Соціальне партнерство

Зайняття 5. Соціальне партнерство

1. Зміст, основні принципи та організація соціального партнерства.

Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв'язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави.

Суть соціального партнерства полягає в тому, що це специфічний вид громадських відносин між різними соціальними групами, прошарками й класами, які мають суттєво відмінні соціально-економічні й політичні інтереси. Ці різні інтереси не можуть стати однаковими, проте можливе їх поєднання, забезпечення певного балансу їхньої реалізації.

Соціальне партнерство має цілком визначене суспільне призначення: створення і діяльність певних органів, впровадження в життя гуманістичних ідей і принципів регулювання соціально-трудових відносин, розробку, прийняття і реалізацію конкретних взаємовигідних рішень. Суспільне призначення соціального партнерства полягає також і у практичному втіленні узгодженої соціально орієнтованої політики, у сприянні врегулюванню соціальних конфліктів, подоланню кризових явищ, в кінцевому підсумку — зростанні якості життя громадян країни в найширшому розумінні.

Суб'єктами соціального партнерства, як і суб'єктами соціально-трудових відносин, є наймані працівники, трудові колективи, професійні спілки — з одного боку, роботодавці та їх об'єднання — з другого, і держава та органи місцевого самоврядування — з третього, а також їхні представники та спільно створені органи з регулювання соціально-трудових відносин.

Об'єктом (предметом) соціального партнерства є узгоджена соціально-трудова політика, що на різних рівнях має своє конкретне наповнення.

Основні форми соціального партнерства такі:

· спільні консультації представників сторін на всіх рівнях;

· колективні переговори на всіх рівнях;

· укладання договорів та угод на всіх рівнях;

· погодження на національному й регіональному рівнях політики доходів і соціально-економічної політики в цілому, включаючи основні критерії і показники соціальної справедливості, заходи щодо захисту місцевого ринку праці та виробника і т. ін.;

· спільне розв'язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм на всіх рівнях;

· організація примирних та арбітражних процедур на всіх рівнях;

· участь найманих працівників в управлінні виробництвом;

· участь представників сторін у роботі органів соціального партнерства на всіх рівнях;

· спільне управління представниками сторін фондами соціального страхування;

· участь найманих працівників у доходах підприємства на умовах, визначених колективним договором;

· розгляд претензій та розбіжностей, що виникають між сторонами соціального партнерства відповідного рівня і їх вирішення шляхом компромісів, співробітництва, узгодження позицій;

· обмін необхідною інформацією;

· контроль за виконанням спільних домовленостей на всіх рівнях та ін.

Принципи соціального партнерства:

1. Загальний і міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості.

2. Ненадання в якій-небудь країні працівникам нормальних умов праці є перешкодою для інших країн, які бажають покращити становище трудящих.

3. Свобода слова і свобода об'єднання є необхідними умовами постійного прогресу.

4. Злиденність у будь-якому місці є загрозою для загального добробуту.

5. Всі люди, незалежно від раси, віри і статі, мають право на матеріальний добробут і духовний розвиток в умовах свободи і гідності, сталості в економіці і рівних можливостей.

6. Повна зайнятість і зростання життєвого рівня.

2. Роль профспілок в соціально-трудових відносинах.

Професійна спілка — це добровільна  громадська організація громадян, пов'язаних спільними професійними, виробничими  інтересами за родом їхньої діяльності, яка створюється з метою представництва і захисту їхніх соціально-трудових прав та інтересів.

Профспілки є нині в Україні  найбільш інституцій но структурованою ланкою соціального партнерства. Вони мають свої структури практично на всіх великих підприємствах і на багатьох інших, представництва на регіональному, галузевому та національному рівнях. За даними Федерації профспілок України, членами профспілок є понад 90 % найманих працівників. Сучасний профспілковий рух в Україні репрезентують понад 80 всеукраїнських профспілок і профоб'єднань загальною чисельністю понад 16 млн членів.

