Розділ3 Проблеми
становлення ринкової системи в Україні.
Формування ринкової економіки в Україні
треба розпочинати з відтворення ринкових
інститутів, які існують лише в початковій
стадії. Це повинно відбуватися за схемою,
яка враховує економічні, політичні, історичні
та психологічні особливості, характерні
для нашої країни. Передусім зазначимо,
що Україна ніколи не мала високорозвинених
товарно-грошових відносин, її становлення
по суті розпочалося після скасування
кріпацтва і відбувалося на фоні значних
феодальних пережитків. Великим було втручання
держави в економіку. Протягом майже 70
років країна йшла шляхом розвитку економіки,
який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом,
що має віджити у всьому світі. Результат
відомий: створено суспільство з низькою
ефективністю виробництва і відсталим
рівнем життя людей, загальним одержавленням
і монополізованою, негнучкою економікою,
підпорядкуванням особистих і колективних
інтересів відомчим, відсутністю демократичних
інститутів. Однією з головних причин,
що призвела до побудови такого суспільства,
була панівна доктрина «без ринкового
соціалізму». Ця теорія сприяла проведенню
політики автаркії, тобто економічного
відособлення від світового ринку. Саме
тому Україна не займає відповідного місця
у міжнародному поділі праці, в зовнішньо-економічних
зв'язках.[5] У нас відсутній визначальний
ринковий інститут,економічна самостійність
господарюючих суб'єктів. Саме він гарантує
незалежність суб'єктів ринкової економіки,
їхню економічну відповідальність, без
чого ринку бути не може. Більшість підприємств
України належать державі, управляються
її органами, що сприяє високому ступеню
монополізму. Промислові підприємства,
великі за обсягом виробництва, вузькоспеціалізовані.
Останнє з суто технологічних причин не
дає можливості швидко розукрупнити їх,
а отже, і приватизувати. За цих умов формальна
заміна державного власника на приватного
не тільки нічого не змінить, а й сприятиме
подальшому зменшенню обсягів виробництва
продукції, зниженню її якості, усуненню
тих початкових елементів конкуренції,
які вже мали місце за державної власності.
До того ж відбудеться швидкий занепад
і руйнування гігантських підприємств,
які є домінуючими у нашій економіці. Відтворення
інституту багатосуб'єктивних власників
має відбуватися шляхом роздержавлення
власності, її трансформації у різні форми:колективну,
індивідуальну, державну. Це сприятиме
утворенню багатьох форм господарювання
та відтворенню конкурентного середовища. Невіддільним
інститутом ринку є вільні ціни, за допомогою
яких в умовах конкурентного середовища
здійснюється еквівалентний обмін, а отже,
реалізуються інтереси продавця і покупця,
відтворюється рівновага в економіці.
Проте це класичне положення економічної
теорії діє лише при наявності відповідних
інших ринкових умов: демонополізації
сфер розподілу, обміну і виробництва,
наявності різних форм господарювання,
великих, середніх, малих підприємств,
які управляються не з єдиного центру,
а само-стійними товаровиробниками. У
нас усіх цих передумов поки що немає в
розвиненому вигляді.[7] Лібералізація
цін при високому рівні монополізму призводить
до обов'язкового зростання їх і не створює
стимулів до виробництва. Навіщо виробляти
додаткову продукцію, якщо прибуток залежить
від зменшення її кількості в умовах монополії?
Отже, те, що є правильним теоретично і
діє за умов, які відтворюють ринкове середовище
у будь-якій країні, не може бути правильним
для нашої економіки, де поки що не створені
відповідні ринкові інститути. Нерозуміння
цього теоретичного положення владними
структурами України, зняття обмежень
на ціни в умовах монопольного характеру
виробництва, розриву господарських зв'язків
викликало бурхливе зростання цін, зниження
купівельної спроможності карбованця
і відповідно нарощування грошової емісії
для підтримування товарообороту.
В
умовах перехідної економіки визначення
купівельної спроможності грошей таким
ціновим зіставленням не є раціональним.
Гонитва грошей за цінами триватиме доти,
доки ціни не будуть обмеженими і не стабілізується
купівельна спроможність карбованця,
не будуть створені умови для стимулювання
товарного виробництва.[6]
Ось
чому в сучасних умовах нам, як і
іншим постсоціалістичним країнам,
що переходять до ринкової економіки,
необхідне ринкове регулювання, в тому
числі щодо ціноутворення.
Конкуренція,
вільне ціноутворення як необхідні інститути
ринку не можуть функціонувати через відсутність
ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних,
оптових та постачальницьких організацій,
пунктів прокату), культури ведення ринкової
економіки (немає досвіду роботи і кадрів).
Створення
ринкової інфраструктури відбувається
повільно, з великими відхиленнями. Товарних
бірж, наприклад, у нас засновано більше,
ніж у США або в будь-якій іншій країні.
