Методика стимулювання пізнавальних інтересів майбутніх операторів комп’ютерного набору (на матеріалі вивчення предмета «Основи роботи

Зоря В. Д. ПН-09

Тема: Методика стимулювання пізнавальних інтересів майбутніх операторів комп’ютерного набору (на матеріалі вивчення предмета «Основи роботи в Internet»).

1. Стан проблеми стимулювання пізнавальних інтересів майбутніх операторів комп’ютерного набору у психолого-педагогічній теорії та практиці

У зв’язку зі зміною основної парадигми сучасних ПТНЗ з інформаційно-повідомляючої на розвивальну, виникає гостра необхідність пошуку нових підходів до навчання і виховання. Як зазначено в Національній доктрині розвитку освіти України в XXI ст., пріоритетним стає саме особистісно орієнтований підхід, який забезпечує найсприятливіші умови для розвитку й самореалізації особистості, що передбачає наявність суб’єкт-суб’єктних відносин, діалогічного спілкування, сприятливого психологічного клімату в колективі. Психологи виділяють наступну закономірність розвитку мотиваційної сфери людини: “Мотиви й інтереси не виникають незвідки або з нічого. Вірогідність виникнення інтересів або мотивів вчинків дитини визначається тією діяльністю, до якої вона залучена, а також тими обов’язками, які на неї покладено вдома або у школі” [8, с. 527].

Поняття “Інтерес”  складне і багатогранне. Воно відображає об’єктивно існуюче відношення особистості, яке приявляється в процесі діяльності людини під впливом реальних умов життя.

“Інтерес, - пише С.Л. Рубінштейн, - завжди приймає характер двостороннього відношення. Якщо мене цікавить який-небудь предмет, це означає, що цей предмет для мене цікавий” [7, с. 526].

Інтерес як дуже складна і значна для особистості освіта має багато різних трактувань:

1. Інтерес виступає як вибірна спрямованість людини, її уваги (Т. Рибо, Н.Ф. Добринін), її думок, помислів (С.Л. Рубінштейн);
2. Інтерес розглядається як прояв розумової і емоційної активності (Е.Д. Строні, С.Л. Рубінштейн);
3. Інтерес трактується як активатор різноманітних почуттів (Д. Фрейн) і як своєрідна чуттєвість дитини (Ш. Бюлер);
4. Інтерес розцінюється як своєрідний сплав емоційно-вольових і інтелектуальних процесів, які підвищують активність, свідомість і діяльність людини (Л.А. Гордон);
5. Інтерес являє собою структуру, яка складається з потреб (Ш. Бюлер);
6. Інтерес – це активно-пізнавальне (В.Н. Мясищев, В.І. Іванов), емоційно – пізнавальне (Н.Г. Морозов) відношення людини до світу;
7. Інтерес – це специфічне відношення особистості до об’єкта, яке викликане усвідомленням його значення і емоційною привабливістю (А.Г. Ковальов).

За Костіною В. В., у психолого-педагогічній літературі розрізняють чотири етапи розвитку інтересу: зацікавленість, допитливість, пізнавальний інтерес, теоретичний інтерес [4, c. 120].

Зацікавленість  вважається найелементарнішим інтересом, що за певних ситуацій оволодіває учнями, але при зміні ситуації швидко зникає. Цей етап розвитку інтересу пов'язаний з новизною предмету, яка може і не мати особливого значення для людини. В учнів ще не помічається прагнення до пізнання суті предметів, явищ, процесів. 
Допитливість характеризується прагненням проникнути за межі побаченого, розширити свої знання, одержати відповідь на запитання, що виникають під час навчання. І на цьому етапі для учнів характерні емоції здивування, почуття радості відкриття. Вони самі прагнуть відповісти на запитання: «чому?», прагнуть розширити свої знання.

Як зазначав А. Г. Маклаков, пізнавальний інтерес – це вищий етап розвитку учнів. Такий інтерес пов'язаний з прагненням учня самостійно розв'язати проблемне питання. В центрі уваги – проблема, а не готові знання. При цьому учні шукають причину, намагаються проникнути в сутність предмету, самостійно встановити закономірність, розкрити причинно-наслідкові зв'язки. Учень напружує думку, вольові зусилля, виявляє емоції.

Теоретичний інтерес  характеризується спрямованістю учнів  не лише на глибоке і міцне засвоєння  знань, пізнання закономірностей і  опанування теоретичних основ, а й на застосування їх на практиці. Теоретичний інтерес виникає у підлітків тоді, коли у них формуються наукові погляди, переконання, стійкий світогляд [5, c. 243].

