Сутність гуманістичних поглядів на людину, гуманістичний зміст соціально – педагогічної роботи

Міністерство  освіти і науки України

Волинський  Національний Університет імені  Лесі Українки 
 
 
 
 
 
 

ІНДЗ

На тему:

«Сутність гуманістичних поглядів на людину, гуманістичний зміст  соціально – педагогічної роботи» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                      Підготувала

                                                                        Студентка групи СП – 14

                                                           Якобчук Катерина 
 
 
 
 
 
 

                                              Луцьк 2010 

   У різних трактатах мислителів Давніх Китаю, Індії, Греції, Риму були окреслені уявлення про гуманізм: людина виступала вже суб’єктом владних відносин. Так, китайський мислитель, послідовник конфуціанства Мен-цзи наголошував, що з трьох найважливіших елементів держави перше місце посідає народ, і тільки за ним, на другому місці перебуває божество, на третьому — правитель. Мен-цзи збагатив ідейну спадщину конфуціанства концепцією про природжену добру природу людини (сін), що була покладена в основу теорії «гуманного правління», де пріоритетне право скинути розбещеного правителя належало народу [13, с. 299].  Безперечно, це були лише перші підходи до розуміння гуманізму як світогляду, однак і часи були досить далекі від нас — VI—V  століття до н. е.

   Еволюційна трансформація гуманістичних ідей закономірна, адже століттями формувалося поняття гуманізму, що було вельми складно за доби деспотизму, панування владних структур на засадах повної покори можновладцям. На цьому етапі суспільного розвитку суспільству були притаманні низький соціальний рівень, монополізація можливостей і привілеїв певними верствами населення, групами або відповідними класами. Лише з часом гуманістичні ідеї почали співвідноситися із принципами демократизму. Яскраво ілюструють цю тезу історичні процеси у Давній Греції та Давньому Римі.

     У другій половині V — на початку IV століття до н. е. в Давній Греції виник напрям, що ґрунтувався на демократичних принципах. Він отримав назву софізм. Величезною заслугою софістів — мандрівних філософів-просвітників — у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софісти — це не єдина школа або течія. Спільним у їхніх поглядах є раціоналістичне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії. Протагор проголосив тезу: «Людина — міра всіх речей: для існуючих — що вони існують, для неіснуючих — що вони не існують» [4, с. 173]. Істина, за Протагором, завжди суб’єктивна. Істинне те, що вважає за істинне той чи інший суб’єкт. Водночас саме софісти (Протагор, Гіппій, Горгій, Критій та інші) заклали основу сприйняття людини як індивідууму, представника спільноти, котрого, за висловом софіста Алкидима, «бог створив … вільним, природа нікого не створила рабом».

    Серед творів, де вивчаються гуманістичні погляди на сутність та призначення людини, особливе місце посідають праці Арістотеля, в яких провідними темами є влада, державний устрій, політика, взаємовідносини керуючих із тими, ким вони керують. Такі розмірковування велися у контексті роздумів про людину, її природу та призначення: «виключно людина здатна до сприйняття таких понять, як добро та зло, справедливість та несправедливість і т. і.» [2, с. 379]. Так писав у своїй праці «Політика» Арістотель про виняткові ознаки людини, одночасно наголошуючи, що людина — це громадянин і, відповідно, вона має бути залучена до суспільного життя, основою якого він вважав тріаду: «людина — держава — закон». Це, на думку Арістотеля, на практиці означало створення справедливих можливостей громадян для участі у владі: «… Керувати мають ті, хто здатні керувати найкраще (arista)» [1, с. 33].

     Давньогрецьких філософів пізніше наслідували багато мислителів, поетів і письменників, державних та громадських діячів. Сформований ними стиль мислення вплинув на гуманістичне розуміння суспільних відносин і на формування соціалістичних ідей.

    За доби рабовласництва значущими були будь-які прояви людинолюбства й прагнення до справедливості. Так, мислитель античності Плутарх уявляв її конкретно-життєвим підходом до існування людини й природи. Головним героєм його творів була людина, котра поставала «живою дійсністю, живою річчю та самостійною дієвою субстанцією» [10, с. 38].

     Розглядаючи еволюційний розвиток ідей гуманізму, неможливо не звернутися до ідей християнства, зокрема на його початковому етапі. В I столітті н. е. християнське вчення, зародившись у маленькій провінції Римської імперії — Палестині, стало поширюватися на території Середземномор’я. Римське суспільство сприйняло християнські ідеї тому, що вони були співзвучні загальним поглядам та розумінню міжлюдського спілкування.  З одного боку, ці ідеї відкидали панівні рабовласницькі  норми й цінності, а з другого — проголошували гуманістичні ідеали, що були прийнятні для абсолютної більшості населення: опір злу, насиллю, обстоювання принципів свободи. Саме такі принципи стали провідними у християнстві і це, врешті-решт, повалило Римську імперію як цитадель рабовласництва у Європі.