У 90-ті pp. XX ст. в Україні відбулися певні позитивні зміни, деяка модернізація профспілкового руху порівняно з радянськими часами. Результатом цієї модернізації стало: визначення профспілок як організації з захисту інтересів найманих працівників; роздержавлення профспілок, започаткування опозиції владним структурам і роботодавцям; нове політичне самовизначення профспілок у суспільстві (проголошення нейтральності профспілок щодо політичних партій, рухів, об'єднань і організацій; співробітництво з партіями лише з конкретних питань захисту соціально-економічних інтересів найманих працівників); зміна централістської структури профспілок України на федеративну; визнання конфедерати вності й плюралізму профспілкового руху; відмежування від невластивих функцій, форм і методів роботи; застосування принципів соціального партнерства у взаємовідносинах з роботодавцями та виконавчою владою.

Однак сьогодні ще рано говорити про  те, що профспілки як інститут захисту  соціально-економічних прав та інтересів  найманих працівників належним чином  виконують свої функції. Зокрема  про це свідчать результати соціологічних  опитуванні,, які регулярно проводяться  в Україні Інститутом соціології ПАН України. Вони показують, що в 2000 р. лише 12,4 % населення довіряло традиційним  профспілкам, і лише 6,7 % — новим  профспілкам, причому рівень довіри з року в рік зменшується. Це ж  опитування показує, що реальна належність працівників до профспілок складає  лише 43 %, а серед молоді — майже  вдвічі менше.

Тому реалізація профспілками своїх  функцій як сторони соціального  партнерства та суб'єкта соціальної політики має здійснюватися за такими основними напрямами.

· Розширення суспільної бази своєї  діяльності за рахунок поширення  реального членства трудящих в профспілках  з метою створення громадянської  основи для забезпечення соціальної безпеки людини, її надійного соціального  захисту.

· Цілеспрямована робота зі створення  умов для подолання соціального  відчуження людини, подолання у свідомості багатьох працівників стереотипу сприйняття себе як "гвинтика" системи, яке  веде до поглиблення відчуження особистості, її соціальної пасивності та апатії.

· Формування в економічно активного  населення конкурентоспроможності в умовах ривку, сучасного соціального  менталітету, соціально-психологічної  зрілості, готовності до соціальних інновацій, подолання утриманських настроїв, ідей зрівняльної справедливості тощо.

· Активізація трудового потенціалу громадян на основі посилення трудової мотивації, подолання деструктивних  явищ, що поширилися у трудовій сфері  в кризовий період.

· Реалізація функцій захисту прав та інтересів працівників (а також  представників інших груп суспільства) у соціально-трудовій сфері.

· Досягнення соціальної злагоди й  миру в суспільстві на основі соціального  партнерства з держаною та роботодавцями.

· 3 метою залучення нових членів профспілки мають розробляти більш  активні стратегії діяльності та надавати трудящим нові види послуг. Це можуть бути додаткові соціальні  допомоги, пільгові кредити, послуги  в галузі профорієнтації та профнавчання, сприяння у працевлаштуванні тощо.

Розвиток відносин соціального  партнерства обумовлений п сучасному  світі ще й зростаючою складністю та інтелектуялізіїїисю праці, зростанням ролі людського чинника на виробництві, перетворенням найманого працівника із простого виконавця у активного, творчого, освіченого суб'єкта розвитку виробництва, прихильність і активна участь якого значно підвищує економічну ефективність організації й управління виробництвом. У зв'язку з цим як самі працівнники, так і роботодавці стають зацікавленими у залученні найманих працівників до свідомої, активної участі в управлінні підприємством, а це викликає необхідність враховувати інтереси, думки, позиції працівників.

Роботодавці зацікавлені у стабільному  отриманні високого прибутку, розвитку виробництва, зміцненні позицій  на ринку, підвищенні іміджу підприємства, посиленні конкурентоспроможності продукції. Але нині вже ні в кого немає сумнівів щодо того, що високих  економічних результатів можна  досягти лише за умови ефективного  використання людських ресурсів. Теорією  людського капіталу переконливо  доведено, що інвестиції в розвиток персоналу дають високий і  стабільний економічний і соціальний ефект. Інтереси роботодавця вимагають  підвищення кваліфікації, моти вовн пості, прихильності, творчого ставлення до роботи від працівників, а цього можна досягти лише на базі постійного підвищення якості трудового життя, тобто дотримання інтересів працівників. Тому зростання ролі людського капіталу як визначального чинника конкурентоспроможності виробництва стає за сучасних умов основою для зближення економічних інтересів роботодавців та найманих працівників. Протиріччя між роботодавцями та найманими працівниками при цьому не зникають, але з'являється більше підстав та мотивів для ефективного вирішення їх на основі домовленостей і угод, шляхом пошуку можливостей досягнення компромісу.

