Батьківський авторитет

                  Батьківський  авторитет 

     Виховання у сім'ї ґрунтується передусім  на авторитеті батьків, оскільки для  дитини перших років життя зміст  їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає  ніяких доказів, приймається нею  як безсумнівна гідність старшого, як його сила і цінність. Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життєвому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах.

    Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на зверхності або поблажливості. Справжній батьківський авторитет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією любов'ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорослого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Батьківська любов супроводжує людину все життя, вона є джерелом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров'я.

    Кожна сім'я унікальна щодо організації свого життєвого простору, розподілу обов'язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому багатоманітті психологи (Лариса Абрамян, Росія) виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:

   1. Любов—пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оцінювання її поведінки. У зв'язку з цим часто виникають труднощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.

   2. Любов—гармонія. Якісними ознаками таких стосунків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають долати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологічного комфорту, відкриває можливості для виявлення її ініціативи, сприяє їй в об'єктивній самооцінці.

   3. Любов—марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непосильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розвиток здібностей. За непідтвердженості своїх сподівань розчаровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.

   4. Любов—конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Ініціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів.

    Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб'єктивною волею. Він є незалежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої людської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, доброти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авторитетність в очах дитини можна судити на підставі її ставлення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справжнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерідко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав'язують форми взаємодії, які свідчать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширенішими, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підміни батьківського авторитету:

— авторитет  придушення. Основою його є боязнь дитини своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевненість, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдоавторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;

— авторитет  відстані. Сутністю його є намагання батьків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ними, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на “Ви”, тон розмови тощо);

— авторитет  чванства. Намагаючись компенсувати відсутність справжнього авторитету, батьки постійно хизуються перед дітьми своїми “заслугами”, розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, вони не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бути піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: “Я краще знаю, що тобі потрібно!”;

— авторитет  педантизму. Основою його є тотальний контроль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне виконання всіх вимог і обов'язків, суворе дотримання режиму;

— авторитет  резонерства (франц. raisonneur — людина, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внутрішній спротив;

— авторитет  любові. Не маючи справжнього авторитету, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях (“Якщо любиш маму, то ...”). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності (“Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то ...”);

— авторитет  підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо цинічною, аморальною;

— авторитет  доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доброму ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що породжує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;

— авторитет  дружби. Рівноправне спілкування, своєрідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших дорослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставленням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.

    Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідомлюють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавленим, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаючи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.

     Традиційні  шляхи сімейного  виховання в Україні  як педагогічна система. 

     Метою сімейного виховання є забезпечення високого рівня освіченості й  виховання свідомого громадянина  України, здатного на основі життя й  досвіду власного народу та досягнень  світової науки і культури, врахування національно – територіальних особливостей України здійснювати соціально-економічний  розвиток і господарювання в республіці, утверджувати найвищі ідеали гуманістичної  культури й демократичних взаємовідносин людей, відстоювати і захищати права, гідність і честь своєї Вітчизни.

     Зміст виховання в сім’ї обумовлений  метою виховання в демократичному суспільстві і специфікою сімейного  виховання. Тому його складовими компонентами є відомі напрями виховання – національне, моральне, правове, статеве, художньо-естетичне, героїко – патріотичне, трудове, екологічне, фізичне та розумове. \Алексеєнко Т. Ф.,Постовий В.Г., Підласий І.П., Фіцула М.М.\.

Основними завданнями сімейного виховання є \Мойсеюк Н.Є.,Постовий В.Г.\:

- виховання фізично  й морально здорової дитини, забезпечення  необхідних екосоціальних умов для реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу);

- створення атмосфери  емоційної захищеності, тепла,  любові, умов для розвитку почуттів  і сприймань, її самореалізації;

- засвоєння моральних  цінностей, ідеалів, культурних  традицій, етичних норм взаємин  між близькими людьми і в  суспільному оточенні, виховання  культури поведінки, правдивості,  справедливості, гідності, людяності,  здатності виявляти турботу про  молодших, милосердя до слабких  і людей похилого віку;

- залучення дітей  до чарівного світу знань, вивчення  народних казок, пісень, прислів’їв, приказок, дум, лічилок тощо; виховання  поваги до школи і вчителя,  прагнення до освіти й творчого  самовдосконалення;

- включення дитини  в спільну з дорослими діяльність, розвиток працелюбності, творчої  особистості, спрямування її зусиль  на турботу про навколишнє  середовище, виховання дітей цивілізованими  господарями та підготовка їх  до життя в умовах ринкових  відносин;

- формування  естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве і  потворне в мистецтві і житті,  поважати прекрасне у вчинках  людей; забезпечення умов для  творчої практичної діяльності  дітей;

- забезпечення  духовної єдності поколінь, збереження  сімейних традицій та реліквій, вивчення родоводу; прилучення дітей  до народних традицій, звичаїв,  обрядів, виховання в них національної  свідомості і самосвідомості. Сімейне  виховання ґрунтується на таких  принципах гуманістичної педагогіки  \Підласий І.П.\:

- креативності  \вільного розвитку здібностей дітей;

- гуманізму; - демократизму; - громадянскості; - виховання на традиціях народної педагогіки; - пріоритетності вселюдських моральних норм і цінностей.

