Еволюція інтелектуальної власності

1. Еволюція інтелектуальної власності

1.1 Основні етапи інтелектуальної власності

Історію розвитку науки, літератури, мистецтва, техніки щодо їх охорони  можна поділити на етапи, які істотно  відрізняються один від одного і  послідовно змінюють один одного.

Одним з перших етапів не має правових форм закріплення результатів творчої діяльності, відомих нам. Водночас є підстави вважати наявним факт розуміння права власності на результати творчої діяльності через призму інституту приватної власності як одного з інститутів цивільного права. Зокрема відомо, що у Стародавньому Римі і в Греції плагіат та літературна крадіжка досить суворо каралися, а про застосування і охорону товарних знаків відомо ще раніше. Якщо існували ці об'єкти, то існувала і їх охорона.

Дослідження римських джерел засвідчують, що автори творів науки, літератури і мистецтва уже на той час мали певний зиск від своїх творів. Отже, можна припустити, що авторське право уже існувало в епоху звичаєвого права, хоча воно ще не дістало відповідного відображення у звичаєвих нормах або ж просто нам такі норми невідомі. У ті далекі часи ні в кого не було сумніву щодо приналежності створеного людиною — воно визнавалося власністю його творця.

Наступний етап становлення правової охорони результатів творчої діяльності охоплює приблизно XII—XVIII ст. і характеризується привілеями. Привілей надавався певній особі, як правило, наближеній до першої особи, надавав їй певне виключне право, певну перевагу перед іншими. Разом з тим привілей був монопольним правом. Він засвідчувався певною грамотою, яку видавав владика, носій вищої влади (сюзерен, король, імператор, князь та ін.).

Привілей міг полягати у найрізноманітніших перевагах, полегшеннях, звільненнях від зборів і податків, у наданні монополії тощо.

Підставою для надання привілею також могли бути різні причини. Це могло бути винайдення нового способу вироблення певних виробів, виявлення корисних копалин, удосконалення певної системи тощо. За загальним правилом, підставою для надання привілею могла бути будь-яка новизна, що приносила певну вигоду, прибуток особі, яка видає привілей, чи її державі.

Можновладці були заінтересовані в розвитку і процвітанні свого краю, землі, держави, тому сприяли будь-яким діям, що були спрямовані на розвиток виробництва, війська, зброї, пошук та добування корисних копалин тощо. Зазначені можновладці були зацікавлені у заміні привізних товарів власними тощо. Так, мудрий владика завжди підтримував автора такої новизни і передусім наданням йому привілею. Венеціанська Республіка у 1474 р. першою прийняла положення про привілеї "Парте Венеціана".

Разом із наданням привілеїв почали складатися їх правові засади. Основними з них були: корисність, новизна для держави, виключне право (монополія) на його використання особи, яка його створила, покарання порушника наданого привілею.

На той час серед країн, що досягли найвищого економічного розвитку, якому сприяв розвиток технічної творчості, виділялася Англія. В Англії привілеї почали надаватися вже у XII ст. і до XV ст. надавалися королівською владою. Особливими привілеями підтримувалося заснування нових виробництв на імпортній технології. Зазначені привілеї передбачали виключне право на їх використання і, безперечно, на одержані прибутки. Привілеї встановлювали достатній строк для впровадження зазначених технологій у виробництво і, що було головним, сприяли поширенню цих технологій в Англії. Такі привілеї передбачали досить ефективну охорону виключних прав цих промисловців, незалежність і відчутні переваги перед іншими виробниками. Це була своєрідна винагорода за запровадження в Англії нових виробництв. Активізація технічної творчості в Англії зумовила зростання кількості привілеїв. Особливо їх кількість зросла у зв'язку з промисловою революцією. Зростання кількості привілеїв, які на той час набули форми патентних грамот, зумовило зростання кількості зловживань із боку королівської влади. Промисловці висловлювали рішучі протести, і королівська влада змушена була поступитися. Вона дозволила судам розглядати спори з приводу патентних грамот.

Подібні зловживання продовжувалися в Англії аж до 1628 p., коли було прийнято Положення про монополії, яке встановило одну досить принципову засаду охорони патентних прав. У Положенні було проголошено, що всі монополії позбавлялися будь-яких привілеїв, а їх надання оголошувалося недійсним, за винятком "усіх патентних грамот і надання привілеїв строком на чотирнадцять років або менше від того, які будуть вчинені пізніше, на виключне зайняття або створення нових виробництв у цьому королівстві, справжньому і першому винахідникові таких виробництв, якими не мають права користуватися інші особи на час вчинення таких патентних грамот і надання прав".

