Музичний фольклор тернопильщини

   МУЗИЧНИЙ  ФОЛЬКЛОР

   ТЕРНОПІЛЬЩИНИ   

   Музична культура Тернопільщини має свою давню історію, яка формувалася  протягом багатьох віків на терені прабатьківщини слов’ян – в Західному  Поділлі (східна Галичина) та в Південній  Волині. Її історія, як показують археологічні дані, відзначається спадкоємністю традицій, наступністю культури, відсутністю глобальних суспільних катаклізмів, які могли би перервати культурний розвиток.

   Як  показують зразки традиційної культури, зокрема календарно-обрядової, на Тернопільщині  домінує протоукраїнський (слов’янський) субстрат з незначними домішками середньоазійського (кімерійці) та іранського (скіфи, сармати). Останній розширив спектр дохристиянських вірувань, пов’язаних із багатобожжям, а також зі сферою покоління різного роду фетишам та тотемам.

   У період середньовіччя музична культура Тернопільщини як складова усієї  західноукраїнської була позначена  впливами литовсько-польського, а пізніше  австро-угорського субстратів, які  залишили певний слід у її народному  та професійному аспектах.

   Музичну культуру Тернопільщини складають  таких чотири компоненти, як народна, церковна, аматорська та професійна народна  культура.

   Найдавнішою із них є традиційна народна культура, яка бере свої початки із раннього етапу формування суспільства. За твердженням українських вчених-музикознавців, найдавніші її форми збереглися з періоду трипільської культури (IV-III тисячоліття до нашої ери), тобто з того часу, коли наші предки почали тотально займатися землеробством. Найкращим доказом цього є календарно-обрядовий фольклор, сюжетика та образна система якого майже повністю збереглися із того часу. Власне він (фольклор. – О.С.) був основою і сутнісною частиною обрядових дійств, які через втрату світоглядних уявлень на природу частково забулися, а залишили лише основний смисловий код для розуміння ролі цих пісень у давніх торжествах. Немає сумніву в тому, що з тих старовинних свят склалися пізніші народні звичаї, ігри та забави, забарвлені християнською символікою, яка в більшій мірі, не протирічить останній, а лише її взаємодоповнює. Це особливо стосується найбільших двох річних календарних свят – Різдва та Великодня.

   Серед річного календарно-обрядового циклу  Тернопільщини найбільш збереженим до останнього часу виявився зимовий. Його складають такі свята, як Андрія, Миколая. Різдво, Новий рік та Йордан.

   На  Тернопільщині зимовий календарно-обрядовий  цикл відкриває свято Андрія (місцеві  жителі кажуть “Андрея”). Воно належить до найрудиментальніших у цілому циклі. Адже, це свято ініціює усі  наступні, зокрема різдвяні.

   Свято Андрія по своїй суті є своєрідним передвісником різдва (народження) усього сущого, так як його основними  атрибутами-знаками є вода та вогонь (згадаймо різного роду замовляння на воді та на вогні-свічці), а особливим  його символом-знаком є “калета” – прообраз майбутнього новонародженого сонця.

   На  жаль, до нашого часу збереглося дуже мало андріївських пісень які виступають, скоріше всього, у формі речитативних замовлянь – тих первісних  пісенних прототипів, які пізніше  сформували строфічну пісню. Найпоширенішою на Тернопільщині є наступна андріївська пісня:

   Андрію, Андрію,

   Я коноплі сію,

   Спідницев волочу,

   Бо  віддаватися хочу.

   Цей, свого роду, еротичний мотив якраз  і ініціює майбутнє народження двох животворчих начал – світла (вогню) та води.

   Наступним у зимовому циклі є свято Миколая. Його особливо люблять діти за принесені ним подарунки, а старші – за чудотворність та добродійність. Святий Миколай, що довгий час був єпископом в Мирах (провінція Лікія, в Малій Азії), після смерті отримав назву великого чудотворця та добродійника (до недавна його образ знаходився майже у кожній хаті). Через те, він значно більше ніж інші святі оспіваний в народній творчості та возвеличений у християнському богослужінні.

   До  нашого часу на Тернопільщині збереглися і виконуються такі пісні про святого Миколая, як “О хто, хто Миколая любить”, “Святителю Миколаю”, “Ішов Миколай лужком-бережком” та ін.

   Вони, як правило, писемного походження, хоча останнім часом ці пісні вже втратили авторські ознаки і, значною мірою, фольклоризувалися, тобто виконуються як народні твори.

