Українська культура в ХVII-XVIII ст.

Перший козацький літопис був анонімним, а наступні — авторськими. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної війни 1648 - 1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація його досить наївна, але заслуговує на увагу. Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправними й відданими на відкуп панам та орендарям.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" Самійла Величка. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації. Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648 - 1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути в їх уяві. Про це влучно сказав І. Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка та їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б цікаво прослідкувати зростання тої легенди про Хмельниччину, що значною мірою закрила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX столітті ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Ця грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична була... головною заслугою козацьких літописів”.

Відомими також є “Краткое описание Малороссии” (1730 р.), твори Г. Покаса "Описание Малой России" (1751 р.), П. Симоновського "Краткое описание о малороссийском народе" (1765 р.), С. Лукомського "Собрание историческое" (1770 р.). Найбільша цінність усіх цих творів у тому, що їх автори доводять: український народ - це єдина спільність, яка має глибокі історичні корені.

Таким чином, у складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі др. пол. XVII- XVIII ст. відобразились кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості, розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу цього періоду свідчить про прагнення її творців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу відносин між людьми. Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., виявився вплив козацтва на неї, що став одним з доленосних та визначальних факторів її розвитку.

2. Мистецтво України ІІ пол. XVII - XVII ст. У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати золотим віком українського мистецтва.

Якщо в першій половині XVII ст. як культові, так і цивільні споруди мали вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко змінюється. Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які дають можливість відчути урочистість служби. Збільшення висоти храму повело за собою і зміну композиції, особливо це помітно у спорудах Придніпров'я і Слобожанщини.

Бароко — стиль, який дав можливість пишно й урочисто віддзеркалити соціально-економічну ситуацію суспільства, в Україні його було названо козацьким. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Найбільш яскравим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який високо поціновував архітектуру. Він доглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, давав кошти на церкву Всіх святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір'ї та інших містах. Дослідник мистецтва О. Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші Мазепа. Звичайно, він міг дозволити собі такі трати, маючи за собою 19654 села в Україні та понад десяток - у Росії.

Багато хто з старшин також сприяв розвиткові архітектури: В. Миклашевський, В. Борковський, В. Кочубей, К. Мокієвський, П. Герцен, Д. Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р. Заборовський. Відомий пам'ятник, який дійшов до сьогодні, зведений під його орудою, — Брама Заборовського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.

Великий мистецький внесок зробили також визначні архітектори, які працювали в Україні: Б. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви, А. Квасов звів собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого Юра у Львові; плідно працювали архітектори української школи С. Ковнір, який збудував так званий Ковніровський корпус у Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер, Кловський палац та інші, а також вихованець Київської Академії І. Григорович-Барський, який збудував церкви: Покровську, Миколи Набережного, комплекси Межигірського і Кирилівського монастирів, магістрат та багато приватних будинків.

Архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко справедливо вважають Андріївську церкву у Києві (1746 - 1753 рр., проект В. Растреллі, забудова І. Мічуріна). Собор прекрасно вписано у місцевість. З Подолу здається, що храм пливе у повітрі, а силует його обіймає увесь горизонт. Кожна деталь спрямована на купольне завершення храму. Гармонійно поєднано кольорові елементи споруди: білий колір колон чергується з блакитним фоном та золотими люнетами над куполом і главками, в також капітелями колон. За проектом Растреллі у Києві було збудовано ще одну перлину барокового стилю — Маріїнський палац (1752 - 1755 рр.).

У бароковому стилі споруджено також Георгієвський собор Видубицького монастиря (1696 - 1701 рр.), браму Заборовського в ансамблі Софійського собору Києва (1746 - 1748 рр., архіт. Г. Шедель), Троїцький собор у Чернігові, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Троїцький собор у Луцьку (XVIII ст.). У плані це хрестокупольні споруди світлих кольорів, оздоблені по фасаду декором, прибудовами та надбудовами верхів.

У XVIII ст. створюється українська національна архітектурна школа. До відомих її майстрів належать І. Зарудний (? - 1727), І. Григорович-Барський (1713 - 1785 рр.), С. Ковнір (1696 - 1786 рр.). І. Зарудний розпочинав діяльність в Україні. Є припущення, що він брав участь у забудові церкви св. Миколи Пустинно-Миколаївського монастиря. Щоправда, основні роботи Зарудного пов'язані з Москвою, де він понад десять років був головним архітектором. Саме Зарудний започаткував стиль бароко у Москві. Григорович-Барський тривалий час працював архітектором Київського магістрату. Краще його творіння — Покровська церква на Подолі (1766 р.). Самобутнім майстром був Ковнір (кріпак Києво-Печерської лаври), який переважно будував численні лаврські споруди. Справжнім шедевром барокового стилю стала так звана Ковнірова дзвіниця на Далеких печерах (1754 - 1761 рр.).

