Критерії вихованості людини. Формування мотивів поведінки

    Розрізнення функціональних та феноменальних характеристик, що беруть участь у спонуканні до дії, знайшло відображення в тенденції до розрізнення стійких та конкретно-ситуативних мотиваційних утворень, яка намітилась в останні роки. Стійкі мотиваційні утворення виявляються “потенційно, в усякому разі, як риса характеру - це згусток мотивів людини, що осів і закріпився в ній і що здобув внаслідок умов життєвого шляху і виховання особливу дієвість і стійкість” (7). Багаторазове формування в свідомості людини та реалізація в поведінці й діяльності певного мотиваційного утворення призводить до того, що це дієве утворення стає рисою характеру людини, якістю її особистості. Уявлення про ситуативну мотивацію поведінки пов’язане з розумінням мотиву як такого, що складається в процесі підготовки і здійснення безпосередньо спонукаємого ним акту діяльності. Це призвело до різноманітних спроб синтезу двох цих розумінь мотивації, зокрема до розробки уявлень про ситуаційне перетворення стійких мотиваційних утворень при підготовці та здійсненні конкретного акту діяльності.

    Паралельною лінією розвитку уявлення про конкретно-ситуативне мотиваційне утворення є аналіз усвідомленості мотивації суб’єктом та її наявності в психічному образі оточуючого світу, що регулює діяльність. Розглядаючи це питання, В.К. Вілюнас показує, що для забезпечення регуляції діяльності необхідне надання пристрасного, суб’єктивного забарвлення окремим елементам образу світу, що перетворює їх у своєрідні мотиваційні “віхи”, які безпосередньо керують діяльністю. Таке забарвлення, джерелом якого є стійкі мотиви, повинне бути достатньо оперативним і динамічним, тому що воно повинне означати об’єкти та явища, що відображаються в даний момент, і швидко перебудовуватися при зміні поточної ситуації. Цю функцію, на думку автора, виконують ситуаційні смисли, які є похідними від смислів провідних, пов’язаних із стабільними смислами: “Саме смисл як спеціальна “одиниця” психічного відображення, яка відкриває суб’єкту не об’єктивні властивості об’єктів, що відображаються, чи ситуацій, а ту особливу значущість, якої вони набувають внаслідок їх зв’язку із актуальними мотивами, являє собою кінцевий суб’єктивний продукт розвитку мотивації”.

    Особистісний  смисл виступає підґрунтям внутрішнього світу особистості, як складно організоване накопичення життєвого досвіду. Концепцією, в яку вкладаються  поняття життєвого “накопичення”, життєвого досвіду є концепція “образу світу” (0.М.Леонтьєв).

    Розуміння психічного як процесу відображення дозволяє вважати, що в будь-якому  психічному акті людина відтворює світ в образі. Образ світу будується  людиною в реальному житті, бутті, в усьому складному сплетінні  діяльностей суб’єкта. Образ світу людини є універсальною формою організації його знань, формою, що визначає можливості пізнання й керує поведінкою. Тому в такому розумінні особистісний смисл об’єктів та явищ діяльності виступає як “складова образів сприйняття і уявлень відповідних об’єктів та явищ, що відображає їх життєвий смисл для суб’єкта і презентує його суб’єкту шляхом емоційного забарвлення образів та їх трансформацій” .

    Зрозуміло, що мотиваційні компоненти виражаються  в особистісному смислі та виступають його “енергетичним” блоком, який характеризується інтенсивністю та історією формування.

    Процес  формування мотивації особистості  відбувається через проходження  стадій, які характеризуються певними  якісними особливостями. Кожній стадії даного генеза відповідають певні психічні можливості та види мотивів.

    При цьому ситуаційні мотиви утворюють  своєрідний нижчий рівень структури  мотивації, який опосередковує взаємовідношення вищих рівнів мотивації та наявного моменту діяльності.

    До  умов переходу з одного структурного рівня мотивації на інший (вищий) можна віднести:

    І умова - вибір спрямованості поведінки  особистості за рахунок

    усвідомлення  потреб;

    ІІ  умова - сформованість смислового ставлення  до оточуючих об’єктів та явищ;

    З визначених умов структурного підвищення мотивації особистості, де мотив як внутрішній спонукальний фактор виступає у вигляді усвідомленої потреби, хотілось б підкреслити його можливість реалізації нетільки в предметному змісті, але й в емоційно-смисловому.