3. Держава в системі соціального партнерства.

Важливим  чинником і передумовою поширення  й розвитку соціального партнерства  є проголошення і конституційне  оформлення ідеї створення соціальної держави. Після Другої світової війни  у конституціях багатьох західних країн  були сформульовані завдання побудови соціальної держави. В ст. 1 Конституції 1996 р. Україна проголошена як "суверенна  і незалежна, демократична, соціальна, правова держава"1. Однак, звичайно, це проголошення означає не реальний факт, а лише визначення пріоритетних шляхів розбудови української держави.

Формування  соціальної держави не можливе без  ефективної взаємодії органів державної  влади з об'єднаннями й організаціями, які представляють соціально-економічні й політичні інтереси різних груп населення, передусім таких визначальних в економічному аспекті груп як наймані  працівники і роботодавці. Для становлення  й розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки важливо формування саме української національної моделі соціальної взаємодії. Могутнім суспільно-політичним чинником становлення в Україні  соціальної держави має стати  усвідомлення і практична реалізація державною владою, об'єднаннями роботодавців, найманих працівників, суспільством в  цілому основних принципів соціального  партнерства.

Ефективні партнерські відносини владних  структур з об'єднаннями роботодавців та найманих працівників, інституалізація  цих відносин не лише покращує соціально-економічну ситуацію в країні, але й звільняє державу від багатьох соціальних функцій.

Провідні  вчені-економісти в галузі соціально-трудових відносин, вважають, що за сучасних умов в Україні необхідне суттєве  посилення як за масштабами, так  і за результативністю державного впливу на формування національної моделі соціально-трудових відносин, на поширення соціального  партнерства.

Соціальна держава, яку проголошено в Конституції  України, бере на себе цілий комплекс загальнонаціональних функцій в  галузі забезпечення гідного життя  і вільного розвитку людини — освіти, охорони здоров'я, культури, реалізації в трудовій сфері, соціального захисту, тобто здійснення соціально орієнтованої політики, що має безпосереднє відношення до соціального партнерства. Саме держава  має коректувати стихійні процеси  майнового розшарування суспільства, встановлювати і гарантувати  дотримання мінімальних соціальних стандартів (розмірів пенсій, допомог, заробітної плати і т. ін.), турбуватися про безпеку громадян тощо.

Завдання  держави саме і полягає у створенні  за участю організацій роботодавців і найманих працівників ефективної системи соціального партнерства  та запровадженні механізму, що забезпечує життєдіяльність цієї системи заради задоволення суспільних потреб у  галузі соціально-трудових відносин.

Держава в соціальному партнерстві відіграє кілька важливих ролей: власника, роботодавця, законодавця, арбітра (посередника), координатора. Стосовно державних підприємств  органи державної влади виступають як роботодавці, і, відповідно, виконують  характерні для роботодавців функції (зокрема, укладання і виконання  колективних договорів). Інші основні  функції держави в системі  соціального партнерства такі: законодавча, право- і нормотворча, прогностична, організаторська, контрольна й арбітражна. Розвиваючи систему соціального партнерства, держава ратифікує конвенції Міжнародної організації праці, що передбачають покращання умов для працівників і роботодавців порівняно з чинним національним законодавством і має забезпечувати виконання їх.

Заради  створення і розвитку в нашій  країні ефективної системи соціального  партнерства держава має взяти  на себе й ефективно виконувати такі функції:

· узгодження між партнерами на національному  рівні основних напрямів соціально-економічної  політики в цілому, включаючи розробку мінімальних соціальних стандартів, основних критеріїв і показників соціальної справедливості, заходів  захисту суб'єктів соціально-трудових відносин;