   Їхнє  писемне походження особливо відчутнє на словесному та мелосному рівнях (несиметричність строфічних віршів, секвенційність мелодичного становлення, класичні норми кадансування тощо), а фольклорне – в самому способі виконання та передачі від покоління до покоління.

   У 20-30-х рр. ХХ ст. на Тернопільщині  в шкільних та дошкільних закладах розігрувалися невеличкі сценки, пов’язані із рядженням у Святого  Миколая, Ангелів, Жидів, Чортиків та ін. Вони, як правило, вели з дітьми моралізаторські бесіди, чемним дітям дарували подарунки, а нечемним – прутики. В радянський період ця традиція була строго заборонена комуністичним режимом, а в період утворення держави Україна була знову відновлена.

   Найбільшим  святом на Тернопільщині в зимовий час є Різдво. В дохристиянський період у цей час наші предки святкували різдво денного світила – сонця, а в християнський період – різдво Сина Божого Ісуса Христа. Як бачимо, ці свята поєднані між собою ідеєю світлоносного начала. Адже, Син Божий як і сонце є найбільшим світлом як на небі, так і на землі.

   Свято Різдва багате різними обрядовими дійствами, де головну роль відіграє музика, танці, пантоміма. Серед музичного компоненту домінуючу роль відіграють пісні, які  називаються колядками та щедрівками.

   Термін  “колядка” праукраїнського походження. Він походить від імені богині неба Коляди, яка в цей період народжувала нове Сонце. Колядки  – це своєрідні духовні жертви на честь народження нового божества – Світла. Їхня функція – супроводжувати різдвяні обрядові дійства, особливо на Свят вечір та в перший день різдвяних свят.

   Колядування дітей та й дорослих у різні  часи мало велику магічну силу. Адже, воно виконувало своєрідну функцію  “першого полазника”, який завжди ніс  у кожну українську родину щастя, радість і добро.

   Колядки, що побутують на Тернопільщині, в  основному, поділяються на дохристиянські та християнські. Перші, починаючи з  початку ХХ ст., були активно витіснені  колядками християнського змісту, що активно функціонують на Тернопільщині і до сьогодні.

   Для дохристиянських колядок властива прославна та гумористична тематика, суспільно пронизана аграрними  мотивами. Адже, вони прославляють господаря, його сім’ю, а також веселять їх гумористичними куплетами, надаючи  їм святкового настрою. В кінці кожної колядки звучали віншування – своєрідні формули-побажання та вимоги винагороди, що вказувало на священнодійство колядників, на їхню можливість приносити до осель не тільки добро, але й зло.

   Для дохристиянських колядок властива як симетрична, так і несиметрична строфіка, яка втілюється переважно у прості однорядкові строфи із приспівами, що втілюють у собі основний смисловий код свята (це переважно “Святий вечір”).

   Найпоширенішими ритмічними формами вірша у дохристиянських  колядках є нецезурований шестискладник (6), семискладник (7), або цензурований десятискладник (5+5). Ритмічні форми приспівів у колядках бувають значно більшими за обсягом складів ніж самі строфи. Це вказує на їхню домінантну особливість у цих творах в цілому.

   Дохристиянські  колядки характеризуються силабомелодичним ритмом у формі об’єднання ( ), моторною мелодикою та вузькооб’ємними ладозвукорядами (тетрахорд, пентахорд).

   Дохристиянські  колядки виконувалися на Різдво дітьми, хлопчиками-підлітками та парубочими гуртами, де заспів виконував, як правило, їхній провідник, а приспів – усі учасники гурту колядників.

   Останнім  часом на Тернопільщині виконуються  лише колядки християнського змісту. Вони як жанр сформувалися у середньовіччі  з метою кращого розуміння  біблейної оповіді про народження сина Божого – Ісуса Христа. Згодом ці пісні стають складовою частиною і інших обрядових дійств народного походження – “Кози”, “Коня”, “Ведмедя”, лялькового та живого вертепів.

   Колядки християнського змісту останнім часом  ввійшли у репертуар різного роду сільських та міських гуртів. Вони виконуються і в церквах до і після святої літургії протягом 40 днів після Різдва.

