Педагогічні ідеї М.Драгоманова

Окремі питання в  історії України Драгоманов розглянув  також у ряді інших праць, зокрема, “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Турки внутрішні й турки зовнішні” (1876), “Внутрішнє рабство й війна за визволення” (1878), “Про українських козаків, татар і турків” (1876), “Погляд на українську історію” (1895).

Творча спадщина великого мислителя справила значний вплив  на українське суспільство другої половини ХІХ – початку ХХ ст. і заслуговує подальшого дослідження [13,c.127].

1.2. Формування світогляду та погляди вченого педагога на стан освіти

Народився Михайло Петрович Драгоманов 30 (18 за ст. ст.) вересня 1841 р. у м. Гадяч на Полтавщині в родині дрібномаєтних дворян. Особистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточував його змалечку. Ще з дитячих літ у хлопчика зародилась любов до України, до свого народу. Вона з’явилася, насамперед, під впливом розповідей батьків і близьких про своїх славних предків, які відзначались глибокою патріотичністю, демократизмом і самостійністю у мисленні та діях. Серед них був і виходець з Греції, що брав активну участь у міжнародних зв’язках уряду Богдана Хмельницького з іноземними державами як перекладач. За сімейними переказами він і започаткував рід українських Драгоманів. Його представники займали помітне місце серед козацької старшини Гетьманщини, мали свої маєтки, а пізніше отримали дворянське звання. Родина Драгоманових пишалася своїм походженням з козацької старшини, незалежністю і навіть вільнодумством. Один із дядьків Михайла, Яків Драгоманов, брав участь у декабристському повстанні. Батько ж закінчив привілейоване училище правознавства у Петербурзі, згодом з невідомих причин перебрався до провінційного Гадяча. Серед місцевих жителів він зажив репутації небагатого, але совістного і справедливого чоловіка. Петро Драгоманов добре ставився до селян, був визнаним на Полтавщині захисником усіх скривджених у їх домаганням через суди справедливості. Він учив сина набувати знань, щоб віддати себе праці для добра рідного краю. “Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з якими у мене не було морального розладу і боротьби...” [28; с. 137] – згадував пізніше Михайло Петрович. В родині Драгоманових панували демократичні настрої і широке зацікавлення українською старовиною, історією та літературою.

Спочатку Михайло навчався у нічим не примітивному Гадяцькому повітовому училищі (1849-1853 рр.), де з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання у Полтавській гімназії (1853-1859 рр.) з її рутинними порядками. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. Він вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пілка, мати Лесі Українки) згадувала, що “книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлоссер, Маколей, Прескотт, Гізо” [28; с. 140].

Саме в гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними  працями М. Карамзіна, Д. Бантиша-Каменського, Ф.К. Шлоссера, В.Г. Прескотта, Т.Б. Маколея, Ф.П.Г. Гізо, зачитувався “Отечественными записками”, “Современником”, фундаментально опановував іноземні мови, зокрема латинь. По смерті царя Миколи І полтавські гімназисти почали випускати рукописний часопис, редактором якого був М. Драгоманов [12, с. 607].

Самостійність юнака, внутрішня  задерикуватість і несхильність до показної поштивості завдавали йому чимало проблем. За незалежні погляди  М.Драгоманова виключили з останнього класу без права вступу до будь-якого іншого навчального закладу. Але завдяки заступництву вчителя історії О.І.Строніна перед попечителем Київського учбового округу Миколою Івановичем Пироговим хлопцю було дозволено скласти іспити екстерном.

Восени 1859 року Михайло вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Напередодні реформи 1861 року в російському суспільстві витали ліберальні та революційні ідеї. Незважаючи на те, що Київ як адміністративний центр Південно-західного краю був досить провінційним містом, і тут відчувалося невдоволення суспільним становищем: серед студентів університету формувалися гуртки польського національно-патріотичного спрямування, поширювалось демократичні ідеї в дусі "Современника”, поступово вироблялася програма української національно-культурної праці. Саме з-поміж студентів-шістдесятників вийшли майбутні автори першого українського літературно-політичного журналу “Основа”, члени “Київської громади”, фундатори Південно-західного відділу Російського географічного товариства тощо. Щоправда, Михайло в ту пору мало цікавився політикою. Можна сказати, що девіз його педагога О.Строніна – якомога більше працювати над самоосвітою, в особі М.Драгоманова знайшов вдячний відгук. У Київському університеті у Михайла з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувались у неспокійному студентському середовищі [18,c.112-117].

