Сучасні тенденції розвитку міжнародної інноваційної діяльності

Для розвитку та активізації інноваційного  процесу необхідно контролювати та збільшити фінансування науки, розробити  відповідну законодавчу базу у сфері  інтелектуальної власності, інструменти  реалізації прийнятих законів та контролю за їх виконанням, створити по-справжньому сприятливі умови для малого та середнього бізнесу.  Але,  враховуючи світовий досвід, цього може бути недостатньо.

Головною перевагою інновацій  є те,  що навіть країна,  яка  не має достатніх матеріальних та фінансових ресурсів,  може досягти  високих темпів зростання і здійснити  технологічний прорив за рахунок  використання інтелектуального потенціалу нації та людського капіталу.  Це твердження,  як бачимо, дуже актуальне  для сучасної України. За рахунок  реалізації головних напрямів державної  інноваційної політики Україна може стати на інноваційний шлях розвитку та вийти на світові ринки як  “новий європейський тигр”, а не третьорозрядна країна, що постачає сировину та напівфабрикати.

У США,  Німеччині,  Франції,  Великобританії, а останнім часом і в Росії  прагнуть не тільки створити сприятливий  клімат для розвитку інноваційної діяльності,  залучення технологічних розробок у виробничий процес,  приватних  інвестицій у високотехнологічний  сектор економіки,  а й інтенсифікувати  міжгалузевий науково-інформаційний  обмін.  Усе сказане є елементами та мотивами інституціоналізму,  який можна трактувати як сучасну парадигму  суспільного розвитку й управління.

Особливого значення сьогодні набуває  розвиток нових інформаційних технологій. З одного боку, саме вони вважаються найбільш вагомим фактором,  що дає  країнам світу можливість підтримувати високий рівень економічної інтеграції,  посилює процеси глобалізації.  Справді,  поширення Інтернету  та цифрових технологій сприяє розвитку ринку послуг та комунікацій; збільшенню інтенсив ності руху товарів і  послуг,  порівнянності світових та внутрішніх національних цін; прискорює  рух потоків прямих та портфельних  інвестицій,  активізує фондовий ринок тощо.  З іншого боку,  масове застосування засобів надшвидкої комунікації неминуче прискорить перетворення науково-технічної інформації на товар,  торгівля яким є надзвичайно вигідною.  На жаль,  цей рівень світової інтеграції в Україні взагалі не задіяний [4, с. 75−85].

Інноваційні процеси впливають  на комплекс галузей економіки:  дають змогу підвищити продуктивність праці й ефективність управління,  зменшити витрати та кількість устаткування,  полегшують комерційну діяльність,  використовуючи глобальні комп’ютерні мережі. Особливістю нової економіки є те, що сучасні технології постійно вдосконалюються,  що запобігає зниженню кривої життєвого циклу продукту. Зараз Японія посідає перше місце з виробництва високотехнологічних товарів,  побутової електронної техніки,  роботів,  автомобілів,  тракторів,  металообробного устаткування. Друге місце в світі за економічним потенціалом після США посідає Японія, для якої тривалий час була характерна політика жорсткого державного контролю за зовнішньоекономічною і валютною діяльністю.  Тільки в 1970-ті рр.,  переконавшись у конкурентоспроможності своєї промисловості й міцності національної валюти, Японія поступово відійшла від жорсткого контролю.

Зовнішньоекономічна політика уряду була спрямована не стільки на імпорт іноземного капіталу,  скільки на імпорт передових іноземних технологій.

У країні потрібно розробити прозору систему вибору для учасників наукової діяльності, це має стимулювати інноваційний бізнес, головну роль у розробках та виконанні мають відігравати державні установи із захисту прав. Розробки слід передавати у бізнес-структури як товар на основі ліцензійних угод, тендерів. Якщо держава фінансує такі закупівлі,  й отримує основну частину грошей,  проте потрібно й далі фінансувати розвиток підприємства  (регіону)  з метою забезпечення зростання економіки країни в цілому.

Держава повинна підтримувати ризикові інноваційні проекти,  тобто кожен,  хто працює на технологічне оновлення виробництва й ризикує основним своїм капіталом, має розраховувати на державу.  Необхідно стимулювати довгострокову інноваційну діяльність,  яка в майбутньому зробить більш значний внесок у державні кошти, ніж короткострокові,  менш прибуткові та ризиковані. Серед внутрішніх чинників,  що сприяють зростанню ефективності інновацій,  можна виділити такі:  спроможність керівників підприємства і персоналу виділяти  та оцінювати економічні,  соціальні й технологічні зміни в зовнішньому середовищі; орієнтація керівників підприємства на довгострокову перспективу і наявність чітких стратегічних цілей; розвинена система збуту й маркетингу,  спроможна досліджувати й оцінювати ринкові тенденції;  безперервний пошук нових ринкових пропозицій;  уміння аналізувати й реалізовувати нові ідеї.

