История Франции

      Ще  в 1896 р. Італія офіційно визнала французький  протекторат над Тунісом, що відразу  поліпшило їх взаємини. У 1898 р. було укладено франко-італійський торговельний договір, що поклав кінець жорстокої семирічної митної війні між ними. Перше секретна угода між Францією і Італією стосувалося розподілу сфер їх впливу на північному узбережжі Африки. Італія визнавала за Францією свободу дій в Марокко, взамін чого отримувала згоду на свободу дій в Тріполітанії. Угода була укладена у формі обміну 1 січня 1901 листами, датованими 14 і 16 грудня 1900 р., між Баррерою і міністром закордонних справ Італії Вісконті-Веноста. 

      Відновлення Троїстого союзу в 1902 р. не погіршило  франко-італійських отношеній.4 червня італійський посол у Парижі Торніеллі передав Делькассе секретну декларацію, запевняли його, що у відновленні Троїстого союзу немає нічого ворожого Франції, "ніякого зобов'язання", яке могло б змусити Італію " в будь-якому випадку взяти участь в нападі на неї ".1 листопада 1902 відбувся обмін ідентичними за змістом нотами між Баррерою і міністром закордонних справ Італії Прінетті. По суті це був справжній договір про нейтралітет між двома державами. У ньому підтверджувалося угоду про розподіл колоній і вказувалося, що, "у разі, якщо Франція прямо або побічно зробиться об'єктом нападу з боку однієї або декількох держав, Італія збереже строгий нейтралітет. Те ж саме буде у випадку, якщо Франція, внаслідок прямого виклику, виявиться вимушеною для захисту своєї честі і безпеки прийняти на себе ініціативу оголошення війни ". Підписавши цей документ, Італія фактично відмовилася від участі в Потрійний союз проти Франції. Надалі французька дипломатія продовжувала зміцнювати двосторонні відносини, про що свідчив візит італійської королівської пари до Франції у жовтні 1903 р. і візит у відповідь президента Лубе до Риму в квітні 1904 р. 

      Російська дипломатія, обізнана про французькій  політиці в Італії, бажала не стільки  відірвати її від Троїстого союзу, скільки убезпечити Францію. У бесіді з французьким послом Ламздорф заявив, що "не може бути й мови про спробу підірвати Троїстий союз", оскільки "ми не можемо запропонувати Італії достатньої компенсації" і бажано лише "постаратися, щоб Італія відхилила всі статті, спрямовані проти Франції". Ця точка зору свого головного союзника, звичайно, враховувалася Францією, оскільки там чудово розуміли, що компенсації Італія потребуватиме й за рахунок Балканського півострова. 

      Прагнучи  шляхом таємних угод з Італією забезпечити собі захоплення в недалекому майбутньому Марокко, французька дипломатія не забувала і про необхідність врегулювати свої відносини з іншою своєю південною сусідкою - Іспанією. Переговорами з цією країною з початку 1901 займався особисто Делькассе, оскільки французький посол у Мадриді не користувався достатнім вліяніем.6 жовтня 1904 було підписано франко-іспанське угоду про Марокко. Домовившись про частку Іспанії в Марокко (район Сеути і вздовж Середземного моря проти Гібралтару), французи запросили в травні - червні наступного року короля Іспанії відвідати Париж. Цей візит свідчив про зміцнення франко-іспанських відносин.  

      2. Геополітичні і  колоніальні концепції  у Франції після  Першої Світової війни

      У 1902 році в Парижі вийшла книга Андре  Шерадама, складена на основі курсу  лекцій, викладених у Школі політичних наук, і названа “Європа й Австрійське питання”. У цьому навчальному посібнику, призначеному для майбутніх французьких політиків, давався опис внутрішньої структури старої габсбурзької держави і викладалися методи його руйнування ззовні, ілюстровані низкою карт і малюнків. У 1918 році все відбулося відповідно рекомендацій цієї книги, але французькі політичні діячі звичайно мало прислухаються до порад, що міститься в книгах професорів.

      У роботі мирної конференції 1919 року, яка  стала підсумком першої світової війни, географи взяли у ній участь як експерти делегацій. Так, Жорж Клемансо, “Тигр” і “Переможець”, користувався послугами провідних географів: Еммануеля де Мартона (1873-1955 рр.), фахівця з фізичної географії і чудового знавця Центральної Європи, зятя Поля Відаль де Ла Бланша, а також вже згадуваного Жака Анселя. Але це не означає, що вчені брали участь у процесі прийняття рішень.

