Націоналізм в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

Державний вищій навчальний заклад

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

імені Вадима Гетьмана 

Фінансово-економічний  факультет

 

Кафедра  політології

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

на тему:

Націоналізм в Україні.

 

                     

 

 

Виконв:

 

Викладач

_________________________

 

 

                                                                             

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2011 року.

ПЛАН

		с.
	ВСТУП	3
1	НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ, ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ	6
2	ПРОЦЕС  ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ	10
3	УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ СЕРЕДОВИЩІ	15
	ВИСНОВКИ	17
	ЛІТЕРАТУРА	18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП   

 

Становлення української  державності відбувається в атмосфері  політичного й ідейного плюралізму. Сьогодні очевидним є те, що націоналістичний фактор став невід'ємною складовою суспільно-політичного життя в Україні  й володіє ефективними важелями впливу на розбудовчі процеси. Однак явище  націоналізму для значної кількості людей залишається малозрозумілим, а  довгі роки дискредитації українського націоналізму виробили в частини  населення стійкий комплекс не сприйняття націоналізму взагалі. Це не є  нормальний стан, оскільки він базується не на знанні, переконанні чи  життєвому досвіді, а на довготривалій ідеологічній обробці населення,  яка значною мірою спричинилася до деформацій у свідомості народу,  спотворення екзистенційних основ буття нації.  

Тим часом націоналізм  як ідейний та суспільно-політичний рух у  сьогоднішній Україні має  своїх виразників в особі партій та організацій.  Як політичний фактор це сьогодні структурована сила, що займає свою нішу  у політичному житті країни. Сукупна діяльність націоналістичних  організацій в Україні становить основу націоналістичного руху. Цей рух  не однорідний як за своїм ідеологічним забезпеченням, так і за  організаційною підпорядкованістю.   З історії націоналістичного руху знаємо, що найвищим репрезентантом  націоналістичного світогляду була ОУН (Організація Українських  Націоналістів), яка постала у 1929 році й вподовж десятиліть, попри  внутрішні суперечності й розколи, винесла основний тягар боротьби за  державну суверенність української нації. А тому логічно, що предметом  моєї уваги буде саме ОУН як ідейна і політична сила та її місце і роль в  історії та сьогоденні.   Як зазначалося, ОУН була заснована у 1929 році на установчому Конгресі  Українських Націоналістів у Відні. Факт появи ОУН був зумовлений станом  революційної боротьби українського народу за свою державність, а також  глибшими суспільно–політичними, моральними й психологічними проблемами,  пов'язаними з еволюцією національної ідеї. У політичному плані постання  ОУН – це своєрідна реакція частини національної еліти на факт поразки української революції 1917–20 рр., а саме крах Української Народної  Республіки. У світоглядному аспекті – це намагання чітко й однозначно  поставити українську національну ідею в центрі усіх домагань українців в умовах національного поневолення Українських  патріотичних сил, яка і сьогодні може служити прикладом для об'єднання і  співпраці різних українських державницьких формацій.  

Біля витоків ОУН  стояло декілька організацій, серед  яких  найавторитетнішою, без сумніву, була УВО (Українська Військова  Організація), котра вирізнялася масовістю, дисциплінованістю  та  жертовністю своїх членів. УВО визнавала радикальні форми й методи  боротьби з окупантами. Вона уособлювала державницьку традицію, джерела  якої були в добі УНР та її мілітарних формуваннях. Група Української  Націоналістичної Молоді – закордонна молодіжна націоналістична  організація, друга за своєю значимістю структура, яка робила наголос на  ідейному та ідеологічному вишколі, видавала журнал "Націоналістична Думка", що згодом став основою для "Розбудови Нації" – офіціозу ОУН. У консолідаційному процесі також брали участь Легія Українських Націоналістів, Група Української Державницької Молоді та інші  організації.   Передумовою для об'єднання в одну монолітну ОУН стала спільність  світогляду, який визначався як націоналістичний. Національна ідея  вважалася рушійною у суспільному поступі, а її реалізація – побудова  Української Самостійної Соборної Держави – остаточною метою боротьби  української нації.   Від часу свого постання до початку другої світової війни ОУН була єдиним  монолітом, сповідувала революційні методи боротьби, а у свідомості  народу України зокрема Галичини, залишила глибокий слід як Організація,  що безкомпромісно захищає національні інтереси поневоленого народу.  