   Тематика  християнських колядок, в основному, розкриває подію народження Дитятка  Божого – Ісуса Христа. Основними  персонажами в них є ті особи, які були присутніми при Його народженні – це породілля Пречиста Діва Марія, її чоловік Йосип, три царі, пастушка та ангели. У християнських колядках домінуючими є мотиви радості, святковості, благоговіння, що створюють піднесений настрій та надають самому обрядові величного характеру.

   Строфіці  християнських колядок на відміну  від дохристиянських властива гетерометрична побудова, позначена впливами літературної версифікації. Адже, її першими творцями були переважно спудеї та вчителі  колегіумів і академій, які й використовували класичні (переважно латинські) системи віршування. Через те, тут використовуються і новітні силабомелодичні моделі, що основані на формах об’єднання з дробленням або об’єднання.

   Християнські  колядки переважно укладаються  у дворядкові або чотирирядкові строфи, в основному, без приспівів, а їхня мелодика – співна (кантиленна) і реалізується в помірно-повільних темпах.

   Більшість колядок християнського змісту базується  на гексахордних або на семиступеневих ладозвукорядах як плагального, так і автентичного поєднань.

   Друге та третє свято в зимовому календарно-обрядовому циклі Тернопільщини складають  Новий рік (тут його називають  Старим Новим роком) в порівнянні із іншими зимовими майже повністю вийшов з ужитку і святкується  лише на рівні церковного свята Василія – архієпископа Христової церкви в Малій Азії, одного із авторів Святої літургії. З дохристиянської обрядовості в ньому залишилося до нашого часу лише дитяче віншування та парубоче маланкування. Якщо обряд дитячого засівання поширений по всій тернопільській території, то обряд “Маланка” в найбільшій мірі зберігся у її південних районах – Чортківському, Заліщицькому, Борщівському.

   Пісні, що виконуються в період цих свят називаються щедрівками. Ця назва, що походить від Щедрого вечора, бере свій початок із далеких дохристиянських часів. Щедрівки як жанр закріпилися в календарній обрядовості в період осілого ведення нашими предками господарства – землеробства.

   Новорічні щедрівки, побутуючі на Тернопільщині, складають дві групи: 1) щедрівки, виконувані лише дітьми – хлопчиками та 2) щедрівки, виконувані парубочими гуртами.

   Для дитячих щедрівок властива переважно  жартівлива тематика. Характерними для  цього жанру є мотиви прохання та побажання усяких гараздів.

   Дитячі  щедрівки, в основному, будуються на невелечких несиметричних строфоїдах формульного характеру, хоча деякі із них є й симетричними (“Щедрик”). Їм переважно властивий нецезурований шестискладник (6) та цезурований восьмискладник (4+4). В них домінує регулярно-часокількісний ритм, хоча в несиметричних щедрівках перевагу має нерегулярна акцентність. Ритмічна організація у сегментах, в основному, тяжіє до об’єднання, а ладозвукоряди – до трихордності.

   Дитячі  щедрівки виконуються жваво одним  щедрувальником або невеличким гуртом (двома-трьома дітьми) під вікнами, в сінях або в оселі. Після щедрівок декламуються невеличкі віршики-віншування побажального характеру.

   Парубочі  щедрівки виконувалися в давніший період лише в тих хатах, де були дівчата. Останнім часом на Новий рік вони виконуються лише в обрядовому дійстві “Маланка” і тому вони ще називаються маланковими. Їхня поетично-образна та мелосна системи дуже близькі до старовинних колядок, але адресат їхній – це, в основному, дівчина, її краса та прагнення вийти замуж за любимого парубка.

   На  відміну від дитячих щедрівок парубочі виконуються гуртами у  формі антифонарію: сольний заспів та гуртовий приспів.

   До  нашого часу на Йорданські свята на Тернопільщині збереглися обряди щедрування. Це, в основному, щедрують дівчата  парубкам. Адже, це дівоче (жіноче) свято, бо воно прославляє культ народження води (водяного (жіночого) животворчого начала).

   Йорданські  щедрівки за своїми словесно-музичними  характеристиками дуже близькі до новорічних щедрівок. Відмінним у них є  лише сам адресат (головним персонажем-образом у йорданських щедрівках є парубок, що прагне одружитися з коханою дівчиною).

   Починаючи з другої половини ХІХ ст., йорданські щедрівки значно християнізувалися (в  них появилися образи Пречистої  Діви Марії та інших свят) і тепер  виконуються під кутом зору християнської дидактики. Дівчата та молоді жінки ходять щедрувати на церковні потреби.