Усі ці етапи  розвитку інтересу взаємопроникають, пов'язуються між собою, часом співіснують  в єдиному акті засвоєння знань, пізнавань нового.

В навчанні особливо часто фігурує пізнавальний інтерес.

За Рубінштейном, пізнавальний інтерес можна визначити як вибірну спрямованість особистості, яка звертається до галузі пізнання, до її предметної сторони і самого процесу оволодіння знаннями. В більш вузькому, стосовно до процесу навчання – це «спрямованість особистості підлітка на оволодіння всією сукупністю знань, які викладаються».

Сутність пізнавального  інтересу полягає в тому, що об'єктом  його є сам процес пізнання, який характеризується прагненням вникати в сутність явищ (а не просто бути споживачем інформації про них), пізнанням теоретичних, наукових основ деякої галузі знань, відносно стійким прагненням до постійного та глибокого її вивчення [7, c.134].

Згідно з В. Б. Бондаревським, характерними ознаками пізнавального інтересу є динамічність, поступальний рух, перехід від явища до сутності, встановлення глибоких зв'язків, оволодіння закономірностями. Названі ознаки прояву пізнавального інтересу формуються і виявляються поступово. Збудником інтересу можуть бути природа, певний вид діяльності, соціально-історичне явище, а також людина, з якою пов'язаний суб'єкт.

Власне пізнавальний інтерес являє собою сплав  важливих для розвитку особистості  психічних процесів. В інтелектуальній діяльності, що протікає під впливом пізнавального інтересу, проявляється активний пошук, здогадка, пошуковий підхід, готовність до розв'язку задач, емоційні прояви (здивування, чекання нового, інтелектуального, радість, почуття успіху) [11, c.167].

В цьому своєрідному  сплаві психічних процесів, що лежать в основі пізнавального інтересу, найважливішим елементом є вольове зусилля (К.Д. Ушинський, Б.Г. Ананьєв, Н.Ф. Добринін). Найбільш характерним для пізнавального інтересу вольовими проявами необхідно вважати ініціативу пошуку, самостійність здобування знань, постановку задач на шляху пізнання.

Як зазначав В. Б. Бондаревський, інтелектуальна, вольова і емоційна сторони пізнавального інтересу складають не його частини, а єдине взаємозв'язане ціле, тому ядром пізнавального інтересу є мислительні процеси. Своєрідність пізнавального інтересу полягає у прагненні людини заглиблюватися в сутність навчального матеріалу. З цієї точки зору пізнавальний інтерес складає можливий мотив навчання, який лежить в основі позитивного ставлення учнів до знань, що пов'язаний із радісними переживаннями від розумової праці, з постійним бажанням заглибитись у навчання одного або декількох навчальних предметів [11, c.212].

Отже, аналізуючи вищенаведені висловлювання можна визначити пізнавальний інтерес як важливу характеристику пізнавальної діяльності учнів і показник ефективності їхньої пізнавальної активності, а також виділити умови, що впливають на його зростання. Серед них: 1) підвищення ролі самостійності й активності учнів у навчально-пізнавальній діяльності; 2) залучення професійного й творчого компонентів до процесу навчання; 3) використання самооцінки й рефлексії у процесі навчання; 4) надання учням можливості обирати власну траєкторію навчання відповідно до їхніх потреб і схильностей; 5) розвиток навичок критичного мислення.

2. Методи стимулювання пізнавальних інтересів майбутніх операторів комп’ютерного набору.

Для стимулювання навчальної діяльності використовують весь арсенал методів навчання: словесні, наочні і практичні, репродуктивні і пошукові, індуктивні і дедуктивні та ін. Кожен із цих методів, окрім інформаційно-навчального, здійснює також мотиваційний вплив. Проте існують специфічні методи стимулювання і мотивації, спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, стимулювання пізнавальної активності і водночас сприяння збагаченню учнів навчальною інформацією. Вони передбачають єдність діяльності учителя й учнів: стимулів педагога і мотивів студентів.

Як зазначив Рубінштейн, до основних методів стимулювання пізнавального інтересу належать: дискусія, диспут, включення учнів у ситуацію особистого переживання успіху в навчанні, в інші ситуації емоційно-моральних переживань (радості, задоволення, здивування тощо), метод опори на здобутий життєвий досвід, метод пізнавальної, дидактичної, рольової гри та ін [7, c. 167].

