Краєзнавство як засіб виховання та навчання школярів

Сьогодні існує  кілька підходів до структурування педагогічного  краєзнавства як галузі наукового дослідження.

Перш за все, в його основі лежить регіональний підхід, який полягає у висвітленні  закономірностей розвитку національної освіти та педагогічної думки за допомогою маловідомого, унікального регіонального матеріалу.

Основу іншого складає співвідношення напрямів педагогіко-краєзнавчого пошуку з галузями педагогічного  знання (школознавче, дидактичне, історико-педагогічне), а також виокремлення в якості самостійної наукової проблеми вивчення специфіки впливу місцевих факторів на розвиток регіональної освіти.

Третій підхід акцентує історичний складник педагогічного  краєзнавства і включає два науково-пошукових  напрями: історію розвитку освіти краю і сучасний її стан та тенденції розвитку місцевого краю.

 

2. Розвиток та становлення педагогічного краєзнавства

 

Педагогічне краєзнавство виокремилося з краєзнавства, яке  пройшло тривалий шлях становлення та розвитку.

Краєзнавство  – це така галузь науки, що поєднала у собі багато складових: національно-патріотичне, духовно-етичне, культурно-просвітницьке начало. Це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, але які в своїй сукупності ведуть до наукового і всебічного пізнання краю. Це сукупність знань про той чи інший край, вивчення його природи, історії, економіки, побуту і т. п. У краєзнавстві локалізується інтерес до свого історичного минулого, народних звичаїв і традицій, проблем регіонального розвитку і відродження своєї самобутності [8, с. 3].

Значення краєзнавчого матеріалу  у викладанні історії дозволяє конкретизувати викладений учителем матеріал. Вивчення конкретних пам'яток історії та культури дає можливість учням більш наочно представити закономірності розвитку в світової художньої культури.

Краєзнавство  як наука про дослідження рідного  краю і місцевої історії розвивалося  разом з історією нашого народу. Краєзнавчі пошуки проводилися вже  за часів Київської Русі. На Русі краєзнавчі відомості фіксувалися  насамперед у літописах. Практично всі наші знання з історії та життя русичів від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з літописів. Літописи в Київській Русі були дуже популярні. Записи велися майже в кожній церкві, монастирі. Вони відображали в основному місцеві події. Але були й офіційні літописці, які жили при княжому дворі й записували головні події. Літописи цікаві тим, що в них відображувалися події за роками, і тим, як літописці уявляли ці події. Літописці розповідали про історичні події в країні, про її зв'язки з іншими державами, але більш за все їх цікавила людина, її земне та позаземне життя.

Одним із таких літописів є всесвітньо відома «Повість минулих літ». Вона була написана монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. В «Повісті» багато свідчень про поселення слов'ян, заснування Києва, хрещення Русі, про сусідів: і друзів, і ворогів, про традиції та звичаї, про походи Олега, Ігоря і Святослава. Літописець дає і опис побуту і звичаїв слов'ян. У «Повісті» існують відомості про археологічні пам'ятки. Там п'ять разів згадуються довгі вали, які нібито провів Кирило Кожемяко плугом, у який був запряжений дракон-Змій, для захисту Києва з півдня від кочівників [8, с. 12].

До кінця XII століття відноситься «Слово о полку Ігоревім». У «Слові» міститься важливий краєзнавчий матеріал. Наприклад, там згадуються російські міста: Київ, Путивль, Новгород, Чернігів, Переяславль, Полоцьк, Курськ, Бєлгород і т.д. Споконвічно російським автор вважає річки Дніпро, Донець, Немизі, Стугну, Рось і Сулу [8, с. 13].

У першій половині XVII ст. питання краєзнавства висвітлюють так звані місцеві літописи. Найвизначнішим узагальнюючим літописом є «Густинський літопис», в якому висвітлюються події періоду Київської Русі - до 1597 р [15, с. 52].

В XVІ-XVІІ ст. краєзнавчі повідомлення почали використовуватися представниками влади при розмежуванні державних кордонів, опису дворів та земельних угідь, при стягуванні податків, будівництві фортець, міст тощо.

Певного розвитку набуло краєзнавство у братських  школах України (XVІ-XVІІ ст.). Книги і навчальні посібники були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історичного характеру. Виникають історичні твори, авторами яких були високоосвічені люди, що навчалися в Києво-Могилянській академії. Наприклад, П. Симоновському належить праця «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах», у якій він висвітлює історію України з давніх часів до 1750 р. Членами братства були написані фундаментальні праці з історії України, ряд етнографічних студій, матеріали етнографо-статистичної експедиції на Правобережну Україну [15, с. 54].

