Світові тенденції інноваційного процесу на сучасному етапі

           Основні моделі державної політики підтримки інноваційної діяльності. На сьогодні серед розвинених країн нема такої, де держава тими чи іншими методами не прагнула б сприяти інноваційному процесу. Аналізуючи державну політику розвинених країн у сфері підтримки інновацій за ступенем державного регулювання можна виділити два полюси. На одному виступають США та Велика Британія, де держава найменше втручається в економіку, в тому числі й в інноваційну діяльність, на іншому - Франція та Японія, в яких держава найбільш активно підтримує інноваційний процес всіма можливими методами.

           Перший полюс, який умовно можна назвати англо-американською моделлю інноваційної політики, характеризується найбільш повною автономією підприємництва в інноваційній сфері. За такої моделі вважається, що ринкові механізми самі сприяють прискоренню інноваційного процесу, тому держава основні зусилля спрямовує на підтримку розвитку ринкового середовища.

         Другий (франко-японський) полюс інноваційної політики характеризується досить значним впливом держави на розвиток інноваційного процесу, в тому числі і неринковими методами, шляхом прямих дотацій і субсидій підприємствам і організаціям, які здійснюють інноваційну діяльність.

         За обох моделей державна політика в інноваційній сфері включає методи прямого і непрямого стимулювання, які використовуються більше чи менше в кожній країні, залежно від того, до якого полюсу тяжіє національна інноваційна політика. Англо-американська модель передбачає в основному непрямі методи стимулювання інноваційної діяльності, тоді як франко-японська - характеризується широким застосуванням сукупності методів прямого стимулювання інноваційного процесу.

До прямих методів належать :

• надання кредитів на пільгових умовах підприємствам і організаціям, що ведуть наукові розробки;
• безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств;
• створення наукової інфраструктури в регіонах;
• у рамках більшості урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу;
• державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення науково-дослідних розробок забезпечують початковий попит на багато нововведень, що потім знаходять широке застосування в економіці країни;
• створення науково-технічних зон зі спеціальним режимом інноваційно-інвестиційної діяльності.

До непрямих належать:

• податкові пільги на інвестиції, що здійснюються в інноваційну сферу;
• розвиток науки та системи вищої освіти;
• законодавчі норми, які стимулюють науково-дослідну активність.

         Проте обидві зазначені вище моделі в чистому вигляді не зустрічаються в жодній з країн світу. Уряди всіх без винятку розвинутих країн впливають на інноваційний процес у своїх країнах комбіновано, застосовуючи методи як прямого, так і непрямого стимулювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

            Отже ,із вище сказаного можна  зрозуміти ,що за різноманіття форм і прийомів стимулювання інноваційної діяльності з боку державних  органів, у всіх промислово розвинених країнах прослідковується, дещо загальне, що дозволяє виділити інноваційну політику як специфічний елемент системи державного регулювання. Так, відзначається погодженість інноваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі. Це виявляється у використанні єдиних економічних інструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсу.

           Характерною властивістю інноваційної політики є також широта впливу, яка спрямовується на пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних засобів та інформаційних ресурсів, створює сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат. Нарешті, загальна риса інноваційної політики - врахування особливостей інноваційного процесу: його циклічності, розчленованості на етапи, імовірнісного характеру та високого ступеня ризику тощо.

        Держава також має посилити пряму підтримку інноваційного процесу, зокрема, за рахунок бюджетних асигнувань. Бюджетні асигнування мають спрямовуватися, перш за все, на реалізацію стратегічних цілей держави і пріоритетних напрямків розвитку економіки, а не на задоволення внутрівідомчих інтересів. Одних ринкових механізмів на сучасному етапі буде недостатньо для помітної інтенсифікації інноваційного процесу в Україні.

        Таким чином, інноваційний процес можна вважати засобом задоволення

суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології.

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

 

1. АнтонюкЛ.Л., Поручник А. М., Савчук  В. С Інновації: теорія, механізм  розробки та комерціалізації. - К.: КНЕУ, 2008.

2. Бетехтина Е., Пойсик М. Світова практика формування науково-технічної політики. — Кишинів, 2007.

3. Гончарова Н. В. Напрями розвитку  інтеграційних процесів у сфері  фінансової підтримки малого підприємництва // Фінанси України.- 2009,- №7. — С. 75—83.

7. Крупка М. І. Фінансово-кредитними  механізм інноваційного розвитку  економіки // Фінанси України. - 2001.- №11. - С 86-98.

8. Міжнародна інвестиційна діяльність/Д.  Г. Лук'яненко (ред.). - К.: КНЕУ, 2003.

9. Морозов Т. Наукоемкие технологии  и технопарки — высший этап  реформирования экономики государства  и регионов// Підприємництво, господарство і право.- 2001.- №11. - С. 105—106.