Сутність та економічні наслідки аграрних реформ в Україні, ліквідація кріпацтва. Відображення цих процесів в українській економічній дум

Діяльність В. Каразіна була надзвичайно багатогранною. Він зробив великий внесок у різні галузі науки.

А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 р. очолював статистичний комітет. У численних працях А. Скальковського (276 назв) висвітлюються різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, географія, статистика, економіка.

Найвідомішою його економічною працею є «Досвід статистичного опису Новоросійського краю» (1850—1853). Дослідження містить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.

Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А. Скальковський намагався обґрунтувати й виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку. Річ у тім, що на противагу протекціонізму царського уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така політика відповідала інтересам великих землевласників півдня України, які переходили до капіталістичних форм господарювання і були заінтересовані в максимальному збільшенні експорту. Крім того, на Півдні не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.

Основне завдання економічної політики А. Скальковський вбачав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, підкреслював він, було безпосередньо зв’язане зі зростанням товарності сільського господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.

А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У ви-рішенні аграрного питання він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Основною проблемою, що непокоїла поміщиків Півдня, було забезпечення поміщицького господарства робочою силою. Саме під цим кутом зору поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян землею тощо.

А. Скальковський виступає за наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців. Він пропонує виділити селянам досить щедрий наділ (10—15 десятин), щоб «прив’язати» їх до Новоросії й забезпечити робочою силою поміщицькі господарства. За цю землю селяни мали довічно платити поміщикові (або відробляти). Отже, за А. Скальковським, селяни не могли стати власниками землі і фактично залишалися залежними від поміщиків. Відтак його аграрна програма обмежувалася збереженням напівкріпосницьких порядків.

Прогресивний характер мали пропозиції А. Скальковського щодо розвитку промисловості, шляхів сполучення, широкого освоєння природних ресурсів краю. Проте у вирішенні цих проблем він також виступає як захисник інтересів великих землевласників, заінтересованих у розвитку шляхів сполучення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний учений, економіст, статистик, наукова діяльність якого припадає на 40—50-ті рр. ХІХ ст. З 1851 р. він — учений секретар і редактор статистичного відділу «Комісії для обстеження Київської учбової округи» при Київському університеті. Його перу належить ціла низка глибоких наукових досліджень. Найбільш значна його праця — тритомний «Статистичний опис Київської губернії», яку М. Чернишевський назвав «одним з найбільш дорогоцінних надбань» російської науки ХІХ ст.

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Д. Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.

Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.

Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д. Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками.

Підрахувавши кількість робочих днів, витрачених кріпаками у поміщицьких маєтках губернії, а також зробивши розрахунок реальних потреб у праці для виконання всіх робіт, він робить висновок, що витрати праці більше ніж утричі перевищували дійсну потребу в них.

Марнотратство праці Д. Журавський називає болячкою в економічному розвитку суспільства і підкреслює, що лише заміна праці кріпаків вільнонайманою ліквідує це зло. Проте попервах він не ставить питання про скасування кріпацтва. Він лише розробляє рецепти для поліпшення становища селянства і підвищення продуктивності його праці. Д. Журавський пропонує навчати селян ремеслам, пристосувати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо.

Загострення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення селянського революційного руху, Кримська війна показали повну безперспективність кріпосництва, його нездатність забезпечити на-лежний розвиток продуктивних сил. Д. Журавський ще до офіційної постановки питання про ліквідацію кріпацтва (1856) виступає за звільнення селянства і наділення його землею на правах повної власності без викупу. Він пише, що це забезпечило б утворення самостійного селянського господарства, незалежного від поміщика. Щоправда, він пропонував залишити за селянами лише половину тієї землі, якою вони користувались. А це ставило селян у нову залежність від поміщиків, перетворювало їх не на самостійних виробників, а тільки на джерело дешевої робочої сили для поміщицького господарства.

Отже, Д. Журавський виступав за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його повільного перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних відносин і присвячує свої дослідження розвитку промисловості, товарно-грошових відносин, зростанню внутрішнього ринку, зовнішньої торгівлі, тобто тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Д. Журавського можна назвати ідеологом буржуазії, що народжувалась, і поміщиків, які пристосовувались до нових умов господарювання.

Д. М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. У працях 50—60-х рр. («Досвід викладення найголовніших умов успішного сільського господарства», «Про поземельне володіння і користування», «Зауваження на статтю п. Русинова» та ін.) Д. Струков намагається з’ясувати умови успішного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв’язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського господарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.

Критикуючи феодальні аграрні відносини, Д. Струков розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватися на базі поміщицького господарства. Він скептично ставився до можливостей дворян розвивати сільськогосподарське виробництво, підкреслював їхню непрактичність, безвідповідальність та й брак капіталів. Для переходу до нової системи, писав Д. Струков, необхідним є «інший порядок, для якого потрібні капітали й уміння»1, чого нема в поміщицькому господарстві.

Критикуючи поміщицьке землеволодіння, Д. Струков не закликає до його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель або передачу землі в довгострокову оренду і створення господарств типу фермерських. Д. Струков посилається на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближались за формою до капіталістичних ферм, досягли за короткий строк значних успіхів. Саме на півдні України, стверджував він, перехід до нових форм господарювання буде нескладним, оскільки тут ще до скасування кріпацтва застосовувалась вільнонаймана праця.

Не відкидав Д. Струков можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке вважав здатним нагромаджувати капітал, що категорично заперечували дворянські ліберали. Пропозиція щодо обмеження поміщицького землеволодіння, визнання вільного селянського господарства одним із факторів перебудови аграрних відносин, зовсім не означає, що Д. Струков був прихильником дрібного виробництва. Як буржуазний ідеолог він виступає проти монополії поміщицького землеволодіння і вважає можливим і раціональним існування різних за розмірами господарств. Посилаючись на досвід Заходу, він підкреслював, що там існують ферми з різною кількістю землі. Д. Струков доводив, що саме масштаб господарств має визначати розмір землеволодіння, а не навпаки.

Виходячи з необхідності перебудови всієї системи «земельних розпорядків» у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного землеволодіння. У звільненні селян від опіки общин він бачить одну з обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.

Отже, у вирішенні аграрного питання Д.Струков виступає як буржуазний ліберал, вимагаючи усунення перешкод для нагромадження капіталу, вільної конкуренції, тобто для розвитку капіталістичних відносин.

Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демо-кратичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським госпо-дарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною зе-мельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-кріпосницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

3. Ліберально-буржуазна економічна думка в пореформений період.

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України1.

Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х рр., із посиленням революційного народницького руху в країні, значна частина революційно налаштованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на «Стару громаду» і «Молоду громаду».

Активними діячами «Старої громади» в Києві були В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В. А. Рубінштейн та інші1.

Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Основна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо.

Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літературно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 рр. у Петербурзі. Він, фактично, був органом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозерський. Активну участь у виданні брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвітленні національно-культурного руху українського народу.

З економічних питань на одному з центральних місць було, зрозуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу і славили царя, ставлячи його в ряд «справжніх благодійників людства»2.