Сучасні тенденції розвитку міжнародної інноваційної діяльності

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Навчально-науковий інститут економіки і менеджменту

Кафедра ММП

 

 

 

Доповідь

на тему:

«Сучасні тенденції розвитку міжнародної інноваційної діяльності»

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Прийняла:

доц. Адамик В.В.

 

 

 

 

ЛЬВІВ 2012

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………...…..3

Міжнародні інноваційні процеси……………………………………………..…….4

Стимулювання та чинники вдосконалення  міжнародних інноваційних процесів........................................................................................................................9

Висновок………………………………………………………………………...…..14

Список використаної літератури…………………………………………….…….15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Інноваційна діяльність (діяльність із питань нововведень підприємства) дійсно задає динаміку і темпи  розвитку підприємству, сприяє його активній позиції на ринку попиту і пропозицій, ставить завдання проблемного характеру.

Тенденції розвитку світової економіки  свідчать, що все сходиться в кінцевому  підсумку до необхідності інтенсивного вдосконалення управління створенням і впровадженням науково-технічних  інновацій з урахуванням екологічних  пріоритетів, розвитку інноваційного  менеджменту. Орієнтир на наукоємні  виробництва демонструють усі розвинені  країни. Стійке економічне зростання є важливим пріоритетом багатьох розвинених країн і роль інновацій в цьому є досить значною. Згідно з результатами довготермінових досліджень, науково-технічний прогрес та інноваційні технології приносять в США 50 % економічного зростання, у Франції – 76 %, у Німеччині – 78 % і в Японії – 55 %.

У сфері міжнародної торгівлі обсяг  прямих іноземних інвестицій та ефективність міжнародного поширення знань країни залежать не тільки від власної інноваційної діяльності, але й від діяльності її торгових партнерів. Ці показники  не можуть матеріалізуватися у випадку  великого технологічного розриву між  іноземними та вітчизняними підприємствами. Тому здатність суспільства виробляти  і втілювати в життя знання має велике значення для стійкого економічного зростання та розвитку країни.  Інноваційний потенціал  є важливим елементом стратегії  росту, що залежить від умов як на мікроекономічному  рівні нації, так і від потужності промислових підприємств.

Для того, щоб вижити в умовах безжалісної  конкуренції, керівництво підприємств  повинно постійно впроваджувати  нововведення. Тому значну роль для  ефективного впровадження інновацій  може відігравати стійкість.  Відсутність  стійкості може бути пов'язана з "творчим руйнуванням", тоді як значна стійкість сприяє генеруванню  процесів "творчого накопичення". Кумулятивність є фундаментальною властивістю інноваційної діяльності підприємств [1].

 

Міжнародні інноваційні  процеси

Фундаментальні дослідження сучасного  соціально-економічного і політичного  менеджменту показують, що нині науково-технологічні інновації відіграють вирішальну роль у формуванні і підвищенні конкурентоспроможності виробництва.

У свою чергу, проблема підвищення конкурентоспроможності в усьому розмаїтті її аспектів стосується практично всіх сторін життя суспільства  й, у зв'язку з цим, постійно перебуває  в центрі уваги державних діячів і ділових кіл усіх розвинених країн світу. У США, наприклад, при  президенті створено відповідний спеціальний  комітет, а у 1988 р. конгрес США  прийняв "Комплексний закон про  торгівлю і конкурентоспроможність" [2].

Вивести ідею конкурентоспроможності України на передній край національної свідомості було запропоновано ще у 2005 р. На нараді з питань соціально-економічного становища в країні, що проходила 26 вересня 2005р., головою громадської  організації “Рада конкурентоспроможності Україні” Ю. Полунєєвим звернуто увагу  на розробку концепції про конкуренто-спроможність як нової моделі економічної політики та заплановано створити при Президенті України Раду національної конкурентоспроможності [3].

Сьогодні, як ніколи, якість влади, лідерства  та управління є найважливішим чинником конкурентоспроможності країни.

Прикладом може служити практично  вся Скандинавія, яка своїм високим  рейтингом конкурентоспроможності кидає виклик усталеному стереотипу, що країни з високими податками і  надзвичайно розвиненою системою соціального  забезпечення (тобто з високим  соціальним навантаженням на бюджет), країни так званого соціального  капіталізму, не можуть бути конкурентоспроможними.