У 1940 році, напередодні  радянсько-німецької війни, в ОУН  стався розкол.  Значна частина членства (в основному так званих "краєвиків") пішла за  новим провідником, Степаном Бандерою, і згодом перебрала собі назву ОУН  (Революційна). Друга частина залишилася за Андрієм Мельником,  наступником Голови Проводу Українських Націоналістів після трагічної  загибелі Євгена Коновальця, убитого агентом НКВД. З цього часу,  використовуючи назву ОУН, існують фактично дві різні організації.   ОУН та ОУН-Р брали активну участь у національно–визвольному русі під час  другої світової війни. Після закінчення війни їхня діяльність  продовжувалася на еміграції. Від часу лібералізації радянського режиму,  особливо після здобуття Україною незалежності, діяльність цих організацій була перенесена в Україну. Сьогодні під назвою ОУН в Мінюсті  України зареєстровано організацію, Провід якої сьогодні очолює Микола  Плавюк. Під назвою КУН (Конгрес Українських Націоналістів) в Україні  розгорнула свою діяльність ОУН-Р, або сьогодні ОУН (бандерівців), яку  очолює Слава Стецько.   Отже, політичний спектр, пов'язаний з абревіатурою ОУН, є доволі  широким. Назву ОУН також використовує організація "ОУН в Україні".  Скажемо більше – він суперечливий і неоднозначний, а тому викликає  особливе зацікавлення. Від часу появи на політичній арені незалежної  України ОУН та ОУН-Б виник цілий комплекс проблем, які закорінені в  історії ОУН та мають колосальний вплив на свідомість членства і їхньої  політичної практики. Головною проблемою є розкол в ОУН у 1940 році,  ною проблемою є розкол в ОУН у 1940 році,  наслідки якого відчуваємо й сьогодні. Саме розкол ОУН породив безліч  питань, став причиною для взаємної конфронтації в минулому та суперечок і непорозумінь сьогодні. Проблема розколу під сучасну пору не  розв'язана, а перенесення полеміки з еміграції у сьогодення України тільки поглиблює непорозуміння.    

 

НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ, ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ  

 

 Історія націоналістичного  руху – це сукупність конкретних  фактів і  подій, які становлять  яскраву сторінку історії національно-визвольної  боротьби. Інтерпретація цих фактів  має бути незаідеологізованою,  а  розглядатись під кутом погляду реалізації національного ідеалу.  Нагадаємо, що ще в недалекому минулому усі факти, пов'язані з діяльністю  ОУН у період другої світової війни, або замовчувалися, або до  невпізнання фальшувалися. Тут не ставимо собі за мету переповідати у  хронологічному порядку історію ОУН, тому не претендуємо на вичерпність  розповіді.   Напередодні війни український національно-державницький фактор на  теренах Європи був настільки вагомим, що його не могли зігнорувати  найвпливовіші політичні сили провідних країн, авторитетні політики. Він  став особливо актуальним після подій, пов'язаних із Карпатською Україною  (1939), коли перед усім світом було задекларовано волю української нації  мати свою державу, без огляду на розрахунки зовнішніх сил. Тріумф і  трагедія Срібної Землі також засвідчили впливовість ідеології  українського націоналізму, адже очевидним став факт, що саме в особі  ОУН, національно-державницький фактор став реальною і впливовою  ідейно-політичною силою. 

