Еволюція інтелектуальної власності

Ремесло і торгівля зумовлюють швидке зростання ролі і значення клеймування товарів та позначення послуг. Цьому значною мірою сприяла  також поява дворянських гербів, що були родовими позначеннями. Такі знаки  ставилися на різних предметах —  на зброї, меблях, одязі тощо. Такими самими знаками стали користуватися  ремісники і купці. Слідом за дворянськими гербами з'явилися цехові позначення. Замість клейма майстра на виробах  стали проставляти герб цеху або  який-небудь із його елементів. У такий  спосіб доход ремісників був поставлений  у залежність від збуту виробленої ними продукції, а збут, у свою чергу, зумовлювався її якістю. Був установлений суворий контроль за тим, аби клеймо не було поставлене на неякісному виробі.

Із поширенням виробництва  паперу виникла потреба також  певним чином позначати папір  виробника. У XIII ст. вже з'являються  перші позначення паперовиробників — ними стали водяні знаки, які, між іншим, застосовуються й до цього часу. Певна форма водяного знака індивідуалізувала його виробника, що спонукало до підвищення якості паперу.

Стародавні германці цими знаками позначали збудовані  ними будинки і двори, а також  товари, що вироблялися у цих будинках чи дворах або якими велася торгівля.

У середні віки широкого розвитку набули гільдії, що стали основною формою ремісницького виробництва. Гільдії та окремі майстри користувалися  різними позначеннями для вирізнення своїх виробів. Ці позначення часто  були у формі печаток, що прикріплювалися  до матеріалу, а також пробірних  клейм для виробів із дорогоцінних металів. Такі позначення мали своєю  функцією не тільки вирізнення виробів  одного майстра чи гільдії від  виробів інших майстрів чи гільдій. Вони покладали також на виробників сувору відповідальність за якість виробу. Функції товарних знаків таким позначенням були ще мало властиві.

Ці знаки уже чітко  зазначали походження товарів, що діставало  закріплення у правових нормах. Статути  гільдій уже містили приписи, за якими майстри золотих і  олов'яних справ зобов'язані були застосовувати особисті клейма, що заносилися до спеціальних реєстрів, проте користуватися такими позначеннями могли лише члени гільдій.

Наприкінці XVIII ст. роль гільдій  помітно падає. У Франції вони були ліквідовані законом від 17 березня 1791 р. Привілеї гільдій в Англії були припинені у 1835 р.

Підробка знаків або зловживання  ними суворо каралися. Люди, які користувалися  чужими позначеннями, піддавалися суворим  покаранням. Таким самим покаранням піддавалися і ті, хто своїм  тавром позначав чужу худобу. Едиктом  короля Карла П'ятого 1544 р. передбачалося  виключення з професії чи гільдії, відсікання правої руки, а французький Королівський Едикт 1564 р. встановив смертну кару за підробку маркування.

Отже, порівняно з іншими окремими об'єктами промислової власності (корисними моделями, промисловими зразками тощо) товарні знаки мають  найдавнішу історію, їх виникнення можна  віднести до часів рабовласницького ладу, а перші привілеї на винаходи історія відносить лише до XII ст.

Проте найкращі умови для  маркування товарів були створені ринковою економікою. Бурхливий розвиток промисловості  та інших галузей господарювання сприяли появі на ринку великої  кількості товарів різних виробників. Покупець (споживач) опинився у складному  становищі: як серед маси товарів, що заполонили ринок, вибрати найкращий, той, який йому потрібний. Гостра конкуренція  виробників зумовила потребу шукати свого споживача, свого покупця. Для цього треба було підвищити  якість свого товару, а тому виникла  потреба його позначення певними  знаками. Отже, зазначені позначення товару вказували на його виробника, виконували рекламну функцію і, безумовно, свідчили про високу якість товару. Цим почали зловживати недобросовісні виробники, які для позначення своїх  не дуже якісних товарів стали  використовувати чужі позначення. Виникла  гостра потреба у правовій охороні  позначень товарів. З'явилися перші  закони, метою яких була державна охорона  товарних знаків. Спочатку з'явилися  закони, що встановлювали сувору кримінальну  відповідальність за підробку товарних знаків, а згодом дістала поширення  їх цивільно-правова охорона. Перші  закони, що встановлювали цивільно-правову  охорону товарних знаків, були прийняті у другій половині XIX ст.: у Франції  — в 1857 р., у США — у 1881 p., у  Великій Британії — у 1883 p., у Німеччині  — у 1884 р.