Розглянемо  основні методи стимулювання пізнавальної діяльності за Щукіною Г. І.:

1. Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу. Передбачає окреслення нових знань у процесі викладання, створення атмосфери морального задоволення від інтелектуальної праці. Відчуття збагачення знаннями спонукає учнів до самовдосконалення
2. Метод опори на життєвий досвід учнів. Полягає у використанні викладачем у навчальному процесі життєвого досвіду учнів (фактів, явищ, які вони спостерігали в житті, навколишньому середовищі або в яких самі брали участь), як опори при вивченні нового матеріалу. Це викликає в учнів інтерес, бажання пізнати сутність спостережуваних явищ.
3. Метод дидактичних ігор. Стимулювання навчання можна досягти також за допомогою методів проблемного навчання, дидактичних ігор. Вони сприяють створенню проблемних ситуацій, обміну знаннями, організації розумової діяльності [9, c. 189].

Маклаков А. Г. також зазначав, що дидактичні ігри класифікують на рольові, ділові, організаційно-діяльнісні, комп'ютерні. У рольових іграх учні грають казкових, фантастичних персонажів. При цьому відбувається збагачення їх уявлень про трудові, професійні чи особистісні взаємини з іншими людьми, підготовка до реальних життєвих ситуацій. Рольові ігри допомагають розв'язувати проблему мотивації в навчанні. Важливе значення рольової гри полягає також у подоланні внутрішніх конфліктів, реалізації психотерапевтичної функції [5, c. 201].

Ділова гра, згідно з Бондаревським, полягає в імітації прийняття управлінських рішень в різних виробничих ситуаціях, організованих за певними правилами. В таких умовах дії учнів набувають якості вчинків, що формують соціальні риси і характер майбутньої особистості. Ділові ігри класифікують на навчальні, виробничі і педагогічні. Навчальні ігри дають змогу встановити в навчанні предметний і соціальний контексти майбутньої професійної діяльності і в такий спосіб змоделювати більш адекватні порівняно з традиційним навчанням умови формування особистості. Основна мета виробничих ділових ігор – підвищення кваліфікації працівників управлінських апаратів, підприємств та організацій. Педагогічні ігри спрямовані на розвиток професійно-особистісних якостей педагога, уміння працювати в реальних умовах, удосконалювати знання і вміння в галузі методики викладання [11, с. 180].

Згядно з Н.В. Дубровіною, організаційно-діяльнісні ігри зазвичай використовують для професійної підготовки фахівців, підвищення їх кваліфікації, оптимального розв'язання завдань особистісного самовизначення в професійних ситуаціях.

Комп'ютерні дидактичні ігри використовують для вивчення мови програмування і формування комп'ютерних знань, а також вивчення різних дисциплін за допомогою комп'ютерних програм.

Пізнавальні ігри (ділові, рольові, ситуативні) моделюють життєві ситуації, стосунки людей, взаємодію речей, явищ. Вони можуть бути основною або допоміжною формою навчального процесу. Розвиваючий ефект досягається за рахунок імпровізації, природного вияву вільних творчих сил учнів. У виховному значенні гра допомагає учням подолати невпевненість, сприяє самоствердженню, найповнішому виявленню своїх сил і можливостей [8, c. 172].

4. Метод створення відчуття успіху в навчанні. Постійне відчуття учнем успіху в навчанні зміцнює впевненість у власних силах, пробуджує почуття гідності, бажання вчитися.

Як зазначила  Щукіна Г.І., діяльність учня є чинником розвитку його особистості. Здійснюючи фізичні, інтелектуальні, духовні зусилля, він вправляється в різних видах діяльності, розвиває здібності, набуває досвіду і навичок. Проте чинником розвитку особистості стає не стільки здійснення трудових операцій, скільки одержуваний результат, пережитий як досягнення, успіх. Саме усвідомлення особистих індивідуальних досягнень, оцінюване вчителем як удача, перемога над собою, є стимулами його подальшого розвитку в цьому напрямі [9, c. 212].

На думку Маклакова  А. Г., особлива роль в індивідуальній особистісній підтримці приділяється створенню ситуацій успіху. Успіх передбачає не стільки удачу або щасливий випадок, скільки результативність у досягненні наміченого, а також пов´язане з ним суспільне визнання отриманого результату. Переживання, що супроводжують досягнення успіху, стимулюють не тільки самопочуття і задоволення собою, а впливають на подальший розвиток, визначають його темпи, спрямованість, соціальну активність особистості.

Без відчуття успіху в учнів  пропадає інтерес до школи і навчальних занять, але досягненню успіху в  різноманітних видах діяльності заважають обставини, з-поміж яких виділяють помилки знань, умінь, життєвого досвіду, психологічні і фізіологічні особливості розвитку, слабку саморегуляцію й ін. Педагогічно виправдане створення для учнів ситуації успіху передбачає використання спеціальних прийомів індивідуально-особистісної підтримки [5, c. 173]. У їх різноманітті, за Овчаровою Р. В., найпоширенішими є: