Зміст 

     Система планування та види планів підприємств 2

     Організація планової роботи на сільськогосподарських підприємствах 6

     Список використаних джерел 12

 

Система планування та види планів підприємств

 

     Дієвість  та ефективність планування на підприємстві значною мірою залежать від ступеня  освоєння його системи. Остання охоплює:

• види планів;
• об’єкти планування;
• підсистеми управління плануванням, організаційного та інформаційного забезпечення планування, прийняття рішень.

     1. З погляду обов’язковості планових завдань виокремлюють директивне та індикативне планування.

     Директивне  планування — це процес прийняття рішень, які мають обов’язковий характер (силу закону) для об’єктів планування. Директивні плани мають адресний характер і відзначаються надмірною деталізацією.

     Індикативне планування є антиподом директивного, тому що індикативний план не має обов’язкового  для виконавця характеру. Це найпоширеніша  в усьому світі форма державного планування макроекономічного розвитку. Завдання індикативного плану називаються  індикаторами, тобто параметрами, що характеризують стан і напрями розвитку економіки, які розроблені органами державного управління під час формування соціально-економічної політики і  визначення засобів державного впливу на господарські процеси з метою  досягнення зазначених параметрів.

     Як  індикатори використовують показники, що характеризують динаміку, структуру  та ефективність економіки, стан фінансів, грошового обігу, ринку цінних паперів, рух цін, зайнятість та якість життя  населення, зовнішньоекономічні зв’язки  тощо. Основне завдання індикативного  плану — не тільки дати кількісну оцінку цим показникам, а й забезпечити взаємоузгодженість і збалансованість усіх показників розвитку економіки. Тому важливою функцією індикативного плану є виявлення тих параметрів економіки, які можуть бути скориговані державою в разі, коли економічний розвиток здійснюватиметься не за сприятливим сценарієм.

     

     Схема внутрішньогосподарського планування в системі державного регулювання АПК України

     Директивність — головний принцип соціалістичного планування, і саме з нею було пов’язано багато його недоліків. Однак це не означає, що ринкові умови зовсім виключають директивне планування. Воно може бути ефективним засобом розв’язання багатьох народногосподарських завдань, які мають загальнонаціональне значення, наприклад, у галузі охорони довкілля, оборони, соціальної політики, структурної перебудови економіки і т. д.

     Більше  того — директивне планування за ринкових умов практикується не тільки державою, але й самим бізнесом. А. Ільїн зазначає, що на мікрорівні при складанні перспективних планів використовують індикативне планування, а в поточних планах — директивне. Багато зарубіжних дослідників наголошують на необхідності чітко розрізнювати зобов’язання і плани. На відміну від плану (індикатора) зобов’язання (директива) пов’язане з прийняттям рішення щодо конкретних дій.

     Наприклад, фірма працює за п’ятирічними планами, які мають індикативний характер. Зокрема, у них визначено, що для  виконання поставлених цілей  фірма змушена буде збільшити  виробничі потужності, розширити  асортимент продукції, запросити на роботу здібних спеціалістів. Деякі  відділки фірм, бажаючи швидше розпочати  справу, поквапились зв’язати себе зобов’язаннями щодо розширення виробничих потужностей, придбання обладнання, наймання людей. Однак через рік обставини змінилися і стало очевидним, що структура капітальних вкладень має бути зовсім іншою. Якби не було поспішності, то це було б ураховано в наступному плановому періоді, що сприяло б кращому використанню капіталу. З іншого боку, коли вказані вище рішення прийнято, то цей план для відділка фірми вже має директивний характер.

     Отже, в умовах ринкової економіки індикативне  і директивне планування мають доповнювати  одне одного і бути органічно зв’язаними між собою.

     2. Залежно від тривалості планового періоду розрізняють перспективне і поточне планування. Перспективне планування на підприємстві буває довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгострокове планування охоплює період більше п’яти років, наприклад 10; 15; 20. Такі плани визначають довгострокову стратегію підприємства, включаючи соціальний, економічний, науково-технічний розвиток.

     Середньострокове  планування здійснюється на період від  двох до п’яти років. На деяких підприємствах  середньострокове планування поєднують  з поточним. У цьому разі складають  так званий перехідний п’ятирічний  план, в якому перший рік деталізується  до рівня поточного плану і  є по суті короткотерміновим планом.

     Поточне планування полягає в розробці річних планів на всіх рівнях управління підприємством  та з усіх напрямів його діяльності, а також планів на коротші періоди (квартал, місяць).

     Така  часова градація планів забезпечує найраціональніше вирішення довгострокових, середньострокових  і поточних завдань розвитку економіки.

     3. За змістом планових рішень виділяють: стратегічне, тактичне та оперативно-календарне планування.

     Стратегічне планування, як правило, орієнтується на довгострокову перспективу і  визначає основні напрями розвитку об’єкта господарювання. У результаті такого планування підприємство ставить  перспективні цілі й розробляє засоби їх досягнення.

     У тактичних планах відображаються заходи, спрямовані на розширення виробництва  і підвищення його технічного рівня, оновлення і зростання якості продукції, якомога повніше використання науково-технічних досягнень. У результаті тактичного планування складається  план економічного і соціального  розвитку підприємства, що є комплексною  програмою виробничої, господарської  і соціальної його діяльності на певний період.

     Оперативно-календарне планування є завершальним етапом у  плануванні господарської діяльності фірми. Основним його завданням є  конкретизація показників тактичного плану з метою організації  повсякденної планомірної і ритмічної  роботи підприємства та його структурних  підрозділів.