М.Драгоманов намагався  встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхнули розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Дуже важливим у становленні М.Драгоманова як політичного і громадського діяча був його виступ над труною Тараса Шевченко в Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: “Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець” – виявилися пророчими [28, с. 138].

З духовним всесвітом  Кобзаря Драгоманова єднала свята мрія про незалежність України, так само, як і нищівна критика цієї мрії і ворогами, і уявними друзями.

Будучи студентом юнак викладав у недільній школі на Подолі, а після її закриття –  в Тимчасовій педагогічній школі. За роки навчання на історико-філологічному факультеті Драгоманов добре навчився самостійної дослідницької праці, і це не могло не впасти в око професорові загальної історії В.Шульгіну. щоправда, його пропозицію залишити М.Драгоманова на кафедрі до отримання професорського звання було взято до уваги лише пізніше. Навесні 1863 року Михайло закінчує університет і йде вчителювати до другої Київської гімназії. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації “Імператор Тиберій”, яка була захищена 1864 року. З цього часу Драгоманов обіймає посаду приват-доцента кафедри античної історії Київського університету, де читає лекції з всесвітньої історії.

Того самого року Михайло  знайшов своє сімейне щастя. Він  одружився з актрисою Людмилою Михайлівною  Кучинською, яка все життя була його вірною помічницею і берегинею родинного вогнища [22,c.121-131].

1.3. Громадсько-політична діяльність М.Драгоманова

На початку1860-х років  М.Драгоманов близько знайомиться  з Володимиром Антоновичем. Саме в цей час сформувалась “Стара громада”. В 1863 році до “Київської громади” вступає Драгоманов. Дуже швидко він стає одним із лідерів організації.

У його поглядах послідовно відобразився курс на поєднання соціалізму з національною ідеєю, висловлений  ним у широко відомій формулі: “За обставинами України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем” [23, с. 218]. Український соціалізм у драгоманівській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху 2 пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Громада виникла як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х роках з’явились нові молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про “самостійне політичне існування” України з “виборним народним правлінням”.

На початку 1860-х років  у російській імперії точилася жвава  дискусія на тему змісту і форми  освіти. Деякі педагоги, як наприклад, В.Водовозов і К.Ушинський, пропонували  навчати малих дітей народною мовою, тобто тією, якою розмовляли в родині дитини. На тлі цієї дискусії молоді українські студенти брали участь у так званих недільних школах, що їх організовували для бідних. М.Драгоманов з усіх своїх захоплень і проблем чи не найбільше уваги приділяв українській школі, вихованню дітей, рідномовній освіті народу, оскільки справедливо вбачав у цьому основний і надійний шлях національного і соціального визволення українців. Разом зі своїми друзями він заснував першу таку недільну школу восени 1859 року в Києві на Подолі. У 1862 році уряд заборонив недільні школи, вважаючи, що вони мають небезпечний вплив на населення. З другої половини 60-х років М.Драгоманов постійно працює у російській періодиці, його ім’я стає відомим освіченій публіці. Пише він переважно про становище селянства і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддає критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії та федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідними мовами, зокрема й українською [3,c.27-30].

У “Санкт-Петербургских  ведомостях” він стає фактично оглядачем  слов’янських проблем. Тоді ж з’являються  його перші статті, присвячені національній, чи народній школі в Україні. Це спричиняє полеміку з носіями монархічної ідеї – попечителем Київського навчального округу О.Ширинським-Шихматовим, міністром Д.Толстим і навіть тим самим В.Шульгіним – редактором офіціозного “Киевлянина”[27,c.70].

Передумовою цього стала  стаття Михайла Драгоманова “Земство и местный элемент в народном образовании”, де він піддав суворій критиці “Книгу для чтения в школах Киевского ученого округа” князя Олександра Ширинського-Шихматова. Ця шкільна читанка містила матеріали російською офіційною мовою, пісні, оповідання. Оскільки діє Валуєвський циркуляр 1863 року, то за словами Драгоманова, “князь не схотів помістити туди навіть невинної статті про Хмельницького, писаної по-російському і тільки з виїмками з українських пісень про Хмельницького... задля того, що нам споминається те, що по словам догадливого князя, пора вже забути, ось як: “рада, козак, гетьман і таке інше” [1, с.10]. Тож висновок М.Драгоманова такий: правильніше було б, щоб букварі і читанки, як це вимагає педагогіка, починалася з рідної мови, тобто з пісень, статей малоруських, і лише потім відбувався перехід до російської мови. Цей гострий виступ вченого викликав у князя обурення. В той час до Санки-Петербурга прибув Дмитро Каракозов, який належав до революційного центру Іщутінського гуртка, що мав на меті вчинити замах на царя [26,c.18-20].

