Вплив зміни цін на ресурси і кількості ресурсів на витрати виробництва

Явні та неявні альтернативні  витрати. Щоб обчислити альтернативні  витрати, необхідно для кожного  фактора, що вводиться у виробництво, оцінити в грошовій формі ту вигоду, яку підприємство втратило, використовуючи ресурс у даний, а не в найкращий альтернативний спосіб.

У складі альтернативних витрат заведено виділяти явні та неявні витрати. 
Явні витрати — це альтернативні витрати, що приймають форму грошових платежів постачальникам факторів виробництва і комплектуючих виробів. Вони, як правило, збігаються з бухгалтерськими витратами. До таких витрат відносять витрати на найм робочої сили, на закупівлю сировини, оплату електричної і теплової енергії тощо. Їх називають також зовнішніми або експліцитними (explicit costs). 
Неявні витрати — це альтернативні витрати використання ресурсів, що знаходяться у власності даного підприємства або підприємця. Їх називають також внутрішніми або імпліцитними (implicit costs). Неявні витрати для власника капіталу — це той прибуток, який він міг би одержати, якби вклав капітал не в дану, а в будь-яку іншу справу; для підприємця — це зарплата, яку він міг би одержати за таку саму за тривалістю, інтенсивністю і характером роботу, працюючи за наймом.

У власності підприємства звичайно є об’єкти тривалого використання — будинки та споруди, машини та устаткування. Явні витрати їх використання пов’язані з підтриманням їх у працездатному стані. А які неявні альтернативні витрати? Однією з альтернатив використання таких об’єктів є продаж їх за ринковими цінами і вкладення виручених від продажу грошей у банк під ринкову ставку відсотка. Інша альтернатива — надання капітального майна в оренду. Можна оцінити й інші неявні витрати втрачених можливостей підприємства. Так, витрати, пов’язані з розміщенням коштів в акціях, — це різниця між сумою дивідендів і максимально можливим доходом за позичання цих грошей під відсоток. Зберігання готівки приносить витрати, що дорівнюють «втраченому» відсотку через невикористання цих грошових засобів як позикових. До витрат втрачених можливостей підприємства відносять і недоотримані доходи через ненайкраще користування патентами, торговими марками і фірмовими знаками, місцем розташування і т. ін. Звичайно підприємства не відбивають неявні витрати в бухгалтерській звітності, однак від цього вони не стають менш реальними. 
Отже, витрати в «бухгалтерському» розумінні — це витрати ресурсів, оцінених у фактичних цінах їх придбання. 

Витрати в «економічному» розумінні — це витрати підприємства на придбання ресурсів і недоотриманий дохід від найкращого альтернативного способу їх використання. 
Концепцію альтернативних витрат запропонував у 80-х роках XIX ст. австрійський економіст Ф. Візер — послідовник і учень К. Менгера. Її було розвинуто економістами США Д. Гріном і Г. Давенпортом. У Росії цю концепцію за назвою «витрати зворотного зв’язку» розробляв В. В. Новожилов [1, с. 316]. 
Надалі, говорячи про витрати, ми матимемо на увазі економічні витрати як суму явних і неявних витрат. 
Загальні, середні та граничні витрати. Економічні витрати на виробництво Q одиниць продукції називають загальними (сукупними, валовими) витратами і позначають літерами ТС (Тotal Сosts). 
Середні сукупні витрати (Average Total Costs, ATC(Q)) показують розмір сукупних витрат, що припадають на одиницю випуску продукції:

ATC(Q)=TC(Q)/Q     

Граничні витрати (Marginal Costs, MC(Q)) — приріст сукупних витрат, пов’язаний з виробництвом додаткової одиниці продукції:

MC(Q)=∆TC/∆Q

Граничні та середні  витрати — найважливіші поняття  в теорії фірми. Граничні витрати показують, як дорого обійдеться підприємству випуск ще однієї додаткової одиниці продукції або скільки воно може «заощадити», якщо відмовиться від збільшення випуску. Порівняння середніх сукупних витрат із ринковою ціною продукції дає змогу судити про збитковість або прибутковість продукції і слугує базою для обґрунтування ринкової поведінки підприємства.

Результати виробництва: продукт, дохід, прибуток. У мікроекономічній теорії кінцеві результати виробництва заведено називати загальним продуктом (Total Product, TP). Це випуск продукції в натуральному вимірі за розрахунковий період часу, це лише інше позначення випуску Q, при цьому, як уже зазначалося, під продукцією розуміються всі блага, що є «виходом» підприємства як ринково-виробничої системи.

Доходом (виторгом) підприємства називають платежі, що надходять на його користь за реалізації продукції. Як і щодо багатьох інших показників, мікроекономічна теорія оперує трьома видами доходу. 
Сукупний дохід (Total Revenue, TR) — це сума коштів, одержувана підприємством від продажу визначеної кількості блага (Q):

TR=P*Q

де Р (Price) — ціна блага.