    Загальний зміст конкретної діяльності - це сплав її часткових, парціальних смислів, кожний з-яких відображає її відношення до якоїсь однієї з потреб суб’єкта, яка пов’язана з даною діяльністю. В цьому процесі й виявляється смислоутворююча функція мотиву. Смислоутворення - це процес, у результаті якого ті чи інші об’єкти або явища набувають для суб’єкта особистісного смислу.

    Мотив виступає тим самим як “джерело смислу об’єектів і явищ, значущих у контексті діяльності, яка розгортається” (6). Смислоутворюючі мотиви являють  собою відносно стабільні смислові утворення, що характеризують структуру особистості. Особистісний смисл, який входить у внутрішній рух свідомості особистості, виявляє себе в плані зіставлення мотивів і дій, а точніше - різних мотивів однієї і тої ж діяльності, що виражає смислове ставлення особистості.

    Розглядаючи особистість як суб’єкт діяльності, доводиться досліджувати те, як особистість  перетворює, створює предметну дійсність, в тому числі й саму себе, вступаючи  в активне ставлення до свого  досвіду, до своїх потенційних мотивів, до свого характеру, здібностей і до продуктів своєї діяльності. Отже, особистість слід було б розглядати як сукупність смислових ставлень людини в світі, які набуваються в процесі життя, в суспільстві і які забезпечують орієнтування в ньому.

    Кожне ставлення несе в собі могутній мотиваційний заряд, витоки якого містяться в сфері потреб людини. Мотиваційні тенденції є “енергетичним” компонентом ставлення, який визначає його силу та значення. В процесі формування ставлення поповнюються багатьма змістовними, інформаційними характеристиками, що визначають його індивідуальну своєрідність та місце в свідомості людини.

    Вирішальне  значення в рішенні проблеми відводиться  мотиву. Якщо звести мотив до предмету, то мотив перестає виконувати функцію  співвідношення мотиву й діяльності. Інтенціональна спрямованість діяльності визначається не предметом потреби, а предметом діяльності. Те, на що спрямована діяльність, не виступає предметом відповідної потреби. Це характерно для складних форм діяльності. 
 

ЛІТЕРАТУРА

1. Вилюнас В.К. Эмоции и ситуативное развитие мотивации. - Тезисы докладов конференции “Развитие эргономики в системе дизайна”. - Боржоми, 1979. - С. 243-244.

2. Забродин Ю.М., Сосновский Б.А. Мотивационно-смысловые  связи в структуре направленности  человека. - Вопросы психологии, 1989, - №6. - С. 100-108.

3. Леонтьев А.А.  Единицы и уровни деятельности. - Вестник МГУ, серия №14 “Психология”. - 1978. - №2. - С.3-13.

4. Леонтьев А.Н.  Деятельнооть. Сознание. Личность.- М.: Политиздат, 1975.

5. Леонтьев В.Г., Банков С.А. Мотив как интегральннй побудитель и регулятор деятельности. - В кн.: Мотивация учебной деятельности. - Новосибирск, 1983. - С. 40-48.

6. Леонтьєв Д.А.  Структурная организация смысловой  сферы личности. - Дис. на соиск.  уч. ст. канд. психол. наук. - М.: 1988.

7. Патяева Е.Ю.  Ситуативное развитие и уровни  мотивации. - Вестник МГУ, серия  №14 “Психология”, 1983. - №4.- С .23-33.

8. Смирнов С.Д.  Психологическая теория деятельности  и концепция Н.А. Бернштейна. - Вестник МГУ, серия №14 “Поихология”, 1978. - №2.-С.14-25.

9. Сосновский  Б.А. Мотивационно-смысловые образования  в психологической структуре  направленности личности. - Дис. на  соиск. уч. ст. доктора психол. наук. - М.:1992.

10. Шорохова Е.В.  Психологический аспект проблемы  личности. - В кн.: Теоретические проблемы психологии личности. - М.:1974.- С.3-33.