Націоналізм в Україні

Соціально-економічний  фактор – це лише складова національного  інтересу.  Боротися за часткове (одну складову) – це втратити все. На зорі століття  також стояла дилема: національне чи соціальне (Нація чи клас)? Вибір  тоді відбувся на користь соціального. У висліді, коли поляки здобули  Польщу, Угорці – Угорщину, фіни – Фінляндію, українці... соціалізм і, як  писав поет, "довгу ніч бездержавності". Отже, послідовна, вперта  реалізація національного ідеалу – єдина можливість вирватися із тенет  економічної, політичної, соціальної кризи.  

У силовому полі проблематики державотворення несподівано опинилася  інша  дилема: націоналізм чи демократія? З неї випливає цілий комплекс  похідних проблем: співіснування понять націоналізм і демократія,  зумовленість цих понять, їхнє взаємовідношення тощо. При розгляді цього  комплексу питань важливо відразу з'ясувати, що згадані поняття різняться  між собою як за природою, так і за характером. А тому для аналізу  потребують особливої методології, яка б враховувала цю специфіку. Саме  відсутність такої методології зумовлює ототожнення цих понять або їх  протиставлення. Ідеологія українського націоналізму має на меті  забезпечити повний і гармонійний самовияв нації й індивідуума. Цього  можна досягти тільки за умов витворення національної держави. У  національній державі найоптимальнішим засобом гармонізації інтересів  різних прошарків населення, без сумніву, є демократія. Але коли  демократію роблять ідеологією (явище "демократизму") або механізмом для досягнення мети, то це може мати небезпечні наслідки. Принцип демократії  не може абсолютизуватися і протиставлятися національному інтересові.  Криза сучасного українського "демократизму" якраз і зумовлена тим, що  конкретні, добре перевірені європейським досвідом засади демократії  зазнали в Україні певних деформацій тільки через те, що не враховували інформацій тільки через те, що не враховували  реальної специфіки стану нації та її нагальних інтересів. Прикладів  можна наводити чимало: від антиукраїнської істерії на шпальтах  демократичних газет – до кадрової політики держави, яка з огляду на  демократію не може позбутися антидержавного баласту. Однак це зовсім не  означає, що демократичний устрій Української Держави суперечить ідейним  засадам українського націоналізму. Саме український націоналізм і має  стати тим механізмом, який би адаптував принципи демократії до  української реальності, а це можливо лише за умови становлення  Української Держави як держави української нації. Націоналізм не  потрібно заміняти демократію, він повинен допомогти молодій українській  демократії позбутися тих деформацій, які спричинилися недолугою  політикою протиставлення демократії національним інтересам.   Зрозуміло, що утвердження української національної ідеї неминуче  поставить проблему співіснування корінної нації і національних меншин,  які складають чималий відсоток від загальної кількості населення в  Україні. Зараз вже замало апелювати до твердження про свідому і добре  продуману імперську політику Москви, яка провокує міжнаціональні  конфлікти.  

Проблема національних меншин потребує диференційованого  підходу.  Критерієм у минулому тут було ставлення національних меншин до  національно-визвольної боротьби українців. Сьогодні критерієм має стати  факт національної незалежності. Ставлення національних меншин до цього  факту і буде визначати політику українців щодо національних меншин. Ті  національні меншини, які допомагають нам у розбудові держави або  принаймні не заважають, мають користуватися усіма правами громадян  України. Корінна нація зобов'язана всіляко сприяти задоволенню  культурних проблем цих національних меншин. А до тих національних  меншин, які відкрито виступають проти нашої незалежності, наше ставлення  має бути адекватним, як до кожного ворога нашої державності, без огляду  на національність.   У стосунках з національними меншинами важливо позбутися комплексу  "богообраності" і сліпої ототжнювальної ненависті на взірець: "Кожен  чужинець – ворог".

