Розвиток мовленнєвої культури дорослих

 

План

 

Вступ

1. Поняття мовленнєвої культури 

2. Основні засади розвитку культури  мовлення дітей і дорослих

3. Розвиток мовленнєвої культури  у дітей

4. Розвиток мовленнєвої культури  дорослих

Висновок

Список літератури

 

 

Вступ

 

Формування культури мови – одна з нагальних проблем сьогодення, не лише філологічна, лінґводидактична, а й соціальна, оскільки вона в той чи інший спосіб пов’язана з найрізноманітнішими видами комунікації в сучасному світі.

Уже в ранньому віці в дитини закладаються основи культури, у тому числі і культури спілкування. Маючи певну базу, людина протягом свого життя прагне до підвищення своєї культури. До цього її підштовхує бажання постійно відкривати для себе щось нове у навколишньому світі. Якщо культура спілкування закладена в людині з дитинства і стає нормою її життя, то вона буде виявлятися і в екстремальних ситуаціях, тобто підсвідомо.

Закономірно, що, працюючи з дошкільниками  над засвоєнням мовлення, маємо ретельно й послідовно звертати увагу на культуру їхнього індивідуального мовлення. Уміння говорити з дотриманням вимог культури мовлення прищеплюється в ранньому дитинстві, формується в стінах дошкільного закладу, а потім удосконалюється протягом усього життя

Культура мовлення людини є показником рівня освіченості, загальної культури особистості, національної самосвідомості, громадянської активності. Тому для формування мовної культури дуже важливо, щоб процес успішного мовного навчання одночасно супроводжувався мовним вихованням  і виробленням шляхетної мовної поведінки.

Мета цієї роботи – охарактеризувати особливості виховання мовленнєвої культури дорослих і дітей.

 

 

1. Поняття мовленнєвої культури

 

Мовленнєва культура – це частина  загальної культури особистості, у  якій відображені мовленнєва компетенція, основа моральної та естетичної культури людини.

Мовленнєва культура – вузол, в  якому сплетено численні особистісно-психічні процеси: мовлення, мислення, уява, сприймання, воля. Універсальність мовленнєвої  культури і виявляється у тому, що вона відбиває різні психічні системи  людини.

Мовленнєва культура особистості  обов'язково включає мотиви, потреби  і настанови культурно-мовленнєвої  діяльності, а також систему ціннісних  орієнтацій, що опосередковує і спрямовує  мовленнєву активність, мовленнєву діяльність особистості.

Мовленнєва культура має активний, творчий характер, який виявляється в індивідуальному виборі мовних форм і засобів. Процес формування мовленнєвої культури не слід розглядати як механістичне накопичення знань, а, насамперед, як допомога особистості в усвідомленні культурного значення різних форм мовлення для неантагоністичного існування в сучасних соціокультурних умовах. Абсолютно регламентувати процес формування мовленнєвої культури особистості неможливо, оскільки в ньому достатньо чітко простежується залежність від інтуїтивних елементів, від предметно-понятійного змісту ситуації спілкування, від конкретних умов комунікації, мовленнєвої діяльності.

Підкреслимо також, що специфікою мовленнєвої  культури є її обов'язковий характер, що пронизує всі без винятку життєві  ситуації людини.

Вчені (Є.П. Аматєва, А.М. Богуш, С.К. Хаджерадєва) визначають поняття “культура мовлення”: як - “володіння нормами усної і  писемної літературної мови (правилами  вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виразні засоби мови в різних умовах спілкування у відповідності з цілями і змістом мовлення; як сукупність і систему комунікативних якостей мовлення; оволодіння літературними нормами на усіх мовних рівнях, в усній і писемній формах мовлення, уміння користуватися стилістичними засобами і прийомами з урахуванням цілей та умов комунікацій; підпорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, що вироблені практикою мовленнєвого спілкування, які оптимально відображають зміст мовлення і задовольняючих умови і ціль спілкування.