 Від 1929 року, а точніше від часу постання ОУН, до фактичного завершення  бойових дій на землях України, національно-визвольні сподівання  українців пов'язувалися саме з цією організацією, хоч ототожнювати  національно-визвольний рух лише з ОУН не слід.   Вагомим виявом державницьких устремлінь під час війни став Акт 30 червня  1941 року, коли з ініціативи ОУН-Р у Львові було проголошене Українське  Державне Правління. У радянській історіографії цей факт однозначно  висвітлювався як антинародний і колаборантський. Однак, полишаючи на  боці всі ідеологічні моменти, можемо ствердити, що ця подія вийшла  далеко за рамки інтересів як німецької політики, так і більшовицьких  планів. Акт 30 червня з усією силою актуалізував політичну тактику  орієнтації на власні сили, унезалежнення національно-визвольного руху  від сторонніх сил.   Наступним вагомим державницьким кроком нескореної нації стала низка  подій і політичних заходів, пов'язаних із функціонуванням Української  Національної Ради,– державного інституту, який за умов німецької і  більшовицької окупації став виразником інтересів української нації.  УНРада була вислідом державницьких змагань ОУН під проводом А. Мельника.  У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду,  мала неабияке значення: по-перше, від часу окупації України  більшовиками, вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині,  ільки в Галичині,  а й у стольному Києві; по-друге, було розвіяно міф про нібито цілковиту  підпорядкованість східних українців їх московським поневолювачам і їхню  неготовність сприйняти радикальні націоналістичні кличі.  

Ліквідація у Львові Державного Правління (1941), масові арешти і  розстріли українських патріотів  і фактичне розв'язання УНРади у 1942  році остаточно ствердили необхідність збройного спротиву німецькій  навалі, дали могутній імпульс для активізації УПА.   Державницькі устремління українців під час другої світової війни,  безперечно, враховували реальну розстановку політичних і військових сил,  але у своїх діях усе ж були самостійними. Український фактор проявив  себе не лише у суспільно-політичному аспекті, але й як військова потуга,  спроможна ефективно боронити свій народ. Про це свідчить той факт, що у  лавах різних збройних формацій, які діяли під час війни, були сотні  тисяч українців, а самі формування не підпорядковувалися чужим силам. А  тому безпідставними є спроби узалежнити український фактор від німецької  політики. Конкретні факти засвідчують протилежне. Фашисти ніколи не  толерували будь-які українські державницькі інституції, чи то у формі  Державного Правління, УНРади чи УГВР, які творилися всупереч волі  окупанта і при першій активізації – ліквідувалися. Від початку війни до  німецького концтабору "Заксенгавзен" було спроваджено лідерів  націоналістичного руху А. Мельника і С. Бандеру, низку інших активістів  ОУН і ОУН-Р. Гестапо свідомо пішло на ліквідацію О. Ольжича, оскільки  добре було поінформоване про його організаторські можливості та його  працю з метою консолідації усіх державницьких сил.   Окремого дослідження вимагають факти, пов'язані з діяльністю Української  Повстанської Армії. Але є спільний знаменник, під який можемо підвести  думки і твердження різних сторін про цей феномен. УПА – це понадпартійне  утворення. Слава УПА належить не партії чи "відламові", а всьому  українському народові, за свободу якого боролася УПА.   Міф про колаборацію націоналістичного руху під час другої світової війни  є живучим. Його посилено експлуатують ті сили, які зацікавленні в  дискредитації ідеології українського націоналізму. Саме з цією метою  формуються різноманітні ідеологічні штампи, які, ототожнюючи поняття  "націоналізм" і "фашизм", тим самим закріплюють у свідомості широкого  загалу стереотипи про нібито спільні історичні та соціальні корені  націоналізму й фашизму. Варто також зауважити, що така підла  пропагандиська робота з особливою настирливістю провадилася в минулому у  сфері культури, літератури й мистецтва. Не з одним талановитим  українським письменником, музикантом чи малярем система розправлялася з  допомогою відомого жупела "націоналіст-фашист". Цього було досить, щоб  згноїти людину в Сибіру, а на його творчість накласти табу.    

