Сутність гуманістичних поглядів на людину, гуманістичний зміст соціально – педагогічної роботи

    Цікавою постаттю у плеяді гідних представників гуманістів був Віклер (близько 1320—1384 рр.), англійський священнослужитель, що викладав в Оксфордському університеті. Не випадково Б. Рассел зазначав його «комуністичні погляди» [11, с. 556]. Віклер вирізнявся серед сучасників своєю демократичною діяльністю. Він вважав, що церква повинна відмовитися від своєї земельної власності, що на той час було справді революційним виступом, за що його підтримали широкі верстви населення, за винятком духовенства. Саме гасла й заклики Віклера прагнули втілити повсталі селяни на чолі з Уотом Тайлером. Прихильники Віклера в Англії сформували селянсько-плебейський рух (їх ще називали «бідними священиками»). Послідовники Віклера (Ян Гус, Лютер) розвинули його положення про «рівність у бідності», всіляко пропагуючи необхідність церковної реформи в контексті нових історичних умов. Їхні заклики до селян не обмежувалися пропозиціями ліквідувати монастирі, скасувати єпископський сан, позбавити церкву права  втручатися в державні справи тощо. Боротьба за справедливість була спрямована також і проти багатіїв. Послідовників Віклера переслідувала й церква (вчення Віклера було засуджено церквою як єретичне), й світська, монарша влада.

    Поширений у Європі рух, що дістав назву «реформація», став певною формою політико-правової ідеології, опозиційно спрямованої щодо панівного  віровчення та церкви, що його проповідувала. Залишаючись добропорядними християнами, «єретики», що вели боротьбу з церквою, фактично формували власну конфесію з новими релігійними нормами. У XIV столітті було два напрями в реформаторському русі — селянсько-плебейський і бюргерський, відмінність між якими визначалася соціальним та майновим статусом їхніх носіїв. Теоретиками руху стали послідовники Віклера Ян Гус (1369—1415) та Мартін Лютер (1483—1546). Реформація церкви стала для них не так формуванням нового віросповідання, як світоглядною діяльністю, спрямованою на турботу про людину. Отже, гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою антифеодальних  виступів у Європі, а також знаряддям боротьби з церковним пануванням  у світській сфері. Гуманізм за своєю суттю не співзвучний з релігією, він лише прагнув запозичити у різних конфесій те, що можна назвати людинолюбством.

     Соціалістична ідея сягає своїми витоками ХVІ століття, коли вийшла друком перша соціалістична утопія Томаса Мора, лорда-канцлера англійського короля. Становлення Т. Мора, однієї з найосвіченіших постатей доби Відродження, відбувалося у головному «гуртку» гуманістів — в Оксфордському університеті у 1492—1494 роках [4, с. 265]. Серед літературного доробку цього мислителя є переклад із латини на англійську мову біографії Піко делла Мірандоли. У  приватному  житті Мор був одним із близьких друзів Е. Роттердамського, що свідчить про безпосереднє ознайомлення мислителя із гуманістичними ідеями, які набули нового звучання у праці Мора «Золота книжечка, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів «Утопія» (1515—1516), де мислитель проаналізував соціальне та економічне становище сучасної йому Англії та описав ідеальну державу без приватної власності, грошей і примусової праці. Але всесвітнє визнання Т. Мор здобув тому, що вказав шлях утілення головних ідей гуманізму: «Цілковите скасування приватної власності — єдина передумова рівного та справедливого розподілу матеріальних засобів і забезпечення людям щасливого життя… поки існуватиме приватна власність, немає жодної надії на вилікування і повернення хворому суспільству здоров’я  й сили» [9, с. 49]. Отже, він є першим мислителем, що започаткував соціалістичну ідею, хоча й утопічну, не лише сприйняв гуманістичні ідеали, а й вказав на можливість їх реалізації шляхом соціального конструювання — створення таких умов, коли найважливіші соціальні та економічні процеси відбуваються під суспільним контролем на підставі суспільної власності, соціальної рівності та відсутності експлуатації.  