Проте у царській Росії  такий закон був прийнятий  ще раніше — у 1830 р. За цим законом  власники певних виробництв (суконних, шляпних, паперових та інших фабрик) зобов'язані були мати спеціальні клейма, щоб позначати свої вироби. У 1838 р. у Росії був прийнятий закон про товарні знаки. Цим законом встановлювалася кримінальна відповідальність за підробку товарного знака. Останнім законом царської Росії про товарні знаки був Закон від 26 лютого 1896 р.2. Характерною рисою законодавства країн із розвиненою ринковою економікою минулого століття є те, що воно вирізнило товарні знаки із загального поняття клейм. Товарні знаки були визнані об'єктами промислової власності з виключними правами на них. Клеймам як особливим позначенням було надано більш вузького значення, наприклад, гарантійні, пробірні клейма, клейма якості тощо.

В умовах ринкової економіки  товарні знаки виконують багато функцій, спрямованих на певне правове  забезпечення ефективності товарного  ринку. Вони стали необхідним елементом  товарообміну, своєрідним правовим інструментом, який певним способом регулює товарообіг. Уявити собі товарний ринок у сучасних умовах без товарного знака просто неможливо. Це був би хаос, нагромадження  товарів, їх знеособлення.

1.3 Патентна система промислової  власності

У кінці XVIII ст. система охорони  промислової власності у формі  привілеїв почала помітно втрачати своє значення і масштаби. Вона ще не відмерла повністю, але в економічно розвинених на той час країнах  рішуче вступає у силу патентна система. Перший патентний закон у 1790 р. приймають  Сполучені Штати Америки, у 1791 р. такий самий закон приймає  Франція. Французький патентний  закон заклав принципово важливу  засаду. Стаття 1 французького патентного закону від 7 січня 1791 р. проголосила: "Будь-яке  відкриття або новий винахід  у будь-якому виді виробництва  є власністю його автора; внаслідок  цього закон повинен гарантувати  йому всебічне і повне використання ним відповідно до умов і на строк, які будуть встановлені далі".

У вступній частині цього  закону підкреслювалося: "Будь-яка  нова ідея, проголошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і  було б обмеженням прав людини не розглядати промисловий винахід як власність  його творця".

Промислова революція, що відбулася у низці країн наприкінці XIX — на початку XX ст., зумовила різке  зростання винахідницької активності. Кількість виданих патентів також  невпинно збільшується. У період 1815—1820 pp. США, Франція, Британія видавали по 100 патентів на рік, а в період 1850—1854 pp. кожна з названих країн уже видавала більше 1000 патентів на рік.

Патентна система охорони  промислової власності все більше поширюється у світі й одночасно  удосконалюється. Промисловці, які  просто завозили зарубіжну техніку  і впроваджували у себе на батьківщині, перестали визнаватися винахідниками. Водночас розробляється і впроваджується принцип новизни винаходу. Все  ж патентування одного і того самого винаходу в кількох країнах здійснюється ще досить рідко.

Проте патентування мало і  негативні наслідки. Воно певною мірою  обмежувало свободу торгівлі, адже запатентовані вироби, в яких було використано запатентований винахід, не можна було ввозити до країни патентування без дозволу патентовласника.

Так поступово виникали і  складалися передумови ідеї міжнародної  охорони винаходів. Спочатку німецькі країни ще до об'єднання і створення  імперії утворили Митний союз німецьких  держав. Відповідно до статуту цього  союзу патентовласник втрачав право  забороняти імпорт товарів, у яких використано  його винахід, за умови, що ці товари були виготовлені в одній із країн  зазначеного Митного союзу. Ідея міжнародної охорони винаходів  вступила у гостру суперечку з  принципом свободи міжнародної  торгівлі. Здавалося, патентна система охорони промислової власності рухне, не витримавши натиску торговців з Англії та інших країн. Рішучий опір цьому натиску організували промисловці разом із винахідниками, висунувши і стверджуючи ідею міжнародної охорони промислової власності. Зазначена ідея була реалізована 20 березня 1883 р. у формі Паризької конвенції, якою було засновано Союз із промислової власності. Третій етап у розвитку системи правової охорони промислової власності характеризується її інтернаціоналізацією. Початок етапу був покладений названою Паризькою конвенцією. Принциповими засадами Конвенції є національний режим, право пріоритету, загальні правила.

Відповідно до положень про  національний режим прирівнення. Конвенція передбачає, що для охорони промислової власності кожна із країн, що вступила до цього Союзу, зобов'язана надавати громадянам інших країн, які приєдналися чи є членами цього Союзу, таку ж саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Зазначене правило поширюється також і на тих осіб, які не є громадянами країни — члена Союзу, але мають постійне місце проживання або дійсне і неефективне промислове чи торговельне підприємство у країні — члені Союзу.