Середній дохід (Average Revenue, AR) — дохід, що припадає на одиницю проданого блага:

AR=TR/Q

Граничний дохід (Marginal Revenue, MR) — приріст доходу, отриманий від продажу додаткової (останньої з реалізованих) одиниці блага:

MR=∆TR/∆Q

Зі збільшенням  обсягів продажу граничний дохід  може залишатися незмінним або ж  знижуватися, що визначається еластичністю попиту на продукцію підприємства. Порівнюючи граничний дохід і граничні витрати, підприємство вибирає найвигідніший для себе обсяг випуску і продажу, що максимізує прибуток або мінімізує збитки, тобто оптимізує свою діяльність.

У загальному вигляді  прибуток (Profit, П), визначається як різниця між сукупним доходом і сукупними витратами:

П=TR-TC

Різні концепції  витрат спричинюють те, що в економічній  науці та у господарській практиці розрізняють такі види прибутку:

бухгалтерський  прибуток — різниця між сукупним доходом підприємства та бухгалтерськими  витратами. Такий прибуток іноді називають розрахунковим, оскільки за визначення його розміру враховують лише ті грошові платежі, що фіксуються в бухгалтерській звітності підприємства; 
економічний прибуток — різниця між сукупним доходом підприємства та економічними витратами, явними і неявними;

нормальний прибуток — мінімальна (нормальна) винагорода, необхідна для того, щоб залучити та утримати ресурси в межах даного напряму діяльності. Якщо ця мінімальна винагорода не забезпечується, то підприємець або підприємство спрямовуватиме свої зусилля на інше, привабливіше поле діяльності.

Згідно з економічною  теорією нормальний прибуток — це сукупність усіх тих мінімальних доходів, що являють собою витрати невикористаних можливостей. Отже, економічна теорія розглядає нормальний прибуток як складову (приховану, неявну) сукупних економічних витрат, а економічний прибуток — як прибуток, одержуваний понад нормальний рівень. Якщо економічний прибуток дорівнює нулю, то це означає, що підприємство покриває всі свої витрати — явні та неявні. Якщо економічний прибуток менше нуля і немає передумов до зміни ситуації на краще, то власникам підприємства варто знайти ліпший спосіб альтернативного застосування ресурсів. Позитивний економічний прибуток свідчить про ефективне використання зовнішніх і внутрішніх ресурсів. 

У табл. 1.2 наведено співвідношення між доходом, різними видами витрат і прибутку тоді, коли явні альтернативні витрати збігаються з бухгалтерськими.

Розглянемо деякі  складові неявних витрат, наведені в табл. 1.2, щодо підприємства з приватною формою власності.

Відсоток на власний  капітал, або альтернативна вартість фінансового капіталу підприємця, — це той дохід, який підприємець міг би одержувати від власних коштів, поклавши їх у банк на депозитний рахунок. Оскільки гроші були внесені в статутний фонд власного підприємства, то їх власник недоодержує відповідні доходи від банку.

Зарплата підприємця, або альтернативна вартість його робочого часу, може розглядатися як елемент неявних витрат, якщо власник фірми сам бере участь у керуванні нею. Маючи певні підприємницькі здібності та кваліфікацію менеджера, власник міг би знайти собі роботу як найманий працівник. У такому разі він одержував би заробітну плату, обговорену в контракті. Керуючи своїм підприємством, підприємець втрачає можливість одержувати платню найманого працівника. 
Альтернативні витрати використання власного майна мають тим більше значення, чим менше підприємство. Дійсно, якщо підприємство створене двома партнерами, один з яких надав свою приватну квартиру під офіс, а другий — особистий автомобіль, то обидва компаньйони, безсумнівно, зазнають певних незручностей. Але чи можна їхні витрати відбити в собівартості продукції фірми? За чинним законодавством — ні. Але доходи, які не були отримані від здавання квартири в оренду або використання автомобіля в приватному візництві, є їхніми втраченими можливостями і включаються до складу неявних витрат.

Утрачені можливості можуть бути пов’язані з втратами, що їх зазнає підприємство від неповного  завантаження устаткування. Вони виявляються в тому, що інвестовані на придбання устаткування засоби не можуть бути відшкодовані інвесторам через неможливість у повному обсязі сформувати амортизаційний фонд на реновацію. Наприклад, придбано устаткування вартістю 10 000 грн із нормативним терміном служби 5 років. За використання лінійної системи амортизації на підприємстві щорічно необхідно формувати амортизаційний фонд у розмірі 2000 грн. Якщо устаткування розраховане на випуск 100 од. продукції на рік, то в собівартість кожної випущеної одиниці продукції має включатися 1/100 частина річного амортизаційного фонду, тобто 2000/100 = 20 грн. Якщо підприємство виготовлятиме і реалізовуватиме щорічно по 100 од. продукції, інвестор зможе повністю відшкодувати витрачені кошти. У такому разі втрачених можливостей немає. Однак, вони можуть з’явитися за зменшення завантаження устаткування і зниження обсягу реалізації продукції. Наприклад, замість 100 од. підприємству вдалося випустити і продати лише 10 % від запланованого обсягу. Виникає питання: як бути з амортизаційними відрахуваннями? Продовжувати включати в собівартість 20 грн амортизаційних відрахувань або списувати всі 2000 грн амортизаційного фонду на 10 вироблених одиниць продукції? За першим варіантом річний амортизаційний фонд буде сформований лише на 10 % (200 грн замість 2000 грн), за другим — питома вага амортизації в собівартості продукції підвищиться в 10 разів (2000/10 = 200 грн). Яка з цих бід більша — оцінити важко. У разі збереження попереднього розміру амортизації підприємство не зможе сформувати амортизаційний фонд у достатньому обсязі. У разі включення в собівартість підвищених амортизаційних відрахувань є реальна небезпека того, що ця продукція не буде реалізована, що знову робить сумнівним повернення інвестованих в устаткування засобів. Отже, чим нижче завантаження устаткування, тим складніше підприємствам вести конкурентну боротьбу і підтримувати свою технічну базу на високому рівні.