Фашизм – це породження двадцятого століття. Виплекана на аморальній,  грубій силі, ненависті  до людей іншої раси, ця людиноненависницька  ідеологія одночасно була народжена сліпим прогресом і жадобою до  панування над іншими націями і народами.   Найменування над іншими націями і народами.   Націоналізм, зокрема націоналізм український, бере свої витоки з  прадавнього минулого, він фокусує і кристалізує у собі все краще, всю  ієрархію людських чеснот, що були набуті народом у часі його історичного  буття. Самодостатність українського націоналізму полягає у його  визвольній та державницькій функціях. Ідеалом українського націоналізму  була і є Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, відразу  виключалась можливість якогось експортування націоналізму за межі  Української Держави. Натомість фашизм прагнув панувати в цілому світі,  силою тримати в покорі решту націй, "не здатних" конкурувати з "вищою  расою". Саме в цій площині фашизм має багато спільного з російським  імперіалізмом, з його теоріями про "собіратєльность", "покровітєльство"  та винятковість російського народу.   Усяка ідеологія має своє структурне оформлення у вигляді політичних  платформ, гасел, організаційних клітин. Організований український  націоналізм виник уже на самому початку 20 століття. Микола Міхновський  виголосив основні постулати українського націоналізму у 1900 році, ним  же була заснована Українська Національна Партія, у програмі якої були  сьогодні вже традиційні вимоги українських націоналістів. Як відомо,  організований фашизм у Європі зародився значно пізніше, а тому і тут  якісь аналогії безпідставні.   Відомий ідеологічний прийом: коли хочеш замаскувати свій гріх, то  найпростіше – це звинуватити в ньому свого опонента. У нашому випадку,  звинувачуючи український націоналізм у про фашистських симпатіях,  різноманітні ідеологічні служби в такий спосіб самі маскують співпрацю  радянського режиму з фашистською Німеччиною. Апогеєм цієї співпраці став  відомий пакт Ріббентропа-Молотова, жахливі наслідки якого відчуває на  собі Європа й сьогодні.    

 

 

 

 

 

 

 

ПРОЦЕС  ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ  

 

 Незважаючи на "припізнення"  з виходом на суспільно-світову  арену,  український націоналізм у 20 ст. став могутньою й продуктивною ідейною  силою. Про це свідчить сам факт постання Української Держави, до чого  завжди наполегливо змагав український націоналізм. Важко заперечити й  наступне твердження: фактор націоналізму – це найістотніша політична  домінанта сучасної геополітики.

Процес розпаду імперій  та творення  національних держав – це висліди ідеологій націоналізму, які становлять  цілісну ідейно-політичну концепцію, що сьогодні істотно впливає на  перебіг подій у світі.   Не є таємницею, що найвищим репрезентантом ідеології українського  націоналізму була ОУН. Довгі роки очорнення, фальшування та  дискредитації не змогли заступити ореол слави ОУН, а відбуття  різноманітних заходів Українських Націоналістів у Києві – це  закономірний і логічний крок ОУН до осягнення своєї традиційної мети:  здобуття й закріплення Української Самостійної Соборної Держави.   Холодна логіка ніколи не заступить яскравих героїчних сторінок історії  ОУН, прикладів відданості ідеї та жертовної боротьби в ім'я України.   проводу, зумовлюють відчутне гальмування процесів  державотворення і є прямим наслідком підміни орієнтирів. Адже очевидно,  що коли б політичні лідери у своїй діяльності керувалися вищими  інтересами нації, а не прагнули реалізувати свої власні ідейні концепції  і особисті амбіції, то політична реальність сьогодні була б іншою.   Національний інтерес не може лежати виключно в площині соціальної чи  економічної політики. Під сучасну пору матеріальна і духовна стагнація  суспільства спричинилася до появи різноманітних концепцій подолання  кризи. Найпростіша схема така: головне – економіка, все решта почекає.  Цю схему використовують не тільки демагоги-прагматики, а й велика  кількість політиків національно-демократичного спрямування. Саме у простоті цієї схеми полягає її абсурдність. Національний організм – явище складне, і внутрішня конституція його буде повнокровно  функціонувати тільки за умов врахування цієї складності. Соціальний і  економічний добробут – проблема важлива, але це тільки один компонент  проблеми державності нації. Звуження проблематики державотворення до  соціальних чи економічних проблем загрожує переорієнтацією нашої  боротьби не за національне, а за соціальне "визволення".