Однією з головних конкурентних переваг Скандинавських країн експерти називають високу якість політичного  й макроекономічного управління, яка забезпечує “соціальну згуртованість  населення, стабільність і передбачуваність бізнес-середовища, низький рівень інфляції та профіцит держбюджету, низький  рівень корупції, сприятливий грунт  для динамічного зростання інновацій  і малого бізнесу, пріоритетного  розвитку науки та освіти [3].

В даний час ключовим чинником розвитку економіки являються інтелектуальні ресурси (інтелектуальний капітал). Від ефективного використання інтелектуальної  власності багато в чому залежить і конкурентоспроможність країни на світових ринках високотехнологічної  продукції. Саме вона, як показує закордонний  досвід, підвищує продуктивність господарської  діяльності, забезпечуючи динамічний розвиток економіки.

Розвиток науково-технологічної  сфери э одним із дієвих важелів  поступового входження країни до спільноти розвинених країн світу, розширення та поглиблення участі у  відповідних європейських структурах.

Світовий досвід показує:  де інноваційна  політика перебуває під контролем  уряду, там досягають успіху.  Прикладом можуть слугувати Японія,  Німеччина,  США,  ряд інших  країн з високим рівнем соціально-економічного розвитку,  який є результатом  ефективної інноваційної політики.  На жаль, досягнення України у сфері  інноваційної діяльності поки що досить скромні. Іншими формами стимулювання інноваційної діяльності є надання  позик,  у тому числі без виплати  відсотків  (Швеція);  дотацій  (практично в усіх перелічених  країнах); створення фондів упровадження інновацій з урахуванням можливого  ризику (Німеччина, Франція, Швейцарія,  Нідерланди);  безоплатні позики,  що досягають 50%  коштів,  на впровадження інновацій  (Німеччина);  зниження державного мита для індивідуальних винахідників  (Австрія,  Німеччина,  США та ін.);  відстрочення виплати мита або звільнення від нього, якщо винахід стосується економії енергії (Австрія) тощо. Основним елементом державної політики зарубіжних країн є програми стійкого розвитку технологічних утворень,  зокрема інноваційних центрів,  за допомогою яких периферійні області з відносно відсталою економікою перетворюються на високорозвинуті регіони, забезпечені високими технологіями в різних галузях промислового виробництва, транспорту та зв’язку. Проблеми раціонального розміщення виробничих сил і збалансованого розвитку окремих регіонів посідають центральне місце в ряді стратегічних напрямів державної економічної політики більшості країн.  Світовий досвід роботи технологічних утворень дає змогу виділити п’ять факторів,  що сприяють їх утворенню:

1.  Достатній науковий,  технічний  й навчальний потенціал.

2.  Спеціалізовані підприємства (заводи, об’єкти обслуговування  техніки на стадії перед виробництвом  і після нього тощо)  є опорою  технопарків.

3.  Високий рівень концентрації  великого капіталу й техніки.

4.  Вибір місця розташування  технополісу (стан транспортної  мережі, наявність аеропорту,  придатне  навколишнє середовище, умови проживання  й освіти).

5.  Гнучка політика надання  пільг,  що сприяє оновленню  виробництва та відкриттю нових  підприємств (заохочення розвитку  малого бізнесу,  пільги для  ризикових капіталовкладень,  інвестиції  в новостворені підприємства  з новітньою технологією,  стимулювання  використання передової техніки) [4, с. 30−31]. У Японії й Франції,  наприклад,  модель технополісу поширюється на всю навколишню міську територію;  у США й Фінляндії – на обмежені території, що перебувають або в межах міста, або поблизу нього. У Карелії існує єдиний науковий центр, здатний стати базою для технополісу, –Петрозаводський державний університет, що вже має регіональну мережу своїх філій у різних містах Карелії.  Жодна науково-дослідна або освітня установа Карелії  (і навіть усього Північного регіону Росії)  не може зрівнятися з ним за можливостями. Університетський Інтернет центр,  локальна комп’ютерна мережа,  Регіональний центр нових інформаційних технологій,  Карельський інноваційний центр –  бізнес-інкубатор, Регіональний центр міжнародного співробітництва, науково-виробничий комплекс тощо становлять “золотий фонд” університету [5].

Функціонування технополісів в Україні дасть змогу зберегти й розвинути науковий, культурний та інженерний потенціал, забезпечити більш повну зайнятість населення, ефективно використовувати іноземні інвестиції в передових галузях промисловості [4,с. 28−30].