 Варто нагадати, що нація – це спільність людей,  об'єднаних передусім ідеєю національної свободи. Не забуваймо про  "неукраїнське" походження таких велетів національного духу як Юрій Клен  (Освальд Бургард), А. Кримський, В. Липинський та ін. Таке забуття – це  зайвий козир в руках наших недругів та свідчення нашої власної ідейної  убогості. Слід також зауважити, що у демократичному суспільстві  національні меншини володіють не тільки правами, а й цілком конкретними  обов'язками щодо держави, яка дала їм притулок і піклується про їхнє  майбутнє.  

У цьому контексті  є потреба зайвий раз розтлумачити націоналістичний  клич "Україна  для українців", проголошений ще на зорі століття М.  Міхновським  і який постійно був і є предметом різноманітних спекуляцій.  Розуміння природи цього гасла та його глибшої сутності висловив Юрій  Пундик, ідеолог ОУН: "Клич "Україна для українців" в нашому розумінні  розумінні  означає тільки право для тієї української національної спільноти, без  різниці кровного чи релігійного походження її членів, вільно господарити  на її землі. Водночас, однак, він не заперечує права проживання на  українській території й іншим національним меншостям, якщо вони  засвідчать свою лояльність до української національної більшості й  української держави. (Пундик Ю. До ідеологічних питань українського  націоналізму. / У полум'ї дружнього слова.– Париж, 1983).  

Чимало "етнічних" звинувачень  націоналізму лежить у площині конкретних  дефініцій, а простіше – у свідомій підміні деяких понять. Так, деякі  українські й неукраїнські масмедіа постійно ототожнюють поняття  "націоналізм" і "шовінізм", щоб у такий спосіб дискридитувати перший,  надавши йому ознак другого. Домінує також визначення – що патріотизм це  любов до своєї країни, а націоналізм – це ненависть до інших. Але український націоналізм – явище органічне, не привнесене ззовні, це  ідеологія здобуття й закріплення державності на своїй етнічній  території. Шовінізм – явище інтернаціональне, за своєю природою  агресивне і прагне до закабалення інших народів чи держав. Сплутувати ці  поняття неприпустимо.   Не можна обминути ще однієї важливої проблеми. Організаційна строкатість  націоналістичного табору в Україні, його неоднорідність і  неструктурованість породили безліч інтерпретацій націоналізму: від  фашизації цього поняття – до підміни націоналізму лібералізмом чи  демократизмом. Таке ідейне "бродіння" дискредитує націоналізм, а  значить, стоїть на шляху поширення та пропаганди ідей націоналізму. За  таких обставин саме ОУН, з огляду на її авторитет, і мала б стати тим  орієнтиром, який давав би змогу скристалізувати ідейні засади, відділити  зерно від полови, оцінити нове, вказати на промахи і хиби.   На початку століття українському націоналізмові судилося стати могутньою  ідейною силою на шляху до свободи. Укінці століття наша воля, інтелект і  праця мають зробити український націоналізм визначальним фактором  державотворення, аби врешті сповнилася мрія наших великих попередників –відродилася могутня, велика й велична Українська Самостійна Соборна Держава!      

 

 

 

 

УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ СЕРЕДОВИЩІ  

 

