Релігійно-церковна ситуація в Україні

      Дві головні тенденції вирізняються на початковому етапі становлення реального політичного плюралізму і свободи релігійної діяльності. Перша — виникаючі політичні партії визначають для себе соціальну опору серед основної частини населення взагалі і у релігійному середовищі зокрема. Друга — церкви, що почали усвідомлювати себе як дієвий чинник суспільного життя, намагаються визначитися у своїх політичних орієнтаціях: політика і релігія, політичні й церковні організації активно шукають контактів, спільних інтересів, можливості співпраці.

      Подібний  перебіг подій властивий для будь-якої епохи докорінних суспільних змін. Своєрідність ситуації владно породжувала і свої особливості. Насамперед творення державності в Україні, консолідація нації розпочалися в умовах економічної розрухи, зубожіння народу, соціальної напруженості. Ця діяльність розгорнулася в багатонаціональній і багатоконфесійній державі з досить високим рівнем релігійності населення і складними проблемами внутрішньоцерковного життя. Політичні й церковні діячі звертаються до вітчизняного досвіду 20-х років, по-різному інтерпретуючи його: тоді два десятки різних політичних партій співпрацювали з релігійним середовищем. Нарешті, для всього суспільства, релігійних організацій властиві надмірна політизованість, гостре протистояння, спалахи конфліктних ситуацій.

      Становлення політичних партій триває. На шляху до свого утвердження вони, разом з вирішенням інших питань, формують своє ставлення до релігії, церкви, віруючих. їхня позиція з цих питань виражена в статутах, програмах, деклараціях, заявах політичних лідерів. На політичній палітрі сучасної України виділяються своєю активністю, чисельністю, організаційним оформленням Народний рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Демократична партія України (ДемПУ), об'єднаний разом з товариством «Просвіта» Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), Соціалістична партія України (СПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Партія зелених (ПЗ), «Пласт», Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) тощо.

      Багатопартійність супроводжується плюралізмом підходів щодо релігійного чинника. В цих  підходах неодмінно наявні спільні  моменти: ставлення до членства в  партії віруючих і невіруючих, місія релігії і церкви в забезпеченні програмних цілей партій, імовірні сфери співпраці політичних формувань з церквою.

      Членство  в партії взаємопов'язане з релігійністю УХДП. Партія християнських демократів наголошує, що в її лавах можуть бути лише християни. Бути християнином вимагають від своїх прибічників СНУМ і «Пласт». Решта політичних формувань і громадських рухів не заперечують членства віруючих у своїх лавах.

      Політичні партії та громадські рухи здебільшого  висловлюють у своїх програмах  власне бачення змісту та обсягу свободи совісті, будь-якої моделі її реалізації. Є партії, що трактують свободу совісті з наукових позицій (СПУ, ДемПУ, ЛДПУ), інші сповідують лише вільний вибір релігії (УРП). У розмаїтті сучасних партій є й такі, що повністю обходять це питання.

      Політичні формування практично одностайно визнають істотну роль релігії і церкви в суспільно-політичному, історико-культурному  й духовному житті минулого та сучасності. Тут також своя амплітуда  розбіжностей. Зважені, диференційовані  підходи з урахуванням конкретно-історичних особливостей епохи в одних — ідеалізовані, в інших — відверто апологетичні. Особливі акценти зроблено на характеристиці значення релігії і церкви в піднесенні морального стану й духовності людини.

      Партійні  програми по-різному співвідносяться у визначенні місця й ролі церкви в досягненні програмних цілей. Здебільшого вона уявляється як допоміжний чинник комплексу соціально орієнтованих заходів. Виняток становить лише програма УХДП — єдиної партії, що має відверто релігійне спрямування.

      Провідне  гасло цієї партії — «Бог і Україна», християнська система цінностей  і відповідне тлумачення суспільного  розвитку, християнське ставлення до життя як абсолютної цінності, пріоритет  моралі над економікою, політикою  та ідеологією. УХДП пропонує владним і громадським структурам спільні програми соціального захисту і морального оздоровлення людей.

      Політичні партії та громадські рухи ангажують  церкві широкий спектр можливостей  для співпраці — від впровадження ефективних форм господарювання до розбудови державності, відродження національної культури. Більшість з них апелює при цьому до певної конфесії, а середовищу, яке є соціальною базою партії, пропонує відповідну систему релігійних цінностей.