І це зрозуміло: не так просто за короткий
час перейти після стількох років життя
в умовах командно-розподільчої економіки
до системи координат, де діють закони
ринку, немає такого втручання в економіку
з боку держави. Проте процес формування
ринкової інфраструктури відбувається,
його треба прискорювати. Набувають досвіду
і кадри, що працюють в інститутах ринку.
Для
того щоб суб'єкти національного
ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру,
право власності на засоби виробництва
і продукцію, а й могли реалізувати
це право, крім економічних потрібні ще
й правові передумови. Ось чому в країні
йде процес відпрацювання і прийняття
юридичних законів, які сприяють формуванню
ринкового середовища. Проте він іде повільно,
часто в прийняті закони вносяться суттєві
зміни, відсутня узгодженість законодавчих
актів. Все це гальмує ринкові перетворення.
Юридичні закони мають відображати реалії
економічного життя, бути націленими на
відтворення конкурентного середовища.
Слід відпрацювати механізм реалізації
цих законів. [10]
Відтворюючи
ринкові інститути, не можна забувати,
що ринок будують люди, від їхньої
свідомості, бажання, розуміння залежить
дуже багато. Якщо суспільна свідомість
не буде настроєна на ринкову хвилю, то
ринок будуватись не буде. Цей процес може
затягтись, а то й піти у якомусь іншому
напрямі. Слід врахувати, що психологічний
стан наших людей нині досить складний
і суперечливий. Вони не тільки мало знають
про ринок, а й вважають, що держава кинула
їх напризволяще. У такій обстановці вибір
моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно
важливе значення.
Відомо,
що всі країни, що йдуть ринковим
шляхом розвитку, мають різні ринкові
моделі. Скажімо, є ринок американський,
канадський, німецький, японський тощо.
На який з них може орієнтуватись Україна.
Канадський
варіант приваблює своїми методами розв'язання
соціальних питань, де велика частина
витрат на медичне обслуговування, освіту
здійснюється державою. В зв'язку з цим
там більші податки. В США - навпаки, податки
менші, але ці витрати несуть самі громадяни.
У
рамках ринкового господарства сучасного
світу в різних країнах залежно від національних
особливостей розвитку різне співвідношення
приватної, колективної та державної власності.
Наприклад, в Італії 58 відсотків підприємств
є державними, в Ізраїлі 64 відсотки валового
національного продукту (ВНП) виробляється
в суспільному секторі, в Канаді у ньому
зайнято близько 40 відсотків працюючих,
у Швейцарії 65 відсотків власності є суспільною.
До останнього часу адміністрація Тайваню
контролювала всі великі промислові й
транспортні корпорації, а також головні
банки і торговельні компанії, забезпечуючи
за рахунок державного бюджету і фінансованих
ним підприємств більшу частину капітальних
вкладень. Частка держави в капіталовкладеннях
у ВНП США традиційно невелика і в 2000 році
становила близько 35 відсотків. [6]
За
якими ж критеріями має оцінюватись
ефективність різних моделей ринкових
економік? Для більшості країн, що
переходять від індустріального
до постіндустріального суспільства,
або тих, що в нього вступають,
такий критерій має зводитися до реалізації
потенції особистості, забезпечення найсприятливіших
економічних, соціальних, екологічних
та психологічних умов для існування людини.
Все це сприятиме соціальній злагоді в
суспільстві, буде фактором подальшого
розвитку економіки, науки, культури.
Виходячи
з того, що ефективність ринкової економіки
не залежить від частки приватної власності,
можна зробити висновок: будувати економіку,
в якій домінував би дрібний приватний
сектор, Україні недоцільно, оскільки
у нас переважає державна власність.
Специфікою
економіки України є і те, що
в ній переважного розвитку набули
промисловість (особливо важка) і сільське
господарство. Тут виробляється понад
80 відсотків суспільного продукту.
Ураховуючи
те, що Україна має могутній індустріальний
і науково-технічний потенціал, підготовлені
кадри, нам недоцільно обирати модель
ринкової економіки, в якій переважає
дрібна приватна власність і економіка
регулюється виключно ринковими законами.
Цей шлях був би не прогресом, а регресом
і вів би до часів Адама Сміта та відповідних
методів економічного життя, де все вирішувало
вільне ціноутворення.
Модним
є так званий лібералізований
підхід, сутність якого полягає в
тому, що якщо не заважати економіці
розвиватися самій по собі за притаманними
їй принципами, то Україна скоро ввійде
у світовий ринок.
Поширене
гасло «повну свободу переміщенню капіталів,
товарів, людей» - не тільки популістське,
а й некоректне. Хто може сьогодні назвати
таку країну, де воно було втілене в життя?