Становлення краєзнавства нерозривно пов'язане з історичною наукою і  відноситься до епохи перетворення початку XVIII ст. Указом Петра І пропонувалося  доповідати про будь-які цікаві знахідки краєзнавців царю і нагороджувати за пошуки старовини у своєму краї [8, с. 18].

Одним з основних замовників офіційних краєзнавчо-статистичних матеріалів стало Міністерство внутрішніх справ,  яке враховувало інформацію про розподіл Малоросійської губернії на Чернігівську та Полтавську, висунутим царським указом від 9 вересня 1801 р. при розробці економічних та політичних планів і програм. Зібрані в Описах краєзнавчі матеріали використовуються в дослідженнях соціально-економічних проблем, історичної та фізичної географії, природознавства, етнографії, мовознавства тощо.

Інтерес до краєзнавства у  XVIII ст. виявляли й українська шляхта та інтелігенція. Це особливо стосувалося  козацької старшини, яка почала вивчати  історичні документи та свій родовід  для того щоб довести своє шляхетське походження і отримати російське дворянство [15, с. 79].

Наприкінці XVIII ст. в краєзнавстві визначаються два напрями:

- офіційний (державний);

- суспільний (демократичний) [15, с. 85].

Для офіційного відкрилися значні перспективи, коли указом Сенату від 1 листопада 1777 наказувалося підготувати топографічні описи всіх губерній. У 1784-1786 рр. вони складалися за єдиною програмою, де, крім характеристики природних умов і економіки, передбачалися і питання місцевої історії.

Суспільний (демократичний) напрямок отримав свій розвиток в популяризації вивчення рідного краю серед населення. Вчителі, учні, та представники різних верств населення, в тому числі представники дворянства в засланні займалися збором краєзнавчого матеріалу, організацією краєзнавчих музеїв, почали писатися записки про відвідані місця.

У другій половині XIX ст. краєзнавство почало розвиватися в напрямку фольклорно-етнографічних та економіко-статистичних досліджень народного побуту. Тобто залучалися багатьох краєзнавців-аматорів з усіх реґіонів України [3, с. 30].

Цей період розвитку краєзнавства визначився важливою науковою подією. Була проведена етнографічна-статистична експедиція Географічного товариства по всієї території Правобережної України. Керував експедицією географ-краєзнавець Павло Чубинський. Експедиція зібрала 12 томів краєзнавчого матеріалу.

В 80-90-х рр. XIX ст. організаційним центром краєзнавчої  роботи стали губернські вчені комісії  та провінційні учені товариства.

Широкого розмаху  набрав розвиток краєзнавства в 20-30 рр. XX ст.  Починають з'являтися товариства і гуртки з вивчення свого краю. В 1917 р. у Києві розпочав свою діяльність «Центральний комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва» під головуванням О. Грушевського.

Період 20-х років став часом великого розвитку краєзнавства, відбулося повне відродження та розвиток краєзнавчого руху.

 У1920 р. в Чернігові було створено «Наукове товариство», що складалося з 7 секцій, історико-краєзнавча була найчисельніша з них. В Чернігові з

1924 р. діяв Інститут краєзнавства. У жовтні 1924 р. за ініціативою інституту була проведена Перша чернігівська губернська краєзнавча конференція.

В січні 1925 р. було утворено Ніжинське наукове товариство краєзнавства, яке складалося з 4-х секцій: історичної, статистично-економічної, етнографічної та природничої. Провідну роль у діяльності товариства відігравали викладачі Ніжинського інституту народної освіти М. Петровський, М. Бережков, А. Єршов, В. Рєзанов, С. Рихлик та ін. Члени товариства досліджували історію, фольклор, етнографію, природу, економічний розвиток краю. Товариство припинило діяльність на початку 30-х років.

В грудні 1925 р. у  Харкові був обраний Український  краєзнавчий комітет, головою якого  став історик Матвій Яворський, а його заступником – Михайло Криворотченко. Український комітет краєзнавства відіграв головну роль у розвитку усіх галузей краєзнавства. Основною його метою було об'єднання і планове керування як науково-дослідною так і масовою краєзнавчою роботою УРСР. У 1927 р. у Харкові почав видаватися журнал «Краєзнавство». Випускалася спеціальна література, вводилось викладання предмета «Краєзнавство» в навчальних закладах.