За визначеннями мовознавців (Л.П. Федоренко, Г.А. Фомічова, В.К. Лотарев) культура мовлення - це її правильність, тобто відповідність нормам орфоепії, граматики, лексики, стилістики, правопису, встановленим традиціям для літературної мови.

З практичної точки зору культура мовлення - це бездоганне правильне  використання лексичних, граматичних, орфоепічних, стилістичних, фразеологічних норм літературної мови, вживання нормативних  наголосів в словах. Це уміння активно  використовувати в мовленнєвій практиці мовні закономірності, “мовні ідеали”, характерні тільки даній мові.

У той же час культура мовлення - це загальноприйнятий мовленнєвий  етикет: типові формули привітання, прощання, побажання, запрошення, що змінюються в залежності від ситуації спілкування, соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується.

Культура мовлення у широкому розумінні  охоплює два ступені оволодіння літературною мовою: правильність мовлення (дотримання літературних норм, що сприймаються тим хто говорить і пише в якості зразка); мовленнєва майстерність (уміння вибирати із співіснуючих варіантів найбільш точніший у смисловому відношенні, стилістично і ситуативно доречний, виразний.

Культура мовлення - це сукупність його комунікативних якостей, а досконалість кожної з них буде знаходитися залежно від різних умов, у кількість яких увійдуть і культура мови і незатруднення мовленнєвої діяльності, і смислові завдання, і можливість тексту.

За М.І. Ілляшем, культура мовлення - це володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формах мовлення, уміння користуватися мовно-стилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікацій. Це певним чином упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування; самостійна лінгвістична дисципліна.

Отже, головними теоретичними засадами культури мовлення виступають: осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі літературного мовлення; усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення і немовленнєвих (екстралінгвістичних) структур.

Практичними засадами культури мовлення вважаємо систематичність знань, їх постійне поглиблення, інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня власного мовлення зокрема, поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній значимості високого рівня культури мовлення всього народу.

 Культура усної чи писемної мови зростає по висхідній від орфографічно-пунктуаційної грамотності до стилістичної виразності та комунікативної доцільності, далі до комунікативної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка базується на всіх ознаках попередніх рівнів мови і має свої додаткові ознаки — образність та творчість. Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талантом. У понятті «Культура мови» можна виділити кілька рівнів: 1) граматична правильність, 2) стилістична виразність, 3) комунікативна оптимальність, 4) мовна майстерність.

Культура мовлення виявляється  в таких його характеристиках: правильність, нормативність, адекватність, логічність, різноманітність, естетичність, чистота, доречність.

Правильність мовлення ~ це відповідність усталеним у літературній мові законам, правилам, нормам.

Нормативність - дотримання правил усного й писемного мовлення: лексичних (значення слів, семантичні відтінки слів, сполучуваність), граматичних (рід, число, відмінок), орфоепічних (правильна вимова).

Адекватність мовлення - це точність вираження думок, почуттів, зрозумілість мовлення, коли слова відповідають їх усталеним мовним значенням.

Логічність мовлення - це поєднання мислення, мови і мовлення, поєднання слів у реченні за законами розумової (мисленнєвої) діяльності. Відповідність смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні до зв'язків і відношень предметів і явищ дійсності.

Різноманітність (багатство} мовлення - це вираження однієї думки, одного граматичного значення різними способами і засобами.

Естетичність мовлення - привабливість мовлення, вдале використання естетичних потенцій мови (тон, темп, милозвучність), наявність образних висловів, приказок, доречних фразеологічних зворотів, цитат: поєднання вербальних і невербальних (жести, міміка, рухи тощо) засобів спілкування.

Чистота мовлення - це відсутність у ньому нелітературних елементів: в орфоепії - правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ (акценту, змішувань); у словнику - відсутність діалектизмів, слів-паразитів тощо; в інтонації - відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток, відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання.

Доречність мовлення поєднує в собі точність, логічність, виразність, чистоту, відповідність ситуації спілкування, організацію мовлення відповідно до мети висловлювання.

 

2. Основні засади розвитку культури мовлення дітей і дорослих

 

Культура мовлення формується, розвивається і виявляється у процесі спілкування, в мовленнєвій діяльності.