Кожна країна, вступаючи в економічні
стосунки з іншими країнами прагне якомога
повніше реалізувати свої інтереси. Саме
тому вона вводить квоти, ліцензії, митні
бар'єри щодо іноземних товаровиробників.
Відповідна політика проводиться по відношенню
до міграції робочої сили. Адже кожному
зрозуміло, якщо дешева робоча сила рине
в країну без всіляких обмежень, то це,
з одного боку, зменшить купівельну спроможність
національного ринку країни оскільки
знизиться платоспроможність зайнятих
у галузях, куди увійде ця робоча сила,
а з іншого - призведе до соціальних загострень
у країні, через те що зменшиться заробітна
плата, частина працівників взагалі перейде
в розряд безробітних.
Допускаючи
іноземний капітал в економіку,
треба також регулювати ці процеси, адже
це може призвести до втрат в певних галузях
виробництва, подальшого спотворення
економіки, яка перетвориться на технологічний
придаток розвинених країн, де відбуваються
екологічно шкідливі або безперспективні
процеси.
Досвід
перехідного періоду постсоціалістичних
країн, у тому числі України, свідчить:
шлях до ринку в стихійному режимі , самопливом
- не тільки не ефективний, а й призводить
до надзвичайно великих втрат у всіх сферах
життя, відкидає суспільство назад на
десятки років.[11]
Орієнтиром
при переході до ринкової економіки
для України мають бути сучасні розвинені
країни, для яких характерні змішана економіка,
що грунтується на різних формах власності,
домінуючою при цьому є корпоративна власність,
взаємодія конкуренції та регулювання
з боку держави, високий соціальний захист
населення, соціальна орієнтація економічного
розвитку.
При
цьому слід ураховувати, що ринок
не можна побудувати, скажімо, за шведським,
американським або ще якимось
зразком, як до цього дехто закликає.
Він-невід'ємний елемент економіки,
її розвитку, особливостей. Тому і ринкові
відносини різні у Японії, Італії, Бразилії,
Алжирі. Характерними рисами сучасного
розвиненого ринку є висока організованість,
інтелектуальне кадрове забезпечення
його інститутів, науково обгрунтовані
правові засади.
Побудова
такого ринку зайняла значний час і при
цьому відбувалася на добре розвинених
товарно-грошових відносинах. Сучасні
розвинені країни на це витратили весь
повоєнний період. При цьому ринок «маленьких
азіатських драконів», як називають ці
країни, хоч і є розвиненим, відрізняється
від ринку європейських країн і американського.
Він, як вважають спеціалісти, не є моделлю
відкритої ринкової економіки[12].
Україна
не повинна нікого копіювати, повторювати,
а має будувати таку модель ринкової економіки,
яка найбільше відповідає особливостям
нашого розвитку, структурі економіки,
географічному положенню, менталітету
народу. Для нас найбільш прийнятною е
модель соціально-орієнтованого ринку,
який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме
діяльність своїх функціональних структур
задоволенню матеріальних і духовних
потреб людини. Така стратегія має грунтуватися
на чітко визначених пріоритетах економічного
розвитку, які сприяли б досягненню зазначених
цілей.
Важливо
обрати правильний шлях переходу до ринку.
Найпоширенішими з них є еволюційний,
прискорений (або «шокової терапії»), жорсткого
регулювання.
Перший
грунтується на поетапному і поступовому
введенні ринкових відносин протягом
тривалого періоду (10-15 років).
Другий
шлях - прискорений, або «шокова терапія»,
третій доелементний (або еволюційно-радикальний).
Другий варіант виглядає як простий, тому
що до ринку можна перейти за короткий
срок .Приваблює він тим, що мета досягається
швидко. Сутність «шокової терапії» полягає
в тому, що на основну масу товарів та послуг
відразу вводяться вільні ціни. Зростання
їх обмежується гранично жорсткою фінансовою
і кредитною політикою, яка є ключовим
елементом цього варіанту. Максимально
скорочується державний сектор, економіка
відділяється від держави. Соціальна підтримка
населення встановлюється на мінімальному
рівні.
Прихильників
«шокової терапії» у нашій країні
було вдосталь, як і пророків та радників
різних західних шкіл, у тому числі
чікагської (монетаристської школи),
на яку покладалося найбільше
надій. Проте всі вони, по-перше, не
бачать відмінностей не тільки між Україною
і Росією, а й Україною і Чилі, між селянином,
сформованим колективним веденням господарства,
і фермером, який працює у ринковому середовищі.
По-друге, всі вони без винятку піклуються
не про інтереси України, а про свої власні
інтереси, інтереси своїх компаній, країн.
По-третє, монетаризм у його класичному
розумінні зводиться до вільного ринку,
де рівновага у суспільстві досягається
за рахунок грошової політики, вільного
ціноутворення. Це в наших умовах багаторівневого
монополізму (власності, технології, управління)
може лише зруйнувати економіку, дестабілізувати
суспільство.