Право пріоритету — принцип, закладений Паризькою конвенцією, полягає  у тому, що заявка, подана в одній  із країн — членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати цю саму заявку на цей самий винахід  протягом 12 місяців від дати подання  першої заявки до будь-якої країни —  члена Паризького Союзу з пріоритетом  за першою заявкою. Це правило стосується також усіх інших об'єктів промислової  власності, але строки, протягом яких зберігається право пріоритету, різні  — 12 місяців для винаходів, 6 місяців  для промислових зразків і  товарних знаків.

Загальних правил, встановлених Конвенцією, є кілька. Щодо патентів діє правило, за яким патент, виданий  в одній із країн — 47 членів Союзу, має чинність лише у межах цієї країни. Патенти, видані в різних країнах  Союзу на один і той самий винахід, незалежні один від одного. Факт видачі патенту в одній країні — члені Союзу не зобов'язує інші країни — члени Союзу видавати патент на цей самий винахід. Так  само відмова у видачі патенту  в одній із країн Союзу, визнання його недійсним або таким, у якого  закінчився строк охорони, не може бути підставою для відмови у видачі патенту в іншій країні — члені  Союзу або для визнання його недійсним  чи таким, у якого закінчився строк охорони.

Винахідник має право  бути названим як такий у патенті. У видачі патенту не може бути відмовлено чи патент визнано недійсним на тій  підставі, що продаж запатентованого виробу чи виробу, виготовленого запатентованим способом, підпадає під заборону чи обмеження, що випливають із національного законодавства.

Конвенція передбачає певні  обмеження і щодо інших об'єктів промислової власності.

Інтернаціоналізація, безперечно, поширилася і на сферу літературно-мистецької діяльності. У 1886 р. було підписано Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів,якою був заснований Міжнародний союз про охорону  літературних і художніх творів. Слід зауважити, що первинний текст Конвенції  неодноразово переглядався (у Берліні  у 1908 p., Римі — у 1928 p., Брюсселі —  у 1948 p., Стокгольмі — у 1967 p., Парижі —  у 1971 р.). Бернська конвенція набула чинності на території України 25 жовтня 1995 р.

У Преамбулі Бернської  конвенції сформульована мета її прийняття: охороняти настільки  ефективно й однаково, наскільки  це можливо, права авторів на їхні літературні та художні твори.

У 1952 р. у Женеві була підписана  ще одна конвенція — Всесвітня  конвенція про авторське право.У 1971 р. у Парижі на засіданні Міжнародної конференції держав — членів ЮНЕСКО була прийнята нова редакція цієї Конвенції, що набула чинності у 1974 p. Постановою Верховної Ради України від 23 грудня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 р.

Ефективній міжнародній  охороні результатів творчої  діяльності сприяють багато інших міжнародних  угод. Для координації їх діяльності з метою посилення міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної, творчої діяльності в 1967 р. у Стокгольмі була підписана Конвенція про  утворення Всесвітньої організації  інтелектуальної власності (ВОІВ), яка  набула чинності з 1970 p., а з 1974 р. одержала статус спеціалізованої установи Організації Об'єднаних Націй.

ВОІВ своїми завданнями ставить:

поліпшення взаєморозуміння  і розвиток співробітництва між  державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до суверенітету і рівності;

заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелектуальної  власності в усьому світі;

модернізацію і підвищення ефективності адміністративної діяльності союзів договорів, створених у сфері  охорони промислової власності, а також охорони літературних і художніх творів за умови повної поваги до самостійності кожного із союзів

Конвенція про утворення  ВОІВ у поняття "інтелектуальна власність" включає дві основні сфери  прав: 1) промислову власність, що охоплює  головним чином винаходи і товарні  знаки; 2) авторське право, що стосується літературних, музичних, художніх і аудіовізуальних творів.

Діяльність ВОІВ в основному  ведеться у трьох напрямках: реєстраційна діяльність, забезпечення міжурядового співробітництва з адміністративних питань інтелектуальної власності  і програмна діяльність. Усі ці види діяльності спрямовані на досягнення основних завдань ВОІВ.

Нині членами ВОІВ перебувають 183 держави, у тому числі й Україна.

Інтернаціоналізація правової охорони товарних знаків була започаткована  Паризькою конвенцією про охорону  промислової власності, адже товарний знак вважався одним із об'єктів  останньої. Трохи пізніше була підписана  Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (1891 p.), якою був утворений  спеціальний союз для країн — членів Паризької конвенції.

Зазначена Угода передбачає міжнародну реєстрацію товарних знаків у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. За цією Угодою таку реєстрацію може здійснити  лише громадянин країни — члена  Паризької конвенції або заявник, який має місце проживання чи дійсне і не фіктивне промислове або торговельне  підприємство на території країни —  члена Конвенції. Заявник спочатку повинен заявити свій знак у національному  чи регіональному (Бенілюкс) відомстві  по товарних знаках у країні походження. Лише після цього заявка на міжнародну реєстрацію може бути подана через  національне відомство.