Джерела мусульманського права

Комленко О.В.

Джерела мусульманського права

Іслам більше, ніж інші світові  релігії, пов’язаний з правом. У  конституціях багатьох мусульманських країн ісламське віровчення проголошене  державною релігією. Таким чином, активний розвиток різних напрямків і шкіл у мусульманському праві призвело до побоювання, що воно може втратити єдині принципи і розчинитися в безлічі окремих думок. Щоб протидіяти цьому було створено вчення «чотирьох коренів», завдяки чому було створено єдину систему його джерел. Відповідно до цього вчення, „чотири корені ” мусульманського права — це Коран, суна, іджма та кійас.

Стаття присвячена джерелам мусульманського  права з точки зору їх соціально - релігієзнавчого контексту.

Ключові слова:Коран, суна, іджма, кияс, цивілізація, доктрина.

Ислам больше, чем другие мировые религии, связан с правом. В конституциях многих мусульманских стран исламское  вероучение провозглашено государственной  религией. Таким образом, активное развитие различных направлений и школ в мусульманском праве привело  к опасения, что оно может потерять единые принципы и раствориться во множестве отдельных мнений. Чтобы противодействовать этому было создано учение «четырех корней», благодаря чему было создано единое систему его источников. Согласно этому учению, "четыре корни" мусульманского права - это Коран, суна, иджма и Кийас.

Статья посвящена  источникам мусульманского права с  точки зрения их социально - религиоведческого  контекста.

Ключевые слова: Коран, суна, иджма, кияс, цивилизация, доктрина.

Islam more than other world religions associated with the right. The constitutions of many Muslim countries Islamic doctrine proclaimed the state religion. Thus, the active development of various trends and schools of Islamic law has led to fears that it may lose the common principles and dissolve in many individual thoughts. To counteract this established doctrine of "four roots", so it was a unified system of its sources. According to this doctrine, "four roots" of Islamic law - is the Koran, Suna, ijma and kiyas.

The article is dedicated sources of Islamic law in terms of their socio - religious studies context.

Key words: Koran, Suna, ijma, Kijas trys, civilization, doctrine.

В наш час історія вивчення джерел мусульманського права є досить розроблена та вивчена цілою низкою вчених. Як відомо, головними джерелами  мусульманського права релігійно - правові школи визнають Коран  та суну, які у свою чергу тісно пов’язані з релігійними та моральними настановами й нормами.

В ісламі Коран це не тільки релігійна  книга, але книга яка протязі  століть в багатьох країнах Сходу  вона була й джерелом їх життєвої мудрості. В своїй праці А.Авксент’єв «Коран , шариат и адатьі» визначає Коран, як божественне вчення, котре містить в собі основні істини [ 1, с. 5], інший дослідник Г.А. Аш- Шейбані визнає Коран та суну головними джерелами ісламу, які дають змогу здобути знання та керуватися у повсякденному житті [ 2, с. 12-13 ].

Вплив Корану на духовний і суспільний розвиток народів Сходу дає право  віднести його до найцінніших здобутків  культурного поступу всього людства. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписи й правові  настановлення, визначає звичаї й традиції, найважливіші моменти укладу життя  й манеру поводження. Регулюючи всі  сфери життя Коран своїми оповідями, настановами, наказами та заборонами формулює людську моральність та етичні норми  в суспільстві.

Метою даної статті є здійснення соціально - релігієзнавчого аналізу джерел мусульманського права.

Завданням даної статті є аналіз головних джерел мусульманського права.

Іслам - одна з найбільш поширених  у світі релігій, яка має величезний потенціал для свого розвитку, і на початку XXI ст. помітно зростає  її вплив на політичні, економічні та культурні процеси й на міжнародні відносини. Мусульманська релігія  має свою розвинуту культуру, яка  в свою чергу спирається на шаріат. Процеси і зміни, які відбуваються в мусульманському світі, викликають зацікавленість серед певної частини  світового співтовариства.

Активізація соціальної та релігійної діяльності мусульман вимагає формування концептуального підходу до вивчення ісламу. У наш час українські вчені  мають певні здобутки у дослідженнях Корану, вивченні окремих течій та шкіл в ісламі, в аналізі взаємозв’язку  ісламу зі світовою політикою і політичними  процесами в окремих країнах, розробці питань історії ісламу та мусульманської цивілізації. Існує  безліч публікацій, присвячені можливостям  і перспективам діалогу між мусульманами і християнами. Однак  багато питань з вивчення ісламу ще залишається  поза увагою дослідників.

Крім того, іслам найбільш близько  стискається з державою та правом. Сполучною ланкою тут виступає мусульманське  право та ісламська ідеологія. В  свою чергу, підкреслюючи державний  характер іслама, мусульманське право завжди було в центрі його вчення й сприймалось не тільки як система норм, але й як універсальна політико - правова доктрина. У конституціях багатьох мусульманських країн ісламське віровчення проголошено державною релігією, а деякі норми шаріатського права увійшли в державні правові кодекси. Здавалося б, що в такій конституційній фіксації немає потреби, але більш уважний розгляд постулатів і принципів ісламу доводить, що ця релігія є універсальним віровченням, і тому мусульмани вважають недоцільним відокремлення державних законів від релігійних. Важливим є не тільки дослідження шаріату і його складових частин, оскільки це не дає досліднику повної картини вчення ісламу; набагато важливіше спочатку ознайомитись з основними та додатковими джерелами мусульманського права.

Активний розвиток різних напрямків  і шкіл у мусульманському праві  призвело до побоювання, що воно може втратити єдині принципи і розчинитися  в безлічі окремих думок. Щоб  протидіяти цьому, відомий учений Аш-Шафія сформулював учення „чотирьох коренів” мусульманського права, завдяки якому юристи одержали єдину систему його джерел. Відповідно до цього вчення, „чотири корені” мусульманського права — це Коран, суна, іджма та кійяс.[1]

Ряд вчених у складі мусульманського  права виділяють дві групи  взаємопов’яза. шх норм:

- по -перше, це норми котрі складають юридичні приписи Корану та суни, це однозначно визначені приписи, які навіть теоретично не допускають будь-якого іншого тлумачення. Цю категорію складають правила, що стосуються релігійного культу, та лише деякі з норм, що регулюють взаємовідносини між людьми. Норми цієї категорії виступають як однозначно зрозумілі правила поведінки, які повинні беззаперечно застосовуватися на практиці.

- по - друге, це норми які становлять абстрактні і не досить зрозумілі приписи. Вони не тільки допускають різне тлумачення їхнього змісту, а й передбачають їх конкретизацію з метою регулювання поведінки людей в кожній конкретній ситуації.

На протязі багатьох століть  Коран був для віруючих мусульман  не тільки релігійною книгою, але й  джерелом їх життєвої мудрості. Адже це Писання являє собою збірку проповідей, виголошених Мухаммадом у формі «пророцьких одкровень»  [2, с. 26], що були виголошені упродовж 610— 632 рр. в Мецці та Медині. У своєму значенні слово «Коран» означає « читати вголос речитативом,декламувати»   [3, с. 4] , а назва

Корану утворене від дієслова «караа», що означає «читати», «збирати», «зв'язувати», «сполучати». Доказом на користь цього служить те, що аяти Корану подібні та пов'язані між собою, а його текст являє собою римовану прозу, відмінним поетичним складом.

Саме слово Коран у самому тексті священного Писання: «В місяць Рамадан був дарований Коран - ясний доказ керівництва» [2:185 ], у  двомовному виданні Корану М. Маулана наведено більш ніж тридцяти назв та епітетів, якими наділене Писання, такими як «славний», «мудрий», «високошановний». Якими б словами і виразами не іменували Коран, він складається з божественних слів та аятів, що є посуті чудодійними і посланими Пророку ісламу шляхом Одкровення, зібраними в свитки та доведеними до нас в певній послідовності.

Згідно з ісламській доктрині за своїм змістом та формою Коран  розглядається як чудесна та існуюча вічно книга, як сам бог, вона його «слово» [2:70; 9 :6; 48:15]. Підтвердженням істинності пророцького одкровення до своїх прибічників Мухаммад звертається із закликом створенням щось подібного до Корану: «Якщо ж ви сумніваєтеся в істинності того, що Ми послали рабу нашому, то явіть суру, рівну сурі Корану, і покличте своїх свідків крім Аллаха, якщо ви справедливі» [2:23], «Якщо б об'єднали зусилля люди і джини, щоб скласти щось, подібне Корану, це їм би не вдалося, якби навіть вони і допомагали один одному» [17:88], саме ці сури є доказом догмату щодо чудесності та несотворенності (іджаз аль - Кура ’н).

Саме термін «іджаз аль - Кура’н» відіграв велику роль в мусульманській догматиці, як одне з ключових понять в обґрунтуванні пророчої місії Мухаммада. В ході цієї полеміці були розроблені уявлення про «чудесність» та « знамення», лісі сприймалися відчуттями «хіссія» та осягаються розумом «’ акція» [4 с. 89]. Тим самим підтверджується, що саме Коран є найважливішим доказом пріоритету мусульманської доктрини, як вічне «чудо», та як головне «божественне знамення».

Концепція «ас - саффа», котра була розроблена в шиїтському суспільстві підтверджувала, що Коран не являється недосяжним та досконалим у формальному відношенні, проте Аллах позбавив суспільство здатності ( сарафа хум’ан) створювати щось подібне в період пророчої місії Мухаммада. Таке поняття супроводжувалось розвитком уявлення про принципову недосяжність людиною досконалості коранічного стилю (назм) та композиції (та ’ліф.)

Письмове складання Корану відбувалось  на протязі декількох десятиліть, проте зміст та створення остаточної редакції відбулось лише тільки за часів третього праведного халіфа Усмана. У священному Писанні є положення, які були запозичені ще з ранніх пам’яток Сходу та й зі звичаїв до ісламської Аравії. Коран поділений на 114 розділів — сур, кожна з яких складається з аятів. Загальна кількість аятів у найдавніших списках коливається в межах від 6204 ( у басрійському списку) до 6236 ( у куфійському , індійському та в інших списках). Аяти, в яких викладані положення, що стосуються халяля (дозволеного), харама (забороненого), салята (молитви), Рамадану (посту), закята (милостині) та хаджу (паломництва) були усім зрозумілі та не потребували додаткового роз’яснення: «Ми полегшили його для твоєї мови, щоб ти міг тішити богобоязливих і застерігати людей упертих» [ 19: 97]. Такі аяти і називалися “аль-мухкам”  [5]. Однак у друкованому вигляді , як правило в загальноприйнятих число аятів становить 6226 або ж 67238 аятів. Із загально прийнятих сур 93 були даровані Мухаммаду в Мецці, а 21 - в Медині. Під час прощального хаджу Пророка 110 сура була йому дарована в Мецці, хоча її відносять до мединського періоду.

У залежності від часу дарування, сури Корану діляться на дві групи: мекканські і мединскі.

Мекканські сури - це сури Корану, котрі були послані під час перебування пророка Мухаммада в Мецці з 610 по 622 роки. Всього таких сур 86. Мекканскі сури, які були послані протягом перших тринадцяти років пророцтва - в основному вони стосуються проблем віри в одиничність Аллаха, в майбутнє життя, в пророцтво Мухаммада; морально-етичних аспектів (милосердя, духовності, правдивості, скромності, смиренності, богобоязливості), а також смерті, звільнення рабів, споглядання природи і т.д. Мекканскі сури фактично не містять в собі законів, проте вони становлять їх основу.

В одкровеннях мединського періоду більше значення відводиться соціальним, економічним питанням, проблемам війни і світу, права, родинним стосункам. Божественні веління у ряді випадків посилалися поступово, від легших форм до складніших, наприклад, спочатку мусульмани молилися двічі в день, а потім прийшло веління про п'ятикратну молитву. Відповідно до реальних обставин Аллах міг послати одкровення, яке носило тимчасовий характер (мансух), а потім скасувати його і замінити новим (насіх). Послання Корану по частинах сприяло кращому сприйняттю його народом, полегшувало вивчення і практичне застосування Корану в повсякденному житті. Сури мединського періоду в основному містять численні культові, юридичні та етичні приписи, оскільки саме в Медині Пророк став реалізовувати релігійно - правові норми ісламу «Якщо ви будете відхилятися від великих гріхів, що забороняються вам, ми позбавимо вас від ваших злих діянь і введемо вас шляхетною дорогою» [4:31].

Композиційно сури мекканського та мединського періодів не відокремленні один від одного, вони є переплетеними. Так, наприклад, в Корані перша сура є мекканського періоду « Відкриваюча», а за нею розташовані чотири сури мединського періоду, які в свою чергу складають п’яту частину всього священного Писання.

Поряд з релігійно - моральними приписами  священне Писання містить і правові  норми , де від імені Аллаха ведеться мова про спосіб життя та поведінку  мусульман: «Ми послали Коран, подібно  книгою звітів на арабській мові. Якщо ж ти підеш за їх низинними бажаннями, після того як тобі було даровано знання (тобто Коран), то Аллах не прийде тобі на допомогу і не буде заступником» [13:37].

Більша частина правових приписів носить казуальний характер та являє  конкретні тлумачення. Однак багато настанов мають невизначений вид  і можуть набувати різного смислу в залежності від того, який зміст  у них вкладається. Коран закріпив божественною санкцією результати довгого  процесу перебудови соціальної дійсності, домінуюче положення інститутів і норм, які вже існували в суспільстві  центрів внутрішньої частини  Аравії [6 с.35].

Отже, під час мекканського періоду Коран містив релігійні та моральні приписи, які ґрунтуються на конкретних соціальних і політичних потребах сформованої мусульманської громади. Мединський період характеризується створенням соціальної догматики, котрі стосувались соціальних та економічних норм, які необхідні були для формування та функціонування мусульманської цивілізації. Також приписи мединського періоду висвітлюють правові положення суспільного життя мусульман.

Крім Корану, суна є другим джерелом мусульманського віровчення та права. Арабське слово суна означає «образ», «дорога», «життєвий шлях» - приклад життя Мухаммада як зразок та керівництво для всієї мусульманської громади і кожного мусульманина, як джерело матеріалу для вирішення всіх проблем життя людини і суспільства. Суна складається з вчинків Мухаммада (фі'л), його висловлювань (Каули) і невисловленого схвалення (такрір)   [7 , с.214 ].