                  Методи  сімейного виховання

     Методи  сімейного виховання – способи, шляхи , за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив  на свідомість і поведінку дітей  членами сім’ї \батьки, прабатьки, брати та сестри, інші родичі\.

     Вибір методів виховання в сім’ї  залежить від педагогічної культури батьків: розуміння цілі виховання, батьківської ролі, уявлення про цінності, стилю відносин, культури мовлення і т.д. Тому методи сімейного виховання  несуть в собі яскраве відображення особистості батьків і невіддільні  від них. Скільки батьків –  стільки різновидів методів. Наприклад, переконання в одних батьків  – м’яке навіювання, в інших  – погроза, крик. Коли в сім’ї  відносини з батьками близькі, теплі, дружні, головний метод – заохочення. При холодних, відчужених, звичайно, переважає строгість і покарання. Методи дуже залежать від встановлених батьками виховних пріоритетів: одні хочуть виховати в дітей рису слухняність, тому методи їх спрямовані на те, щоб  дитина безвідмовно виконувала вимоги дорослих. Інші вважають більш важливим бачити як дитина самостійно мислить, вчать виявляти ініціативу і, звичайно, знаходять для цього відповідні методи .

     Всіма батьками використовуються методи \прийоми\: переконання (пояснення, настанова, порада, розповідь, навіювання та інші); вправи і привчання, організація різних доручень і обов’язків дітей, режиму їх навчання, праці та відпочинку; заохочення (похвала, подарунки, цікава для дітей перспектива); покарання ( позбавлення задоволень, відмова від дружби тощо, крім фізичного і морального насилля!)

     Сімейна педагогіка обережно підходить до покарання  дітей і не схвалює методів, що є проявом жорстокості, які шкодять  фізичному і психічному здоров’ю дитини і принижують людську гідність.

     Вибір і застосування методів сімейного  виховання спирається на ряд загальних  умов: Знання батьками своїх дітей; особистий досвід батьків; спільна  діяльність; педагогічна культура батьків; вміння спілкуватися\ частота, обсяг, мова, тема спілкування , інтереси\.

     “Педагогічні знання батьків особливо важливі в той період, коли батько і мати є єдиними вихователями соєї дитини... У віці до 6-ти: років розумовий розвиток, духовне життя дітей в вирішальній мірі залежить від ... елементарної педагогічної культури матері і батька, яка виражається в мудрому розумінні надзвичайно складних душевних рухів людини, яка розвивається”,- писав В.О.Сухомлинський \”Батьківська педагогіка”\.

     Різноманітними  є засоби вирішення виховних завдань  в сім’ї. Серед поширених засобів  є: слово, фольклор, праця, домашній побут, духовний і моральний клімат сім’ї, символи, атрибути, реліквії, традиції \ родинні, народні, релігійні, державні\ тощо.

     Ефективне та результативне сімейне виховання  можливе, якщо воно буде здійснюватися  за наступних умов \ Галузяк В.М.,Сметанський М.І., ШаховВ.І; Фіцула М.М.\: батьківське тепло, взаємна повага в сім’ї, довіра до дитини; частота й інтенсивність спілкування з батьками; сімейна дисципліна, методи виховання, які використовуються батьками; приклад батьків.

     Сучасна сім’я переживає перехідний період від патріархальної до бархатної  сім’ї, де існує влада обох, де здійснено  рівність чоловіка і дружини як в  правах, так і в обов’язках. \Кравець В.П., Постовий В.Г.\

     Сім’я буде повноцінною і повною ланкою суспільства тільки за умови виконання  своїх основних функцій, а саме: економічна, репродуктивна, виховна, рекреативна, комунікативна, регулятивна, прагнення  до особистого щастя.

Разом з тим  стабільність, міцність і єдність  сім’ї забезпечується і взаємною любов’ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної відповідальності всіх її членів, взаємопідтримкою, - розумінням та емоційною прив’язаністю. В сім’ї людина відновлює свої духовні та фізичні сили, заряджається енергією для трудових, творчих звершень, активної участі в суспільному житті\ К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський\.