 Правильний вибір  геополітичних орієнтирів – це  запорука гармонійного  розвитку  будь-якої держави. Проблеми геополітики  не є простими, а їх  розв'язання  не може узалежнюватися виключно від сьогочасних політичних  переконань. Скоріше навпаки: будь-які геополітичні моделі мають бути  налідком історіософських узагальнень базуватися на основі  національно-традиційних вартостей.   У першій половині 20 сторіччя (30–40 роки) теоретиками й ідеологами  українського націоналізму була опрацьована оригінальна концепція  геополітичного майбутнього Української Держави, основні елементи якої не  втратили і нині своєї актуальності.   Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для подальшого самовираження нації. Нація – явище культурне і перебуває у постійному змаганні з іншими національними культурами; і це протистояння  и; і це протистояння  не визнає кордонів. Іншими словами, "імперіальний" дух – є неодмінною  ознакою кожної здорової нації. "Нація, що залишається у своїх межах, не  тужить за духовою і державною експансією, не знає імперіальної  тенденції,– нація нежива" (О. Ольжич). Прикладом для нас тут може бути  Київська Держава, коли український народ активно поширював на Схід,  Південь та Північ свою власну цивілізацію, залишив у спадок майбутнім  поколінням величні пам'ятки духовної і матеріальної культури, мав тісний  зв'язок з європейським світом. Під сучасну пору саме неусвідомлення  важливості імперіальної ознаки – з одного боку, та брак знань про  геокультурні особливості розвитку української нації – з іншого, призвів  до фактичної відсутності власної державної геополітики.   Отже, вектор української геополітики так чи інакше завжди був  спрямований на Європу, а христянство лише скріпило духовий зв'язок  України із традицією Окциденту. Європейськість української нації протиставилася культурі Півночі, результатом чого роль України визначалася як форпост східної Європи. У цьому плані ідеолог українського націоналізму Юрій Бойко підкреслює разючий контраст, який  на рівні расовості, ментальності, культури розділяє українців і  московитів: "Дуже тривкими, постійними рисами нашого національного  характеру є естетизм, емоціоналізм, чутливість, ліризм... Не те в Росії.  Антиестетичність, бруд, нехлюйство характеризують побут російського  селянина, багато цього є в пересічній російській робітничій чи  ітелігентській родині".   Такі історичні передумови мають сьогодні визначати стратегію геополітики  України як самостійної держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

На сучасну етапі мова має йти не стільки про "відкриття Європи" чи "прорив у Європу", скільки про повернення до  Європи. Однак процес повернення буде складним, позаяк його динаміку  визначатимуть наші реальні економічні, військові та інтелектуальні  можливості. Але процес цей – незворотній з огляду на європейську сутність української нації. Через Європу Україна здійснюватиме свою  торговельну та інтелектуальну експансію до Північної та Південної Америки.   Уже в короткому часі виявиться виключна перспективність південного  напряму. Близький Схід – одна з альтернатив для України у разі  припинення надходження енергоресурсів з Росії, а також прямий шлях до  "завоювання" Азії та Африки.   Також слід наголосити, що всі геополітичні проблеми Україна здатна  розв'язати лише за умови реальної державної незалежності. Україна як  член СНГ або суб'єкт якоїсь іншої наддержавної структури (навіть із  столицею в Києві) приречена виконувати у світі маргінальну роль, бо лише  Українська Соборна Самостійна Держава як вислід споконвічних змагань українського народу спроможна забезпечити справжні умови для самовияву нації, виявити її здорові імперіальні можливості.     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 ЛІТЕРАТУРА  

 

	Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. —
	Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. посібник. - Вид. 2-ге, перероб. і доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 312 с.
	За редакцією Степана Ленкавського. Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968.
	Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992
	К.: МАУП, 2003. — 424 с.: іл. — Бібліогр.: с. 406–422
	Кононенко С. Новітня  великодержавність // Політична думка.— 1997. — № 1.
	Петро Мірчук. Нарис історії Організації  Українських Націоналістів. Перший том: 1920-1939.
	Политология: Учебник для вузов / Под. ред. В.А. Ачкасова, В.А. Гуторова. - М.: Высш. обр., 2010. - 692 с.
	Політологія // Словник термінів і понять. – К.:Тандем, 1996
	Політологія : Навчальний посібник / Юрій М.Ф. - К.: Дакор, КНТ, 2006.- 416 c.
	Політологія: підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. - К. : ВЦ "Академія", 2003. - 528 с. - (Альма-матер).
	Історія українського націоналізма.Початок відродження  http://hatanm.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=25&Itemid=28
	Підстави українського імперіалізму  http://rid.org.ua/ukr/index.php?option=com_content&task=view&id=86&Itemid=1