Державна політика США в галузі науки й технології має три основні елементи.  По-перше, підтримка фундаментальних досліджень і фінансування базових цивільних НДДКР більше,  ніж на 20%  здійснюється з федерального бюджету.  По-друге,  уряд здійснює державні замовлення НДДКР в оборонній і космічній галузях,  а також у галузі охорони здоров’я.  По-третє,  ряд різнобічних державних заходів спрямований на стимулювання інноваційної й підприємницької діяльності. До них належать захист прав інтелектуальної власності,  витоки якої сягають ще часів заснування республіки,  а також податкові кредити для проведення НДДКР, що діють у тій чи іншій формі з початку 1980-х рр.  Виділяються кошти для промисловості,  університетів й федеральних  (державних)  лабораторій.  Останнім часом державний сектор НДДКР зростає величезними темпами, але в цілому загальна політика залишилася практично незмінною.

Країні необхідно,  враховуючи успіхи інших країн та їх невдачі, прогнозувати та розробляти програми й напрями інноваційної діяльності, розвивати технополіси,  технопарки й бізнес-інкубатори та виводити їх на належний рівень.  Державна політика утвердження України як високотехнологічної країни має спиратися виключно на власні національні ресурси. Міжнародна фінансова допомога,  кредитування тощо спрямовані переважно на короткостроковий монетарний ефект. У зв’язку із цим в умовах перехідного періоду національні товаровиробники,  що впроваджують інноваційні проекти,  мають отримати дієву державну підтримку з метою запобігання руйнівній конкуренції транснаціональних монополій.  Неприпустиме лобіювання інтересів інших країн у межах внутрішнього українського ринку.  Лише за рахунок успішного здійснення інноваційного прориву на світові ринки Україна отримає реальний шанс стати розвинутою країною світу [6, с. 56−70].

В інноваційних моделях розвитку –  в Китаї,  Японії,  Сінгапурі та інших країнах –  на інвестиції спрямовують 30–40%  ВВП.  А як можна назвати політику,  коли на інвестиції спрямовують 13–14% ВВП,  причому не найефективнішим чином?  Коли частка інноваційно активних підприємств зменшилася з 60 до 14–15%,  а частка наукоємної продукції в експорті становить ледь помітну величину?

Коли наука фінансується в межах 0,3% ВВП, тоді як Президент і закон України наполягають на 1,7%?  Таку політику правильно назвати деінноваційною або саморуйнівною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стимулювання та чинники  вдосконалення інноваційного процесу

У світовій практиці застосовують різні  варіанти розв’язання проблеми розвитку інноваційної інфраструктури:  європейська  модель розвитку інноваційної інфраструктури ґрунтується на державних інвестиціях  та дотаціях і спрямовується,  насамперед,  на створення нових робочих місць.  У країнах Азії інноваційна інфраструктура розвивається шляхом утворення технополісів (Японія), технопарків,  насамперед,  у галузі інформаційних технологій  (Індія),  розвитку різних типів інноваційних структур за фінансової підтримки держави (Китай). Модель розвитку інноваційної інфраструктури США менше орієнтована  на державне фінансування й функціонує переважно завдяки інвестуванню зацікавлених фірм.  Одним із варіантів  підтримки інноваційної діяльності, що застосовується в Україні,  є  надання державних субсидій безпосередньо  для виконання інноваційних проектів.

Реалізація кожного з варіантів  потребує державної, у тому числі  фінансової підтримки. При цьому  світовий досвід свідчить про більшу ефективність від державної підтримки  інноваційної інфраструктури,  а  не реалізації окремих проектів.  Останніми роками держава здійснила  ряд важливих заходів із реалізації науково-технічної та інноваційної політики:  Верховною Радою України  схвалена Концепція науково-технологічного й інноваційного розвитку України,  прийняті доповнення до Закону України  “Про наукову і науково-технічну діяльність”,  законодавчі акти про інтелектуальну власність, відбулося  приєднання України до міжнародних  договорів у цій сфері, розробляється  Державна програма захисту і використання інтелектуальної власності.  Створюються  нові інноваційні структури, діяльність яких спрямована на виробниче використання наукоємних розробок,  високих технологій і конкурентоспроможної на світовому  ринку продукції (технопарки, технополіси  тощо).