    Наголосимо, що християнство передбачає в межах релігійних норм соціальні положення, співзвучні з гуманістичними цінностями, а саме рівність, засудження корисливості, шанобливе ставлення до праці та ін. Надалі саме християнство стало основою для поступового розвитку гуманістичних цінностей. Багато гуманістів, спираючись на християнські положення, формулювали свої висновки гуманістичної й соціальної спрямованості. Одна з наймогутніших світових  релігій — християнство — долучила до свого лона багатомільйонну паству саме тому, що в її основу були закладені гуманістичні ідеї. Дослідники вважають, що християнство відіграло значну роль у скасуванні рабства і кріпацтва, а найголовнішою християнською цінністю, що визначила традиції європейської культури, відзначають принцип внутрішньої духовної свободи людини, визнання того, що особистість, її поведінка й чесноти не визначаються конкретною соціальною ситуацією, до якої вона потрапляє [7, с. 713].

    Подальший розвиток ідеї гуманізму дістали в прогресивних тенденціях XII—XIV століть, коли зароджувалася нова культура, виникали нові підходи в оцінюванні навколишнього світу. Саме в цей час європейська культура, котра здобула новий імпульс для розвитку, наповнювалася працями античних філософів, мислителів арабського Сходу, Індії, Китаю. Значною мірою це сприяло не просто розширенню бази писемних джерел, на яку могли спиратися філософи, найголовнішим надбанням виступали теоретичні й методологічні засади, що стали скарбницею гуманістичних ідей. Однією з провідних тез унаслідок формування нового мислення стала переконаність у тому, що людство здатне опановувати світ, у якому живе. Гуманізм поставав найвагомішим напрямом суспільної думки, що з’ясовувала роль і місце людини в суспільних процесах. Німецький філософ Микола Кузанський (Микола Кребс, 1401—1464), що жив у період переходу від схоластики до гуманізму, писав: «людина має силу розгортати із себе все в межах своєї сфери, все виробляти з потенції свого центру… вона не виходить за свої межі, коли творить, але, розгортаючи свою власну силу, досягає самої себе. … у ній існує цілий світ» [6, с. 261]. Тож єпископ і кардинал Кузанський, видатний релігійний діяч, виголосив ідею про те, що людина є мікрокосмом, подібним до макрокосму, і стверджував єдність божественного й природного в людині.

    Починаючи з XIII століття етична доктрина гуманістичної ідеї дедалі частіше стикається з релігійним фанатизмом: церква жорстко протистояла будь-якому прояву волелюбних уявлень про людину та життя взагалі, незважаючи на те, що поширення гуманістичних ідей мало хоч і позитивний, проте поки що символічний характер. Вони не інтерпретувалися в практичну площину та, відповідно, сприймалися ідеалістично. Однак нова епоха, доба Відродження, принесла різноманітні зміни в економічному, політичному, культурному житті.

    З XIV століття боротьба з жорстоким релігійним фанатизмом, що характеризував добу середньовіччя, набуває дедалі окресленіших контурів, і гуманізм стає провідною зброєю в цій боротьбі.

   Гуманізм постав як система світоглядних орієнтацій, де центром визнається людина (від латинського humanus — людський, людяний), що має високу мету й право на вільну самореалізацію. Нове гуманістичне мислення вбачало центром не просто людину, а ту, що, опанувавши всі галузі мистецтва й мислення, стає незалежною від будь-якого зовнішнього авторитету для формування своїх знань і вподобань, така людина вважалася Homo universale — довершеною [3, с.  488]. Людство вступало в період, котрий пізніше назвуть «першим століттям гуманізму»*. XIV століття характеризується поступовою втратою католицькою церквою провідної ролі насамперед у країнах Західної Європи й зміцненням позицій світської влади. Це було пов’язано не лише з удосконаленням архітектури, розповсюдженням літератури, мистецтв, а й з розвитком державності (постають прообрази парламентаризму), міського самоврядування із власною системою права (магдебурзьке право), простого товарного господарства із першими формами кредиту, яке почало відходити від натуральної основи. Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності. Селяни, отримуючи особисту свободу, втрачали земельний наділ. Швидко розкладався цеховий уклад. Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству — найманих робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації (робочий день тривав по 12—14 годин, за невідпрацьований аванс господар мав право покарати, ув’язнивши людину). Буржуазія, що зароджувалася, об’єктивно потребувала власної ідеології, якою й став гуманізм. Проте головні гасла гуманізму щодо людини та її блага як головного критерію оцінювання суспільного поступу, права людини на самореалізацію та розвиток як особистості постануть у подальшому як витоки соціалістичних  ідей.  