      Мирні переговори, що проводяться після  збройних конфліктів, стають ареною зіткнення  суперечливих інтересів, вимог і  амбіцій. Географи виступають лише в  якості експертів, що висловлюють власну точку зору, що враховується чи не враховується політиками, які ведуть власну гру. Щодо руйнування Австрії (спровокованого, на думку К.Хаусхофера, книгою Андре Шерадама), то воно продовжує залишатися предметом дискусій істориків: як і чому загинула імперія, що проіснувала декілька століть? Однієї з найрозповсюдженіших гіпотез є французька: імперія була зруйнована шляхом таємних заходів латентних структур франкмасонів, які смертельно ненавиділи католицьку монархію Габсбургів. Висновки К.Хаусхофера недалеко пішли від цього припущення. Але чи можна пояснити таку колосальну подію, як розпад імперії, міркуваннями, що нагадують сюжет книги Олександра Дюма “Джузеппе Бальзамо”, головний герой якої (він же граф Каліостро) задумав і здійснив французьку революцію? Чи не загинула австро-угорська імперія тому, що вона належала до історичної епохи, що вже минула, коли національно-визвольні рухи ще не брали під сумнів легітимність монархії?

      В період 1871 – 1945 рр. у Франції не було геополітики, порівнянної з англо-американською  і німецькою геополітикою. Практично, територіальне питання не було актуальним для Франції в цей час. Стосовно Ельзасу і Лотарингії, то не було ні найменших сумнівів – це були французькі провінції, що Німеччина захопила силою. Більш того, на думку більшості французьких географів того періоду, наука була несумісна з політикою. В той час, коли у Німеччині вчені вважали себе здатними повчати політиків, французька професура намагалася зберегти чистоту науки від впливу мінливих інтересів. 

      3. Колоніальна політика  Шарля де Голля

      Найвидатнішим геополітиком Франції є Шарль де Голль (1890-1970 рр.), який не був вченим у загальноприйнятому змісті цього слова, але був політиком. Та й чи можна вважати геополітиком людину, яка хоча й міркує про відносини між простором та політикою, але підкорює свої думки й свої дії заздалегідь окресленій меті?

      Оригінальність  де Голля, його відмінність від традиційних  французьких політиків полягає  саме в спонтанному геополітичному мисленні. На думку де Голля, нації, хоча вони й вписуються у визначений історичний і географічний контекст, прагнуть бути вічними, позачасовими суб'єктами: Франція, Німеччина, Росія, Китай... Де Голль сприймає світ, як величезну сцену, де протистоять, а іноді й співробітничають, ці суб'єкти. Час і простір завжди поруч, вони нагадують людям, що вони смертні, а їхні утворення, у тому числі й нації, недовговічні.

      Відомий “Заклик” 18 червня 1940 року найчастіше розглядається як акт протесту, як заклик до опору. Це, звичайно, вірно. Але  ця екстраординарна заява, зроблена нещодавно призначеним генералом, що був заступником державного секретаря з питань оборони передостаннього уряду III Республіки, дивно відповідає точному геополітичному аналізу, без якого опір окупантам був би марною жертвою:

      “Тому що Франція не самотня. Вона не одна. За нею cтоїть велика імперія. Вона може об'єднати свої зусилля з Британською імперією, що контролює морські простори і продовжує боротьбу. Як і Англія, Франція може повною мірою використовувати промисловий потенціал Сполучених Штатів. Ця війна не обмежується територією нашої багатостраждальної країни. Програна битва за Францію ще не означає остаточну поразку в цій війні. Це світова війна. Зазнавши поразки сьогодні в зіткненні з механічною силою, ми зможемо перемогти у майбутньому, якщо ми будемо мати у своєму розпорядженні значнішу механічну силу. Від цього залежать долі світу” [14].

      Так, у розгромленій 1940 року Франції, увійшли  у протиріччя два геополітичних  підходи до війни. З погляду Петена, глави вішистського уряду, війна  була й повинна була залишитися європейською, Сполучені Штати Америки не відмовляться від політики ізоляціонізму; отже, потрібно було домовлятися і співробітничати з гітлерівською Німеччиною. На думку де Голля, що знаходився в Лондоні, війна була світовою. Однак у червні 1940 року Велика Британія продовжувала боротьбу один на один з Німеччиною, у розпорядженні якої були всі ресурси Європи і союзницький договір з Радянським Союзом. Стосовно США, то вони вступили у війну тільки після нападу японської авіації на Пірл-Харбор у грудні 1941 року. Де Голль зміг це передбачити завдяки широті своїх поглядів: він вважав, що як і в 1917 році США не зможуть втриматися осторонь від конфлікту; найбільша економічна держава світу не стане ізолюватися і ризикувати бути відрізаної від світу.

      Протягом 60-х років де Голль, який повернувся до активної політичної діяльності у 1958 році, діяв як талановитий геополітик, незважаючи на те, що міжнародна ситуація була надзвичайно ідеологізована: це був час як протистояння Сходу і Заходу, так і напруженості у відносинах між Заходом і третім світом. Так, де Голль вважав, що комуністична система не зможе встояти під вагою геополітичних реалій: розрив китайсько-радянських відносин був у порядку речей, оскільки російський гігант не міг терпіти присутність на своєму фланзі могутнього об'єднаного Китаю. Так само він вважав, що втручання США у війну у В'єтнамі було приречено на крах – розпочавши хрестовий похід проти комунізму, Америка не враховувала, що своїми діями вона мобілізувала проти себе непримиренний в'єтнамський націоналізм [15].