     Таким чином, якщо стратегічне планування розглядати як пошук нових можливостей  підприємства на ринках, то тактичне планування — як процес створення передумов для реалізації цих нових можливостей, а оперативно-календарне — як процес їх реалізації. 

     4. За ступенем охоплення об’єктів  планування розрізняють:

• загальний план підприємства і плани окремих його підрозділів;
• плани усіх видів діяльності чи цільові плани, що розробляються для якогось одного напряму роботи (виробничий план, фінансовий, план маркетингу).

     5. За черговістю в часі виокремлюють:

• упорядковане планування, за якого після завершення одного плану розробляють інший;
• перехідне планування, коли після закінчення певного запланованого строку план продовжується на наступний період (наприклад, п’ятирічний план щорічно продовжується на один рік);
• позачергове (евентуальне) планування, коли план розробляють за необхідності, наприклад, у разі реконструкції або санації підприємства.

     Нині  планування дедалі більше ґрунтується  на науковому прогнозуванні, яке  є не самостійним видом планування, а лише однією з чотирьох його стадій (аналіз досягнутого рівня розвитку економіки; науковий прогноз можливих і ефективних напрямів розвитку економіки  і вибір оптимального напряму; розробка планів за всією номенклатурою показників на основі аналізу виконання попереднього плану і прогнозу наступного розвитку; контроль виконання плану), яка передує  складанню плану і охоплює  довший період, ніж план. Прогнозування  доцільно здійснювати на будь-якому  рівні складання планів — довгострокових, середньострокових і поточних, хоч найбільше значення воно має для перспективного планування.

Організація планової роботи на сільськогосподарських  підприємствах

 

     Планування  на підприємстві — це процес пошуку і використання резервів підвищення ефективності виробництва і вирішення  соціальних проблем колективу. План підприємства за своїм змістом є  сукупністю взаємозв’язаних заходів  для збільшення прибутку за рахунок  підвищення ефективності використання ресурсів і комерційної діяльності.

     Планування  — один із найскладніших видів  розумової праці, притаманних людині. Не біда, якщо планування не вдається реалізувати  добре, але не можна змиритися  з тим, що воно ведеться абияк. Успішність, ефективність системи планування значною  мірою визначається рівнем її організації, яка включає такі структурні елементи:

• плановий персонал, що сформований в організаційні структури;
• процес обґрунтування, прийняття і реалізації планових рішень (процес планування);
• засоби, що забезпечують процес планування (інформаційне, технічне, програмно-математичне та організаційне забезпечення).

     Плановий  персонал складається зі спеціалістів, які тією чи іншою мірою виконують  функції планування. Причому для  одних із них планові функції  можуть бути основним видом діяльності, наприклад для працівників планово-економічного відділу, а для інших працівників (агроном, інженер, бухгалтер тощо) ці функції можуть поєднуватись з іншими видами діяльності. Так, спеціалісти-зоотехніки поряд з виконанням своїх основних функцій зай-

       маються перспективним, поточним  та оперативним плануванням тваринництва.

     Основними видами діяльності плановиків на підприємстві є:

     — розробка стратегії підприємства і  збалансування довго- і короткострокових його цілей. Наприклад, визначити, що важливіше: збільшити свою частку ринку чи підвищити  ефективність вкладеного капіталу. Якщо йдеться про рентабельність вкладеного капіталу, то визначити, куди інвестувати  нові кошти: у підвищення рентабельності діючого виробництва чи у виробництво  нової продукції. Виконуючи цю функцію, плановики виступають у ролі радників, консультантів. Остаточне рішення, пов’язане із затвердженням стратегії, приймає вище керівництво;

     — здійснення, поряд з іншими спеціалістами, аналізу та оцінки зовнішнього і  внутрішнього середовища підприємства. Плановики часто володіють найціннішою  інформацією про підприємство;

     — участь, поряд з менеджерами, у  розробці прогнозів щодо майбутнього  фірми;

     — надання порад і консультацій іншим спеціалістам з питань техніки  планування; сприяння розповсюдженню професійних методів планування;

     — допомога вищому менеджменту в організації  і проведенні навчання, необхідного  для того, щоб усі учасники планування були готові до освоєння ефективних нововведень. Плановики повинні прагнути створити атмосферу творчого ставлення працівників  до планування свого майбутнього, навчити  людей взаємодіяти при цьому.

     Корисним  для підприємства є залучення  консультантів з планування, до обов’язків яких належать:

     — допомога в підготовці рішень з планування;

     — навчання і консультування вищого керівництва з питань планування;

     — поради щодо організації нарад з  планування, допомога у підведенні підсумків нарад;

     — рекомендації щодо розробки планової документації.

     Щоб давати об’єктивну оцінку плануванню, консультант має бути нейтральним  стосовно цілей організації і  результатів її діяльності. Ним може бути як зовнішній, так і внутрішній учасник організації (менеджер, працівник). Консультант повинен володіти глибокими  і чіткими знаннями теорії і практики внутрішньофірмового планування, викликати  повагу і довіру, щоб мати можливість у спірних випадках виконувати функції  третейського суду. Внутрішнього консультанта відзначає знання різних сторін життя  фірми. Зовнішньому консультантові притаманні багатий і різноманітний  досвід планування, однак недоліком  співпраці з ним є його обмеженість  у часі.