    У сфері гуманітарного знання сформувалися не лише погляди, що інтегрували світське й релігійне тлумачення людини, а й антирелігійні протести. Гуманісти поступово відходили від теоцентричного (з Богом у центрі) середньовічного погляду на світ та стверджували антропоцентричний (із людиною в центрі) ренесансний погляд на світ [3, с. 495]. Наприклад, погляди  Марсилія Падуанського сформувалися як теоретична форма протесту проти претензій католицької церкви на світську владу. За висловом Б. Расела, Марсилій Падуанський уперше  застосував «принцип народного суверенітету і до церкви, та в систему її управління він долучив мирян». Окрім того, за його пропозицією було впроваджено інститут скликання місцевих зборів населення, котрі були чинними обирати представників на вселенські собори, а церква не повинна була мати жодної світської влади [11, с. 538]. Ця теза в подальшому увійшла до конституцій багатьох держав — церква відокремлена від держави, що відображено і в нинішній Конституції України — стаття 35 [5, с. 19]. Боротьба з папством набувала жорстких форм завдяки зусиллям багатьох філософів, мислителів, поетів, суспільних діячів, у чиїх працях дедалі частіше поєднувалися філософські, політичні й соціальні елементи. Допускаючи і навіть розвиваючи християнські ідеї, вони виступали проти діяльності церкви, чим і стверджували гуманістичну спрямованість самої релігії. Врешті-решт, конфлікт із папством завершився поразкою останнього.

     Маніфестом гуманізму вважається трактат італійця Піко делла Мірандоли «Промова про людську гідність»  (1496) [13, с. 135]. Від Оксфорда й Саламанки до Кракова й Києва ідеї гуманізму гуртували навколо себе найвизначніших діячів того часу, а завдяки винаходу книгодрукування ці ідеї стрімко поширилися Європою. Гуманізм неабияк вплинув на суспільні процеси: зумовив першу наукову революцію, коли провідним став принцип генерування наукового знання — доведення через експеримент; у мистецтві було створено новий ідеал — довершене тіло та неповторне обличчя людини; у політиці наголошувалося на суверенності держави на противагу універсальній спільноті християнського світу, отже, започатковувалися сучасні національності; у царині освіти перевагу надавали розвиткові не розумових, а фізичних здібностей  молоді (поруч із грецькою мовою й латиною викладали гімнастику); живе слово гуманістів, втілене у друкованих працях рідною мовою, зародило національні літератури. Так, твір видатного латиніста Еразма Роттердамського «Похвала глупоті» (1511) лише за його життя було видано понад сорок разів. Загалом уплив на європейського читача цього видатного гуманіста, сучасника і друга Томаса Мора надзвичайний: він опублікував 170 власних творів, а також видав, переклав і прокоментував більш як 50 творів видатних діячів церкви  [14, с. 57].

    Гуманістичні ідеї значно поширилися і на українських теренах. Хоча університети, де формувалися «гуртки» гуманістів, на українських землях створювалися аж за Нового часу, українські студенти здобували вищу освіту, ставали докторами богослов’я й філософії у найвідоміших університетах Парижа, Болоньї, Падуї, Кракова, Кенігсберга, Страсбурга. За оцінками дослідників, упродовж ХІV—ХVIIІ століть у європейських університетах навчалося близько п’яти тисяч осіб з України, Білорусії й частково з Росії (у ХVIIІ столітті), що становило близько тисячі осіб на століття. Починаючи з ХV століття у списках Болонського, Падуанського, Празького, Ягеллонського університетів трапляються імена студентів і магістрів з прикладкою «Rossicus», «Rhutenus», «Roxolanus», «La Russia», а з ХVI — і у вищих школах Німеччини, Швейцарії та Франції  [8, с. 34]. Навчаючись за кордоном, українська молодь переймалася передовими гуманістичними ідеями, переносячи їх на рідний ґрунт. Найвизначнішими гуманістами ХV—ХVI століть були Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріхівський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Іван Домбровський. Усі вони здобули вищу освіту у західноєвропейських університетах, але більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національно-етнічну приналежність і дбали про українську культуру незалежно від місця своєї діяльності. За наявних тоді політичних та соціально-економічних умов освіта й культура розвивалися на західноукраїнських землях, де місцеві гуманісти сприяли поширенню й розвитку ідей етико-філософського гуманізму. Українські  гуманісти одні з перших у європейській філософській думці почали розглядати проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань. Їхнім працям притаманне обстоювання принципу спільного блага (блага народу, основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність   [12, с. 7].

    Ренесансний гуманізм дедалі більше суперечив догматам церкви, хоча, безперечно, гуманісти не були провідною силою, що протистояла їй. На чолі виступали монархії (зокрема, національні монархії Франції й Англії) та прошарок населення, що займався торгівлею, — майбутня буржуазія, яка вимагала для себе збільшення прав і привілеїв. Гуманістичні ідеї глибоко проникали в освіту, науку, культуру, що й визначило подальше їх поширення. 

    Водночас гуманістичні ідеї дедалі більше набували матеріалізованого змісту, наповнюючись соціальною складовою. Селянські заворушення й повстання були спрямовані і проти церкви, і проти багатіїв, можновладців. Наприклад, селянське повстання 1381 року, очолюване Уотом Тайлером, було досить показовим для свого часу. Головне гасло, під яким боролися повстанці, — установлення справедливості, неважливо від кого дарованої — від церкви чи світської влади.