     Як бачимо, гуманізм має тривалу історичну ретроспективу, залишаючись відображенням інтересів тих класів, соціальних груп і політичних сил, що його сповідували й сповідують. Він виник у надрах людського спілкування й сприйняття людиною дійсності, пройшовши виміряний століттями шлях. Однак ціла низка положень, що характеризують його сутність, стали основою сучасних цивілізаційних цінностей, зокрема, положення про повагу до особистості людини, її право на задоволення власних інтересів, загальне право на свободу тощо. Кращі представники людства боролися із силами, які руйнували згадані постулати, не допускаючи людину до «людського» життя. Гуманізм став ідейним рухом, що увійшов до історії Відродження, досягнувши розквіту  зусиллями насамперед представників гуманістичної плеяди. Уся багатовікова історія людства підтверджує тезу, що гуманізм залишається основою суспільних відносин, це фундаментальні засади розвитку людського суспільства. Гуманізм є антиподом фанатизму, нетерпимості, неповаги тощо. Гуманісти, проголосивши свободу людської особистості, виступили за право людини розпоряджатися тим, що дано їй самим життям. Гуманістичні ідеали лягли в основу наступного вчення про суспільство, зокрема соціалістичних ідей. Соціалізм як ідейно-політична теорія сучасності спрямований на створення таких суспільних умов, щоб реалізувати високі ідеали гуманізму на практиці.    
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                             Висновок 

    У численних гуманістичних теоріях минулого і сьогодення від Канта до Сартра і Роджерса чоловік предстає не як залежна, а як незалежна, автономна, достовірно вільна істота: "причина в собі".

   Сучасне гуманістичне уявлення про людину припускає розгляд його і як істоти природної (біологічної), і як соціальної (культурної), і як екзистенціальної (незалежної, самосутнісної, вільної). Ключовою характеристикою цього третього вимірювання є свободоздатність – здібність до автономного, нонконформістського існуванню, здатність самостійно, незалежно (враховуючи, але долаючи біологічну і соціальну заданість) будувати свою долю, відносини зі світом, реалізовувати самостійно пізнане життєве призначення, здійснюючи власний, індивідуальний (особливий) вибір.

   Саме свободоздатність інтегрує людину як ціле, дозволяє йому вибудовувати гармонійне існування. Така постановка питання принципово важлива для педагогіки взагалі, для гуманістичної (антропоцентрічної, дітоцентрічної) зокрема. Вона дозволяє відрізнити соціалізацію від індивідуалізації, "педагогіку необхідності" від "педагогіки свободи".

    Таким чином, розвиток соціально-педагогічної теорії і практики в наший країні спирається на багаті традиції гуманізму і демократії, витоки яких ми знаходимо в педагогічній спадщині К.Д.Ушинського – основоположника наукової педагогіки в Росії. Особливо важливо не втратити ці традиції в переломний час, в епоху глибокої кризи суспільства, саме в такі періоди вони є неодмінною умовою виходу з кризи і поступальної ходи вперед. Офіційне введення в 1991 році в наший країні інституту соціальних педагогів як професії актуалізувало проблеми створення теоретичних основ соціальної педагогіки як наукової дисципліни, а також формування системи базової підготовки фахівців даного профілю у вузі. Деякі аспекти позначеної проблеми з позицій гуманістичної, демократичної педагогіки розглядаються в справжньому дослідженні.

      Повсякденна соціально-педагогічна діяльність характеризується конфронтацією з людьми різного віку і різних шарів суспільства, що потрапили в проблемні і кризові ситуації. Робота з людиною і над людиною покладає на соціального педагога велику відповідальність і вимагає від нього постійної рефлексії, обґрунтування і усвідомлення різних інтервенцій в сферу людських установок і позицій. Яким чином ми обходимося з людьми, визначається, значною мірою, нашими власними установками і позиціями. Кожна ціннісна орієнтація окремих людей або цілих суспільних груп є результат більш менш чітко обкресленій антропології, тобто концепції про те, що означає бути людиною; уявленню про людину в гуманістичній психології, в основі якої лежить антропологічна установка, відповідають такі моральні цінності, як свобода, справедливість і людська гідність. Людина наділяється великими можливостями до саморозвитку, які реалізуються у взаємодії людини з навколишнім світом. Тому центральним завданням соціально-педагогічної роботи є підтримка власних ресурсів людини і тим самим мобілізація людиною своїх внутрішніх психологічних сил і здібностей.