Повернемося до поняття  «нормальний прибуток». Деякі економісти вважають, що нормальний прибуток —  це окрема складова неявних витрат. Такий підхід імпонує більшості підприємців. Вони розглядають його як плату за виконання підприємницьких функцій, як премію за ризик, за те, заради чого вони, власне, прийшли в бізнес.

Виникає питання, а  який мінімально прийнятний рівень прибутковості (норма прибутку) — 5, 10, 15 %? Будь-яких рекомендацій щодо цього не існує. Він залежить від багатьох обставин, наприклад, від прибутковості доступної альтернативної економічної діяльності, від ризику, інтервалу часу, кількості необхідних капітальних вкладень, рівня інфляції, стану економіки, виду галузі, довгострокового потенціалу підприємства тощо. Розмір норми прибутку завжди встановлюється підприємцем, підприємством індивідуально і може істотно відхилятися від її середньогалузевого і середньоринкового рівня. Але незалежно від фактичного розміру, він дає зрозуміти, чи слід залишатися в даному бізнесі, чи ні. Підприємства, що не в змозі мати достатній прибуток, повинні «вийти зі справи» і вкласти ресурси в інший вид діяльності, де вони матимуть хоча б нормальний прибуток.

Деякі особливості  визначення альтернативних витрат. Розгляд  понять «явні витрати» та «неявні  витрати», «бухгалтерський прибуток», «економічний прибуток» і «нормальний  прибуток» приводять до однозначного висновку: витрати на ведення якоїсь справи дорівнюють не лише витратам на ресурси, які потрібно вкласти в  справу, а й цінності всіх тих можливостей, від яких доведеться відмовитися. На жаль, не завжди можна дати своєчасну і точну оцінку всім складовим альтернативних витрат. Адже не всі «жертви» набувають форми грошових платежів. Наприклад, як оцінити витрати психічної енергії, пов’язані з бізнесом підвищеного ризику, або час, який підприємець відриває від сім’ї? 
В умовах стрімко змінюваної ринкової кон’юнктури, багатотоварного виробництва, прискорення темпів науково-технічного прогресу, а отже, появи товарів-субститутів, проривних технологій тощо важко вибрати спосіб найкращого використання наявних ресурсів — адже потрібно проаналізувати дуже багато альтернатив. І саме діяльність тих учасників ринкових процесів, що, спираючись на власний досвід та інтуїцію, виявляють «підприємницьку пильність» є найуспішнішою. Але чи можна стверджувати, що проаналізовано всі можливі варіанти й обрано найкращий? Таким чином, розміри недоотриманого доходу від утрачених можливостей, а отже, й альтернативні витрати, завжди носять імовірнісний характер. Незважаючи на суб’єктивність і неоднозначність оцінки альтернативних витрат, міркування за принципом «від чого я маю відмовитися, якщо виберу це?» не є марними. Це логіка визначення «ціни вибору», котра володіє аналітичною спроможністю і дає змогу зрозуміти мотиви економічних рішень.

Зауважимо також, що за розрахунку бухгалтерських витрат ігнорується фактор часу, отже, ефект  від різних альтернативних варіантів  використання ресурсів може виявлятися в різні періоди. Пошук відповіді на запитання: «чому віддати перевагу: поточному виграшу ціною майбутніх втрат чи поточним втратам заради виграшу в майбутньому?» безумовно ускладнює визначення альтернативних витрат, але обертається перевагами їх докладнішої оцінки.

Бухгалтерський  та економічний підходи до визначення витрат і прибутку мають свої сфери  застосування: за розподілу доходу з метою оподатковування, за розподілу прибутку та у деяких інших випадках переважає бухгалтерський підхід; економічний підхід, як уже зазначалося, важливий для прийняття рішень. Економічний прибуток є критерієм ефективності використання ресурсів; його наявність або відсутність є стимулом для залучення додаткових ресурсів або ж перекинення їх в інші сфери використання. 

Релевантні та незворотні витрати. Для прийняття управлінських  рішень варто розрізняти релевантні та нерелевантні витрати, а також розуміти сутність незворотних витрат.