4 квітня 1866 року біля  воріт Літнього саду він вистрілив  у імператора Олександра ІІ, а  6 квітня була опублікована згадана  стаття М.Драгоманова. Водночас  журналіст М.Катков опублікував  свій виступ у “Московских ведомостях”, де намагався довести зв’язок між каракозовським замахом і статтею Драгоманова в такий спосіб: “Чиясь таємна рука подала знак, - і сіли писати статті проти Росії французи Мазад і С.М. де-Жирарден, українство підняло голову в № 93 “СП-в”, а Каракозов зробив замах на царя” [1, с. 11].

Саме цим і скористався  князь Шихматов, написавши секретний  донос міністрові народної освіти графу  Дмитру Толстому, в якому зазначив, що “приват-доцент Драгоманов належить до партії українофілів”. І далі: “Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння”. Міністр порушив перед вченою радою Київського університету питання про неможливість перебування в стінах Альма-матер молодого приват-доцента Михайла Драгоманова. Однак Шихматов, врешті-решт, зрозумів, що таку багатьма шановану особистість, як Драгоманов, краще залишити в університеті, але під наглядом, який до речі тривав кілька років. Більше того, в 1867 році міністерство відхилило клопотання про відрядження Михайла Драгоманова до Харкова для складання магістерського екзамену [5,c.56-58].

Для М.Драгоманова донос  мав важливе значення, оскільки за його висловом, він почав займатись  більш ретельним дослідженням українських  питань взагалі.

У цей же час триває поглиблене вивчення Драгомановим історії Давнього Риму, держави, яка вперше закріпила  правові основи цивілізації. Вивчення історії античності і середньовіччя  в Росії в 60-х роках мало за мету прилучити громадян до європейського  політичного і культурного досвіду.

1867 року М.Драгоманов  склав магістерський іспит, а  в 1869 році захистив магістерську  дисертацію “Питання про історичне  значення Римської імперії і  Тацит”, де розглянув соціально-політичні  і культурні теорії суспільного  розвитку, передусім Гегеля і Гердера, популярні в тогочасній європейській науці. У роботі над цією темою виявився потяг Драгоманова до осягнення законів розвитку людського суспільства, пошуку закономірностей, що керують вчинками видатних особистостей та цілих народів. На відміну від своїх колег-науковців, які захоплювалися позитивізмом, Михайло Драгоманов не обмежується аналізом соціально-економічних чи політичних чинників еволюції людства. Для нього головний критерій розвиненості суспільства – ступінь свободи особистості. Зацікавлення Драгоманова античністю мало свою специфіку, оскільки в цивілізаційному плані саме Римська імперія стала своєрідною точкою відліку у правовому поступі європейський конституційних свобод. У її історії вчений прагнув знайти відповідь, наскільки придатним є цей шлях для України [7,c.19-21].

З кінця 60-х років ХІХ ст. Драгоманов приходить до занять фольклором і  спостережень над сучасною українською  літературою – підставою для того були практичні потреби. Члени “Київської громади” умовах дії “Валуєвського” циркуляра 1863 року ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористики, історії України та археології, довести абсурдність офіозних тез про несамостійність української нації та культури, українофобським виступам окремих російських та польських видань протиставити писемні пам’ятки історії і духовності рідного народу. Поруч із П.Чубинським, В.Антоновичем, П.Житецьким, М.Лисенком, М.Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів Київської громади. І те, що перша спільна праця М.Драгоманова й В.Антоновича “Історичні пісні малоросійського народу” (в двох томах, 1874-1875 рр.) набула європейського розголосу, здобула Уваровську премію та була відзначена срібною медаллю Петербурзької Академії наук. Ця праця свідчить про глибоко продуману систему аналізу, величезну копітку працю, виконану цілком на громадських засадах [25,c.131].

Висновки з першого  розділу