демократію). Та водночас глобалізм спричиняє посилення взаємозалежності та взаємозв’язків між національними політичними інститутами в усьому світі, до швидкого розповсюдження ефективних моделей державного володарювання. Звучить парадоксально, але за нових умов роль національної держави має зростати. Адже вона передає між- та наддержавним інституціям лише деякі елементи власних функцій і має виявити більшу ефективність у здійсненні всіх традиційно існуючих функцій, у проведенні водночас чіткої і динамічної власної політики. Нові умови примножують завдання, котрі стоять перед сучасними політиками.

Україна тримає 53-е місце за рівнем глобалізму. Росія зайняла 52-е. Такого висновку дійшли автори щорічного «Рейтингу Глобалізму за 2011 рік» (Globalization Index 2011), який щорічно публікує журнал Foreign Policy. Враховуються чотири основних параметри: економічна інтеграція, персональні, технологія - число користувачів Інтернет, участь у міжнародній політиці. Найбільш глобалізованою країною стала Бельгія. На другому місці - Австрія, на третьому – Нідерланди.[9] 

Висновок

Глобалізм – складне і багатофакторне явище, що має відмінні риси з погляду впливу на механізми самоорганізації сучасного суспільства. Не можна сприймати глобалізм одномірно і лінійно, розглядаючи її як процес прогресуючої інтернаціоналізації громадського життя. Тому політичні задачі в процесі управління необхідно пов'язувати з технологічними складовими системи захисту національного суверенітету, посиленням факторів соціальної консолідації суспільства в Україні. Головна проблема полягає в тому, щоб органічно з'єднати задачі європейської інтеграції з утвердженням моделі соціально орієнтованого й одночасно структурно-інноваційного розвитку української економіки.

Успішність інтеграції України в європейський і світовий економічний простір, здатність нашої держави реалізувати свій потенціал в умовах розгортання процесів глобалізму залежить від правильності вибору відповідної стратегії розвитку, що повинна базуватися на нових інноваційно-інтелектуальних підходах.