Мовна культура не постає на порожньому місці; це постійна робота, спрямована на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу в суспільстві.

Провідна ідея процесуального аспекту  формування мовленнєвої культури особистості  – єдність двох ліній:

а) створення культурно-мовленнєвого простору, оскільки особистість знаходиться  у численному колі культурних текстів  і їхня якість та культурна спрямованість  стає передумовою успішного розвитку і культури мовлення;

б) створення умов для мовленнєвого самовираження, творчості людини.

Мовна особистість проходить кілька етапів до досконалості становлення  і розвитку, щоразу підіймаючись на вищий рівень мовної культури. Умовно це можна подати так.

Перший рівень — це мовна правильність. Він здобувається мовною освітою, тобто вивченням правил користування мовою, її лексикою, граматичними формами, фонетичним ладом, елементами текстотворення. Тут виробляються орфоепічні, орфографічні та пунктуаційні навички, вміння будувати речення і нескладні типові тексти, користуватися ними.

Другий рівень — інтеріоризація. Тут виявляються вміння реалізовувати  себе у висловленнях відповідно до власного внутрішнього стану; вміння творити себе засобами мови і виражати свою особистість; володіти основними формами усного і писемного міркування (монолог, діалог, полілог; опис, розповідь, спілкування) за допомогою стилів. Це рівень виразності і комунікативної достатності.

Третій рівень удосконалення мовної особистості можна назвати рівнем насиченості мовою. Мовець уже володіє комунікативними ознаками мови (логічністю, предметністю, точністю, виразністю, образністю, естетичністю), багатством і різнотем- ністю мовних засобів. Він у мові — як риба у воді, — має багатий лексикон, володіє жанрами і стилями текстотворення. Це ідеал мовної особистості.

Наступним рівнем удосконалення мовної особистості вважають рівень адекватного вибору. Тут цінується вміння говорити цілеспрямовано, досконало володіти функціональними типами мовлення, стилями літературної мови, володіти у кожній мовній ситуації точною мовною реакцією. Це рівень комунікативної досконалості.

Найвищими рівнями формування мовної особистості і виявами мовної культури є рівень володіння фаховою метамовою (терміносистемами, фразеологією, композиційно-жанровими формами текстотворення, мовними формулами) та рівень мовного іміджу соціальних ролей: політика, державного працівника, керівника, вченого — етичними й естетичними манерами живого мовлення.

Важливою умовою ефективності процесу  формування мовленнєвої культури особистості визначається чуття мови, мовленнєва інтуїція(А.Богуш, Л.Божович, Л.Виготський, М.Жинкін, В.Костомаров та ін.). Саме чуття мови створює підґрунтя для сприймання естетичних властивостей мовлення й формування інтересу до художнього слова.

Організація процесу формування мовленнєвої культури особистості повинна враховувати й труднощі сучасного культурного простору: "змішаний" білінгвізм (за термінологією Л.Щерби); інтерферуючий вплив як російської мови на українську, так і навпаки (А.Богуш); зросійщення української мови (Л.Мацько), американізацію культурної сфери суспільства. Слід ураховувати також домінування аудіовізуальних джерел мовлення; низький рівень мовленнєвої культури засобів масової інформації, сучасної реклами; розширення дистантних форм представлення мовлення; зближення традиційних книжково-писемних та усних засобів із розмовно-побутовою лексикою, професійними діалектами. Мовленнєва культура повинна бути осмислена у власне екологічному аспекті – як частина здорового навколишнього мовленнєвого середовища.

 

3. Розвиток мовленнєвої культури у дітей

 

В умовах розширення сфер функціонування української мови як державної особливої значущості набуває необхідність формування мовленнєвої культури дітей дошкільного віку. Як відомо, ще в дошкільному віці закладається фундамент культури мовлення й спілкування, розвиваються комунікативні здібності, пізнавальна активність, образне, творче мислення. Саме дошкільний виховний заклад покликаний сформувати в дітей інтерес до краси й мудрості живого слова, його значущості в житті людини.