Цим Положенням був закладений конкретний принцип патентного права — виключність наданих прав — і чітко визначений строк їх чинності.

Для розвитку засад патентної форми охорони промислової власності важливе значення мав судовий розгляд справ із приводу спорів, що виникали з привілеїв. У судовій справі "Сукновиробників з Іпсвіча" було постановлено: "Та якщо хтось вніс новий винахід і нове виробництво у королівстві з ризиком для свого життя і з затратою свого статку або запасів тощо, або хтось створив яке-небудь нове відкриття, то в таких випадках король за своєю прихильністю і милістю для компенсації його коштів і зусиль може встановити, що лише він буде мати право користуватися таким виробництвом або торгівлею протягом певного часу, оскільки спочатку люди в королівстві не знають про нього і не мають знань та майстерності для його використання. Проте, коли патент припинить його дію, король не може видати його знову".

Отже, система привілеїв, що складалася і розвивалася в усьому світі, закладала основи патентної охорони результатів творчої діяльності. При цьому слід мати на увазі, що системи привілеїв у різних країнах розвивалися по-різному залежно від їх економічного розвитку.

У Росії перший нормативний акт про привілеї був прийнятий у 1723 р. під назвою "Правила выдачи привилегии на заведение фабрик". Цим актом певною мірою було упорядковано видання привілеїв. 17 червня 1812 р. був прийнятий Закон Росії "О привилегиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах". Цим законом передбачалася видача привілеїв на власні винаходи і ті, що завозилися із-за кордону, строком на три, п'ять і десять років. Строк дії привілеїв за цим законом становив від 3,5 до 10 років. Привілеї надавав без перевірки суті винаходу міністр внутрішніх справ після розгляду питання Державою радою.

Становлення системи правової охорони творів науки, літератури і мистецтва відбувалося разом із виникненням цих видів творчості. Тому не можна погодитися з думкою, що ідея охорони авторського права з'явилася з винайденням друкування. Задовго до часу виникнення друкування наука, література і мистецтво уже досягли високого розвитку. Зазначені об'єкти, безперечно, діставали певну правову охорону. Проте правова охорона зазначених творів у формі привілеїв дійсно почала складатися після виникнення друкування.

У зв'язку з виникненням друкування з'явилися фахівці цієї справи — виробники друкованої продукції та торгівці нею. Друкування книг вимагало вкладення у цю справу великих коштів: треба було закупити устаткування, необхідне для друкування, та папір, які коштували тоді досить дорого. Немало коштувала і наймана робоча сила. Все це разом виливалося в солідні суми, що могли бути компенсовані продажем книг. Але надрукована книга легко діставалася недобросовісному конкурентові, який неправомірно використовував її для відтворення на своєму устаткуванні, не витрачаючи при цьому коштів на впровадження нового виробництва. Тому підприємці у галузі друкування і недобросовісні конкуренти виявлялися в явно нерівному становищі. Були потрібні певні правові засоби проти недобросовісних конкурентів, яким відтворення книг діставалося значно дешевше. За такої ситуації вкладення коштів у первісне друкування стало досить ризикованим. Підприємці-друкарі через неправомірне використання їх книг часто банкрутували.

Усе це зумовило потребу  створення правової охорони друкованої продукції, і вона почала складатися у формі привілеїв. Зазначені  привілеї в Англії та Франції надавалися королівською владою, у Німеччині  — князями. Надані привілеї передбачали  охорону виключних прав на друкування і поширення друкованої продукції  на певний час. Охорона виключних  прав досягалася шляхом штрафів, арештів, конфіскації підроблених копій. Мало місце і відшкодування заподіяних збитків.

Істотний недолік системи  привілеїв як форми охорони виключних  прав друкарів та розповсюджувачів книг полягав у тому, що зазначені привілеї надавали захист прав лише друкарів. Поза межами цієї охорони залишалися самі творці книг — їх автори. Весь прибуток діставався лише підприємцям-книговидавцям. Автор міг лише продати за певну  ціну свій твір книговидавцеві. На одержаний  ним прибуток від продажу книг автор книги права не мав. Це викликало  справедливе обурення авторів творів, і вони стали більш рішуче відстоювати  свої права.

У 1709 р. королева Анна змушена  була прийняти спеціальне положення  про захист прав авторів — Статут королеви Анни. Це був перший нормативний  акт, спрямований на захист прав авторів  книг. Основним положенням цього Статуту  було визнання за автором книги виключного права на друкування й опублікування  її протягом 14 років від дати її першої публікації. Визначений Статутом строк  охорони міг бути продовжений  на наступні 14 років, і таким чином, за життя автора строк охорони  фактично надавався на 28 років. Якщо ж на час прийняття Статуту  Анни книга вже була надрукована, строк охорони складав 21 рік. Статут Анни проголошував твір власністю його автора.