Активізація інноваційного процесу неможлива без заохочення та ефективного використання новаторської розумової праці, що створює нові знання й новітні технології. Механічне застосування чужих, запозичених ноу-хау сьогодні є не настільки цінним,  як раніше.  Ринковий механізм треба викори- стовувати на повну потужність не заради наздоганяючого розвитку,  а для здійснення радикальних структурних перетворень, спроможних поставити країну в один ряд із державами постіндустріального рівня.  Досягти такого рівня неможливо без посилення мо тиваційних стимулів до праці,  інноваційної діяльності,  підвищення уваги до людського фактора.

Держава повинна забезпечити підтримку  інноваційної активності підприємств  і такі умови, коли виробнику буде вигідніше впроваджувати інноваційну  політику. Лише в такому разі буде розвиватися  інноваційна діяльність та країна в  цілому. Треба негайно реформувати  існуючу в Україні оплату праці  з метою підвищення вартості робочої  сили.

Якщо інтелектуальна праця буде оплачуватися належним чином,  то перед  підприємцями постане проблема її економії. Це може призвести до підвищення рівня  безробіття й посилення конкуренції  на вітчизняному ринку праці,  але  змусить економити енергоресурси  та інші фактори виробництва, збільшувати  продуктивність праці.

Крім того, ресурси потрібно спрямовувати на розвиток інноваційної інфраструктури та у сферу пріоритетних наукоємних виробництв. У цьому разі зростає  роль регіонів у пошуку тих механізмів та інститутів розвитку, які найкраще відповідають місцевій специфіці.  Державі не потрібно економити на пільгах для інноваційної діяльності.  На підприємствах мають бути організовані науково-дослідні відділи,  які будуть ініціювати створення наукоємної продукції [7].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Проаналізувавши тенденції сучасного світового розвитку,  основні проблеми глобалізації,  регіоналізації інноваційної діяльності, можна зробити такі висновки:

На розроблення нових продуктів спрямовані багато наукових досліджень. Отримані результати свідчать про те, що багато важливих інноваційних продуктів, технологій і процесів розробляють в рамках підприємства для власного використання. Наукові дослідження виявляють важливість інновацій у виробництві промислової продукції і методи, за допомогою яких можна вико ристовувати отриманий інноваційний потенціал. Існує тісний зв'язок між освітніми ресурсами та інноваційною діяльністю . Однак, незважаючи на те, що вже давно визнано важливість покращення інноваційної діяльності і національної інноваційної системи, в освіті мало уваги приділяють емпіричним випробуванням людських ресурсів, як визначникам інноваційної продуктивності праці.

Результати останніх емпіричних досліджень щодо  "функціонування" джерел інновацій свідчать про те, що розробниками багатьох промислових продуктів, процесів і технологій є самі користувачі, які відіграють важливу роль у розвитку інновацій споживчих товарів.  Виробники-новатори оцінюють вигоду від своїх нововведень, продаючи їх, а користувачі-новатори розраховують витрати від їх безпосереднього використання. У разі впровадження нововведень, новатор враховує такі важливі моменти у процесі інноваційної діяльності: 1) інноваційна частка ринку може бути завищена; 2) загальна кількість користувачів нововведень може бути значно заниженою.  На сьогодні понад 40 %  потенційних новаторів виводять свої інновації на масовий ринок, а чверть нововведень розробляють і впроваджують виробники.

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Cefis E. (2001): The Persistence of Innovative Activities: A Cross-Countries and Cross-Sectors Comparative Analysis / E. Cefis and O. Orsenigo // Research Policy. – Vol. 30(7). – PP. 1139-1158.
2. Інноваційна спрямованість інвестицій. //Ел. доступ.—http://ukrref.com.ua/index.php?id=MTc2Nw==&g=4
3. Юрій Полунєєв. Зубожіння політикуму як чинник неконкурен-тоспроможності країни. // Дзеркало тижня. — № 39 (567) 8 — 14 жовтня 2005. — //Ел. дост. http://www.dt.ua/1000/1030/51450/
4. Васильєва О. Технополіс як інноваційний важіль розвитку регіонів /  О. Васильєва, Н. Васильєва //  Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення : зб. наук. праць НАДУ ;за заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К. : Вид-во НАДУ, 2006. – Т. 2. – C. 28–30.
5. Лапечук П.  Підтримка інноваційної діяльності.  Досвід економічно розвинутих держав та України [Електронний ресурс].  − Режим доступу: http://www.justinian. com.ua/article.php?Id=912.
6. Біла С. Структурна політика в системі державного регулювання трансформаційної економіки : монографія / С. Біла. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – 408 с.
7. Захаров С.Е. Инновационное развитие как система факторов и условий  /С.Е. Захаров, В.В. Дрофиенко : сб. межвуз. научных трудов студентов,  магистров, аспирантов и соискателей. – Макеевка : ДонГАСА, 2003. – Вып. 2. – С. 62–63.
8. Franke N. (2003): How Communities Support Innovative Activities: An Exploration of Assistance and Sharing Among End-Users / N. Franke, and S. Shah // Research Policy. – Vol. 32, № 1. – PP. 157-178.
9. . Varsakelis, N.C. (2006): Education, political institutions and innovative activity: A cross-country empirical investigation / N.C. Varsakelis // Research Policy. – Vol. 35. – PP. 1083-1090.
10. Коновалов В.М. Инновационная сага / В.М. Коновалов.  – М. : Вильямс, 2005.  – 214 с.