      Де  Голль являв собою повну протилежність теоретику. Проте, він зумів стати виразником поглядів французької геополітики, намагаючись сполучити два звичайно протилежних елементи: з одного боку, прихильність географічному й історичному реалізму, вираженому у свій час Наполеоном висловом: “Кожна держава проводить ту політику, яка їй диктує географія...” [16], а з іншого боку, переконання в тому, що як велика держава Франція повинна захищати визначені принципи, зокрема, право народів на незалежний розвиток.

      Водночас, для англо-американської геополітики основне питання полягає в тому – якими мають бути основні напрямки діяльності держави, що знаходиться в апогеї своєї могутності і, отже, вступає до фази занепаду. Для німецької геополітики це питання полягало в наступному: як забезпечити місце під сонцем для “спізнілої нації”? Стосовно Франції, це питання доцільно сформулювати: «яким чином можна забезпечити статус великої держави при обмеженості засобів?» Відповідь де Голля на це питання базувалося на чотирьох рекомендаціях:

      знову знайти втрачену незалежність у превілюючій сфері, шляхом створення ядерних сил стримування, що повинні дозволити в принципі самостійно гарантувати оборону національної території;

      раціонально керувати своєю спадщиною шляхом взаємодії з колишніми французькими володіннями;

      забезпечити собі підсилення могутності, завдяки  створенню європейської організації  з ініціативи Франції;

      нарешті, як і раніше проводити незалежну  зовнішню політику, без оглядки на будь-кого.

      Саме  завдяки Шарлю де Голлю у Франції  слово «геополітика» раптом вийшло за межі вузького кола фахівців та перетворилося на один з тих термінів, що застосовуються будь-коли і, зараз геополітикою називають усе, що не піддається раціональному тлумаченню. Успіх геополітики у Франції вимірюється кількістю книг, атласів, журналів, курсів лекцій і семінарів, присвячених цій дисципліні. Якоюсь мірою, цей зліт популярності здається природним.  

      Висновки

      Втілення  у життя концептуальних настанов на незалежність та безпеку Франції  непоривно пов’язане із традицією  французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги, що в багатосторонніх відносинах стали найважливішими принципами і методами реалізації стратегії П’ятої республіки.

      Геополітична  доктрина пов’язувала досягнення світової рівноваги з забезпеченням миру шляхом розвитку багатосторонніх відносин з усіма важливими в політичному і військовому відношенні державами світу.

      Втілення  в життя курсу на зміцнення  незалежності і безпеки Франції  нерозривно пов’язане із традицією  французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги. Пошук міжнародної рівноваги став одним із найголовніших принципів геополітики П’ятої республіки.

      Сучасні французькі підходи до проблем міжнародної  безпеки визначаються історичним досвідом держави та прагненням зберегти можливість прийняття автономних рішень незалежно від союзників та військових структур НАТО, виступаючи за вдосконалення ядерного потенціалу як основи європейської та національної безпеки.

      Водночас, необхідно зазначити, що специфіка  національного інформаційного середовища полягає в тому, що за винятком фахівців термін «геополітика» вживають у Франції на початку XXІ століття як одне із зручних слів, досить звучних і невизначених для характеристики деяких реалій нашої епохи.  

      Список  використаних джерел 

      1. Mackinder H. «Le pivot geographique de 1'histoire» (1904), Strategique, 55 (Paris, Fondation pour les etudes de defence nationale), №3, 1992. - р.19. 

      2. Beaufre A. Stratégie pour demain. – P.: Plon, 1972. –  p.24. 

      3. Belletini J. «La geopolitique de Sir Halford Mackinder et 1'ere nucleaire», Strategique (Paris, Fondation pour les etudes de defence nationale), ler trimestre 1983, - p.111. 

      4. Lejeune D. Les Societes de geographie en France et 1'Expansion coloniale au XIX-e siecle. – P.: Albin Michel, 1993. – p. 98. 

      5. Lacoste Y. La geographie, ca sert d'abord a faire la guerre. –  P., Francois Maspero, 1976. – p. 81. 

      6. Lacoste Y. Questions de geopolitique. – P., Le Livre de poche, «Biblio-Essais», 1988. – p.14. 

      7. Lacoste Y. Paysages politiques. – P., Le Livre de poche, «Biblio-Essais», 1990. – p. 87. 

      8. Reclus E. Histoire contemporaine, 2 vol., Paris, Fayard, 1991. –  p. 223.