Безперечно, свої виключні права  автор твору міг будь-яким чином  відчужувати. Найчастіше мав місце  продаж цих прав книговидавцеві, який знову виявився у виграші —  всі прибутки від опублікування  книги та її продажу діставалися  саме йому. Це викликало велику кількість  судових спорів між авторами і  книговидавцями, що свідчило про істотну  недосконалість Статуту Анни. Судові справи виникали головним чином з  приводу співвідношення авторського  права із загальним правом і авторського  права із Статутом Анни. У 1774 р. Палата лордів у справі До-нальдсон проти Беккета визнала, що автор має виключне право на надрукування й опублікування своїх книг. Але як тільки книга була опублікована, права на неї регулювалися виключно Статутом. Лише Закон про авторське право 1911 р. скасував це положення.

Система привілеїв існувала також в інших країнах і  за своїм змістом була приблизно  такою самою. Велика французька революція  скасувала всі привілеї, у тому числі привілеї книговидавців. Конституційна  асамблея Франції декретом 1791 р. надала автору право на публічне виконання (будь-яке опублікування твору) протягом усього його життя і п'яти років  після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам.

Декретом 1793 р. автору було надано виключне право на відтворення його творів протягом усього його життя  і 10 років після його смерті спадкоємцям  та іншим правонаступникам. Цими двома  декретами у Франції були закладені  засади авторського права. У них  уже йшлося про права автора, а  не видавців, як це було передбачено Статутом Анни.

Права авторів на твори  науки, літератури і мистецтва визнавалися  як права власності. Такий підхід у цих країнах зберігся і до цього часу. Німеччина також визнала  право власності на літературно-мистецькі  твори, на що певним чином вплинула філософія Канта.

Сполучені Штати Америки  до 1976 p., коли був прийнятий нині чинний Закон про авторське право, для охорони авторських прав використовували  положення Статуту Анни. Закон  США 1976 p. надавав охорону прав авторам  протягом їх життя та 50 років після  їх смерті. Проте у цьому Законі збереглася норма зі Статуту Анни, за якою всі твори для одержання  охорони підлягають державній реєстрації і депонуванню. Норма про обов'язкову державну реєстрацію і депонування  книг була важливою особливістю Статуту  Анни. Опубліковані книги реєструвалися  у Центрі книговидань, а їх копії  депонувалися для використання університетами та бібліотеками.

1.2 Становлення правової  охорони торговельної марки (товарних знаків)

Слід відразу підкреслити, що поняття "товарний знак" у сучасному  значенні виникло лише у XIX ст. Проте  вирізнення виробниками своїх виробів (товарів) спеціальними позначеннями має  давню історію. Спочатку такі позначення використовувалися як зазначення походження, приналежності виробу тому чи іншому виробникові. Потреба в індивідуалізації своїх виробів, робіт чи послуг у  людей виникла давно. Історичні  джерела наводять багато прикладів  стародавнього маркування виробів. Свої вироби маркували виробники  цегли, шкіри, книг, зброї, кухонного  посуду та інших речей ще у давніх культурах. Такі позначення мали форму  окремих букв, як правило, першої букви  імені виробника або його ініціалів  чи інших символічних позначень. Широко застосовувалося таврування. Але такі позначення ще не виконували функцій сучасного товарного  знака.

Для споживачів товарний знак — це візитна картка, символ певного  виробника, гільдії, фірми тощо. Товарний знак — це певне позначення, яким виробник чи особа, яка надає послуги, позначає (маркує) свої товари чи послуги  з метою вирізнити їх від товарів  і послуг такого самого виду, що виробляються або надаються іншими виробниками  чи особами, які надають послуги  чи виконують певну роботу. Позначення для вирізнення товарів виробників за допомогою певних знаків, якими  ці товари позначаться виробниками  чи купцями, майже завжди були свідченням високої якості товарів, послуг чи робіт. Ця ідея не нова, вона виникла ще у  стародавні часи. Уже стародавні римляни, греки і єгиптяни користувалися  ярликами ремісників і художників, що служили зазначеннями походження чи приналежності товарів певній майстерні або міста. Майже за 4 тис. років до н. є. майстри Асірії і Вавилона вирізали на камінні збудованих ними споруд свої фірмові знаки. Ці знаки, знайдені археологами у XX ст., можна вважати попередниками товарних знаків. Прототипи сучасних знаків з'явилися в період рабовласницького ладу.