Скинувши ярмо війни зі своїх плечей, Україна почала будувати своє життя. Проте мало було часу та й грошей. І люди почали використовувати нехай недовговічний, але дешевий і доступний матеріал - дерево. Почали зводити з нього споруди; при цьому враховувався досвід будівничих попередніх поколінь та новітні досягнення.

До шедеврів української народної архітектури належать дерев'яні церкви, поставлені здебільшого невідомими майстрами наприкінці XVII-XVIII ст. (попередні споруди не збереглися). В основу забудови покладено художньо-конструктивні принципи храмів Київської Русі. В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві школи дерев'яного зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, лемківська, наддніпрянська, слобожанська.

Храми наддніпрянських й слобожанських майстрів вирізняються монументальністю, різноманітністю композицій і форм. Поблизу міст відчутний вплив кам'яної забудови, зокрема у баштах з високими шпилями. Храми гармонійно взаємодіють з народним житлом внаслідок спільності будівельного матеріалу, конструктивних та декоративних елементів. Найцікавіша пам'ятка такого зразка - дев'ятиверхий Троїцький собор (1773 - 1778 рр.) у Новомосковську (тепер Дніпропетровської області), поставлений на замовлення запорожців відомим майстром Я. Погребняком.

Значну кількість храмів на території Лівобережної України зведено на честь козацьких перемог, зокрема Микольський собор у Ніжині (1668 р.), Вознесенський собор у Переяславі (1696 - 1700 рр.), Катеринська церква у Чернігові (1715 р.) та ін.

Негативно вплинув на дерев'яне церковне будівництво наказ Синоду 1801 р., що вводив заборону на "малоросійський стиль". Тому традиції національного зодчества зберігалися переважно у західноукраїнському регіоні (зокрема дерев'яні зрубні храми на Закарпатті). Дуже багато споруд козацького бароко було знищено у часи “войовничого атеїзму” у ХХ ст.

Живопис др. пол. ХVІІ - ХVІІІ ст. також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з відомими культурними центрами - Львовом, Києвом - сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

У др. половині ХVІ - ХVІІІ ст. посилюються зв'язки із західною культурою, широко використовується антична та європейська спадщина. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи - волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській Лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троїце-Іллінському монастирях та ін.

До іконопису широким потоком входять народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської Академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображували козаків, старшин, гетьманів. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист", що відображають ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Мазепи. У церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава зображено Феофана Прокоповича із генеральною старшиною та ін.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративні трактування змінюються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологічної входять світські мотиви, відбувається "перевдягання" біблійних героїв в українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.

В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух (до цього постаті були статичними). Та найбільше досягнення — це спроба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яскраво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза будь-яким сумнівом, це світські портрети, їх можна без перебільшення зарахувати до шедеврів українського живопису.

Особливе місце серед пам'яток українського монументального живопису XVIII ст. займає іконостас Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці (резиденції гетьмана Данила Апостола; на його кошти збудовано церкву й іконостас, 1732 р.). Комплекс іконостаса об'єднує понад сто різних ікон. Образи святих сповнені радості й відчуття повноти земного життя. Багате, складне й водночас легке драпування вказує на виразний вплив рококо, однак без тієї світськості й елегантності, що були властиві західноєвропейському стилю. Іконопис сорочинського іконостасу дуже близький до жанру світської картини. У тій самій майстерні, де створювався сорочинський іконостас, виконано іконостас для Вознесенської церкви, збудованої 1761 р. в с. Березна біля Чернігова. Живопис березнянського іконостасу дещо поступається сорочинському в свіжості й барвистості звучання і знаменує своєрідне завершення монументально-декоративного стилю, який склався в українському малярстві у другій половині XVII ст. Занепад цього стилю зумовлений як посиленням реалістичних тенденцій, так і впливами мистецтва рококо, які доходили до України із Західної Європи.

Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу, І. Кондзелевичу та В. Петрановичу. Їх діяльність пройнята ренесансним гуманізмом. Вони творили для демократичного, селянського середовища.

Іван Руткович (середина XVII - початок XVIII ст.) — яскравий представник народної демократичної лінії в українському мистецтві. Його творчість має глибоке народне коріння, а реалістичне спрямування живопису відображало викликане визвольною війною народне піднесення. Небезпідставно І. Рутковича порівнюють з майстрами венеціанської школи (Дж. Белліні, В. Карпаччо, Б. Віваріні, раннього Джорджоне), які відзначалися тонким відчуттям кольору. Наявна у колористиці Рутковича насичена барокова вишуканість переповнена багатогранною зображальною навантаженістю кольору ставить його в ряд видатних колористів барокового мистецтва.