     Соціально-педагогічна діяльність є видом професійної діяльності, спрямованим на створення умов у соціумі для гармонійного розвитку особистості, гуманізації її відносин з іншими людьми, надання людині допомоги в той момент, коли вона цього потребує, бо не в змозі вирішити самостійно свої проблеми. За своїм призначенням соціальний педагог зосереджує зусилля на виявленні та подоланні негативних явищ в житті людини, відхилень у її поведінці.

     Одним з ведучих є поняття "самоактуалізація", за допомогою якого підкреслюється автономність і взаємозалежність людини як істоти і тоді, коли він знаходиться в проблемних або конфліктних ситуаціях. Переживання, мислення і діяльність утворюють цілісність людського буття. З урахуванням цього метою гуманістично орієнтованих форм консультування є розвиток в людині здібностей кращого сприйняття свого тіла, дій і уявлень і приведення їх в гармонію. Оскільки сказане в рівній мірі відноситься і до консультанта, то однією з основних посилок антропологічного підходу є той факт, що зміст учбового процесу включає не тільки теоретичну і практичну підготовку, але і розвиток персональної компетентності.

     Дослідили,що існують певні відмінності у проявах спрямованості собистості студентів першого і третього курсів майбутніх соціальних педагогів.

     Студенти першого курсу спираються, як правило, на свої ідеальні уявлення про майбутню професію, які в подальшому навчанні піддаються змінам, що ми й бачимо у студентів третього курсу. Очевидно, що формування гуманістичної спрямованості, яка є найбільш значущою характеристикою особистості соціального педагога, має здійснюватися, починаючи з першого курсу.

   Зрозуміло, що отримані нами результати мають тільки орієнтовну цінність. Але й вони переконують, що формування гуманістичної спрямованості у майбутніх соціальних педагогів є складним поєднанням соціально-психологічних та педагогічних впливів, організованих у науково-обгрунтовану систему.

    Тільки інтеграція професійної і персональної компетенції забезпечує той високий рівень соціально-педагогічного консультування і інтервенції, який дозволить соціальному працівникові уникнути претензії на всезнання й уміння, і не зробити клієнта пасивним об'єктом своєї професійної діяльності. 
 
 
 
 
 

Список використаної літератури:

   1. Аристотель. Политика. Афинская политика // Власть. Книга для чтения. Авт.-сост. В. Н. Соколов,  В. Л. Рябика. – Одесса: Астропринт, 2004.

   2. Аристотель. Политика // Сочинения. В 4-х томах. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4.

   3. Дейвіс, Норман. Європа: Історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. — К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006.

   4. Історія філософії. Словник / За заг. ред. В. І. Ярошовця. — К.: Знання України, 2006.

    5. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. із змінами, внесеними Законом № 2222—ІV від 08.12.2004 р. Офіційне видання. — К.: Парламентське видавництво, 2006.

   6. Кузанский Н. Сочинения. В 2-х томах. — М.: Наука, 1979. — Т. 1.

   7. Лекторский В. А. Трансформации европейской культуры и христианские ценности / В кн. «Человек. Наука. Цивилизация. К семидесятилетию академика В. С. Степина». — М.: Канон+, 2004.

   8. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. — К.: Абрис, 1994. 

   9. Мор Т. Утопія. Кампанелла Т. Місто сонця. — К.: Наукова думка, 1988.

  10. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Трактаты и диалоги / Пер. с древнегреч; Сост. С. Аверинцева. — М.: РИПОЛ КЛАССИК, 1998.

  11. Рассел Б. История западной философии. — Ростов-на-Дону: Феникс, 2002.

   12. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2-х частинах. — К.: Наукова думка. Основи, 1995. – Част. 1.

  13. Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис, 2002.

   14. Шомракова И. А. Всеобщая история книги / И. А. Шомракова, И. Е. Баренбаум; научн. ред. докт. пед. наук, проф. Г. В. Михеева; СПбГУКИ. — СПб: Профессия, 2005.

  15. Шубин А. В. Социализм. «Золотой век» теории. — М.: Новое литературное обозрение, 2007.