      Партії  і рухи з виразним національним спрямуванням (НРУ, УРП, УХДП, СНУМ) зорієнтовані на підтримку національних церков. Ними є передусім Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) й Українська католицька церква (УКЦ). їм належить певна роль у формуванні незалежності Української держави, розвитку національної самосвідомості, реалізації соціальних та екологічних програм, налагодженні всебічних зв'язків з українською діаспорою тощо.

      У програмах політичних формувань  проголошується неупереджене ставлення  до різних релігій, невтручання у  міжцерковні зносини, віротерпимість. Ці декларації поряд з визнанням позитивного впливу релігії і церкви на суспільство й людину відкривають реальний шлях для плідного співробітництва з релігійно-церковними організаціями та здійснення вагомих соціальних програм, вдосконалення духовного життя суспільства, виховання підростаючого покоління. Цьому сприяє й те, що церква поступово відроджує інституцію милосердя, благодійності, визначає свої пріоритети в соціальному й духовному служінні, екологічному русі тощо.

      Програмні заяви, добрі наміри з боку партій і церков та їх практичне втілення далеко не збігаються. На заваді цьому — надмірна політизація всіх сфер сучасного життя, гостра конфронтація між партіями у боротьбі за владу, міжцерковні конфлікти в Україні на тлі розладу усієї системи господарювання, соціального розшарування, прогресуючого зубожіння народу.

      Політичні формування й церкви шукають вихід  з критичного становища на шляху  соціального миру і злагоди, взаємної толерантності, цивілізованого діалогу. На перший план виходять цінності, що об'єднують людей незалежно від їхньої партійної належності, ставлення до релігії та інших відмінностей: спільна турбота про розбудову незалежної України, збереження і примноження національної культури, паритетне входження у світове співтовариство цивілізованих держав і народів. 

      5. Сучасний стан релігійності в Україні 

      Неупереджений аналіз нинішнього стану релігійності і нерелігійності в Україні вимагає  подолання принаймні двох найпоширеніших ідеологічних ілюзій.

      Перша з них стосується недалекого минулого. її сутність полягає у переконанні, що за часів радянської влади в країні склалося перше в історії людства суспільство масового атеїзму. Більшість його громадян, за соціологічним опитуванням близько 80 %, становили невіруючі. Хоча й неоднорідним видавався їх склад, однак спільним визнавалося теоретичне та практичне неприйняття релігії, відсутність віри в надприродне, неналежність до жодної з церковних структур.

      Друга з названих ілюзій породжена сучасністю. Вона зводиться до думки про глибоку, навіть генетичну релігійність українського народу, що розглядається як істотна риса його ментальності. Прихильники цього погляду твердять, що ця ознака, властива для українця за його сутністю, була пригноблена тоталітарною системою і у повну силу заявила про себе в умовах незалежної держави загальним інтересом до релігії і церкви, їх історії, суспільної ролі, моральних учень, масовістю церковних служб і обрядів, відродженням храмів тощо.

      Обидві  з наведених концепцій тяжіють  до крайнощів. Уявлення про надмірну поширеність релігії чи атеїзму неадекватно відбивають дійсність, схильні видавати бажане за здійсненне.

      У категоричності суджень виявляється  спрощене розуміння складних феноменів  суспільного життя — релігії  і вільнодумства, їх справжнього  змісту, впливу на життєві процеси, врешті-решт того, що і релігія, і вільнодумство — об'єктивні реальності, викликані цілим комплексом причин.

      Поза  увагою прихильників крайніх суджень  залишається й те, що релігія і  вільнодумство — це не лише протилежності, вони становлять і певну єдність: у священних книгах релігій, у релігійних ученнях є моменти, які сприймаються і витлумачуються вільнодумно і навіть атеїстично, а сам атеїзм за певних умов може набувати релігійної подоби. До того ж релігію і вільнодумство, релігію й атеїзм слід розглядати не лише під кутом зору вічного протистояння, гострої чи поміркованої конфронтації. Тут треба бачити і своєрідний чинник, який стимулює рух думки, пошук нових доказів, розгорнутої аргументації, змагання інтелектуальних засад, основоположних принципів, світоглядних орієнтацій, загалом як один із чинників суспільного процесу.

      Попри крайнощі, до яких вдаються обидві концепції, в них наявний момент істини. Справді, після 1917 р. церква втратила колишнє  привілейоване становище в суспільстві, релігія позбулася статусу панівної ідеології та переважаючої форми духовного життя народу. Зменшилися матеріальні й духовні можливості її впливу на людей. Кілька поколінь формувалися поза духовним контактом з релігією і церквою. Цей процес відбувався не самопливом, а під цілеспрямованим тиском держави та ідеології правлячої партії, які сприймали релігію й церкву як суспільний атавізм, шкідливий пережиток минулих епох. Місце інтелектуальних змагань духовних потенціалів релігії і вільнодумства посів державний атеїзм; свобода дискусій поступово витіснялася державним примусом, обов'язковим світоглядом; мережа релігійних організацій і культових споруд насильницьки звужувалася неправомірними діями силових структур влади і прямими актами вандалізму.

      Справедливо й те, що за царату в різних верствах суспільства було чимало людей з критичним ставленням до релігії й церкви, свідомим неприйняттям їхньої системи цінностей. Твердження церкви про тотальну релігійність населення було таким самим ідеологічним міфом, ідеологічною неадекватністю, як пізніші твердження про масовість атеїзму. Реальністю було всевладдя державної церкви, освячене давністю православ'я і його фундаментальним значенням як однієї з підвалин державності — у свій час і засилля державного атеїзму — в інший час. Тут і там різко виражені ідеологічна нетолерантність, прагнення до монополізації істини, рішуче неприйняття світоглядного плюралізму.

      Яким  же є нинішній стан релігійності та нерелігійності в Україні? На це запитання  намагалися відповісти статистичними даними, оскільки законодавство забороняло будь-які згадки в офіційних документах про ставлення до релігії, відомості про це збирали соціологи. їхні дані відбивали з певною вірогідністю рівень існуючої релігійності, хоча статистика соціологів також зазнавала впливу пануючих ідеологічних установок.

      Однак можна зазначити, що релігійність в  Україні досить різноманітна. Діють  понад 70 різних конфесій, кожна з  них спирається на певний контингент віруючих, тисячі православних храмів, сотні церков євангельських християн-баптистів і адвентистів сьомого дня, десятки костьолів, синагог, кірх, молитовних будинків: всі вони далеко не безлюдні. Розгорнута мережа монастирів, духовних навчальних закладів для кадрового забезпечення діяльності церкви, релігійної освіти віруючих. Набули поширення місіонерська та проповідницька діяльність духовенства, воно має вільний вихід на засоби масової інформації. В Україні проповідницьку діяльність ведуть різні зарубіжні релігійні місії.

      Пожвавлення діяльності церкви, насичення ринку релігійною літературою, масовість церковних свят і обрядів, звернення до релігії, її цінностей багатьох співвітчизників, відбудова храмів — це констатації, що притаманні сьогоднішньому релігійному життю. На тлі бурхливого перебігу релігійних процесів примовк голос атеїзму, дискредитований в очах громадськості своїм служінням тоталітарній державі й партійним структурам.

      Однак наявність різноманітних релігійних конфесій і активізація діяльності церкви ще не розкривають певною мірою  рівня релігійності. Повнішу картину дають матеріали соціологічних досліджень, проведених останнім часом у різних областях України і в Києві. За даними Інституту філософії НАН України, рівень релігійності населення в Україні становить близько 44,6 %. За результатами, що отримала редакція «Голосу Америки», яка провела опитування серед населення Києва у віці до 50 років, рівень релігійності становить близько 43,1 %. Ці показники певною мірою правильно відображають частку релігійного населення у нашому суспільстві.

      Релігійність  — явище складне. Вимірюється воно не тільки кількісними, а й якісними показниками, що вказують на форми прояву релігійності, які у різних людей неоднакові. До форм релігійності належать дотримання догматичних принципів церкви, різні вірування, культові дії та обряди, релігійні свята тощо. Серед віруючих, як засвідчують матеріали соціологічних досліджень, найпоширеніші побутова релігійність, культова практика, показне обрядовірство. Слід погодитися з думкою професора А. М. Колодного, який дає характеристику релігійності українського етносу, наголошуючи на таких її рисах, як пантеїзм, натуралізм, двовір'я та обрядовірство. Яскравим підтвердженням цього є уявлення віруючих про Бога, оскільки це домінанта релігійності.