Археологічна  комісія Академії наук України видала «Український археологічний архів». В комісії працював і М. Грушевський, який створив фонди, бібліотеки, музеї, об'єднав майже всіх провідних українських учених, літераторів, педагогів, видав серію видань

У другій половині XX ст. велика заслуга належить академіку Максиму Рильському та члену-кореспонденту Костю Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли відновленню краєзнавчих досліджень в Україні.

Велике значення у громадському житті населення Галичини відіграв журнал «Життя і слово», редактором якого був видатний громадський діяч Іван Франко. Саме він був засновником у 1883 році Етнографічно-статистичного гуртка, що фактично виконував функції краєзнавчого товариства. Івано-Франківська організація об'єднує 150 дослідників рідного краю [15, с. 90].

Таким чином, країнознавство, пройшовши тривалий шлях розвитку дозволило  сформулюватися педагогічному краєзнавству як засобу розвитку навчання та виховання школярів.

 

 

 

 

3. Етнопедагогіка як складова педагогічного краєзнавства

 

У 70-х  роках ХХ ст. у педагогічній науці  з’явився такий  термін, як етнопедагогіка, введений у науковий обіг відомим  педагогом, нині академіком Г. Волковим, котрий вкладав у це поняття науку про досвід народних мас у вихованні підростаючих поколінь, про їх педагогічні погляди, науку про педагогіку побуту, про педагогіку сім’ї, роду, племені й народу [14, с. 5]. Етнопедагогіка досліджує педагогічний досвід трудящих, виявляє можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науці і практиці, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і розбирає їх відповідність чи невідповідність сучасним завданням виховання. Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв'язках між людьми, на обов'язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах. Отже етнопедагогіка – це наука про народну педагогіку, про знання і досвід народу, що являється складовою педагогічного краєзнавства [14, с. 9].

Педагогічна наука  знаходить своє відображення у працях учених і практичній діяльності учителів та вихователів, а етнопедагогіка — у народній творчості, виховній практиці батьків і матерів, дідусів і бабусь, родини загалом [14, с. 14]. Етнопедагогіка стала першоосновою становлення і розвитку педагогічного краєзнавства.

В.О. Сухомлинський  називав народну педагогіку “живим, вічним джерелом педагогічної мудрості”, “зосередженням духовного життя народу”, репрезентантом “особливостей національного характеру обличчя народу”

[14, с. 27]. Педагогічне краєзнавство може трактуватися як система етнопедагогічних засобів, розрахованих на забезпечення засвоєння вихованцями духовної культури народу.

Народну педагогіку або ж етнопедагогіку К. Ушинський вважав одним з найважливіших факторів, під впливом яких складалася вітчизняна педагогічна наука. Він висловив найголовніше і найважливіше для всієї педагогічної науки: «Народ має свою особливу характеристичну систему виховання ... Тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку» [13, с. 108 ].

К. Ушинський  з великою пошаною ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Він не раз Наголошував на величезному значенні пам'яток виховної творчості народу у вихованні та навчанні, і на перше місце серед них ставив народні казки «як перші й блискучі спроби» народної педагогіки [14, с. 16].

У народній педагогіці панує живий досвід виховання. Народна  педагогіка, відображаючи певний рівень педагогічних знань, конкретний історичний етап в духовному прогресі людства, служить основою, на якій виникла  і розвивалося педагогічне краєзнавство. Але і в подальшому - як виникнення художньої літератури не знищило усної творчості, так і педагогічне краєзнавство не витіснила зовсім з повсякденного життя народу його педагогічні погляди. Педагогічне краєзнавство і народна педагогіка вступили в складні взаємодії один з одним і взаємно сприяли розвитку один одного, створюючи єдиний простір, яке може бути названо педагогічною культурою [13, с. 107].

Предмет етнопедагогіки включає наступні проблеми: педагогіка сімейного побуту; приказки та прислів'я  народів світу та їх значення, передачі морального досвіду підростаючим поколінням, загадки як засіб розумового виховання; народні пісні та їх роль в естетичному вихованні дітей і молоді, саморобні іграшки та творчість дітей; дитяча і молодіжна середа, її педагогічні функції; колискові пісні народів світу як видатні досягнення материнської поезії, материнської школи і материнської педагогіки; спільність педагогічних культур різних народів і національна їх самобутність і ін [13, с. 109].